Об'єкт №1, або Вся влада – в бункері Зеленського. 24.02: Реконструкція

Вівторок, 11 липня 2023, 06:30
Колаж: Андрій Калістратенко
Слухайте подкаст «24.02: Реконструкція» на зручній платформі:

"23 лютого 2022 року ми сиділи в кабінеті президента. Це було чергове вже "вторгнення". Там було декілька разів, коли могло бути. Ми десь до першої ночі сиділи у президента і чекали. Нічого не дочекались. Я перший не витримав, сказав, що поїхав додому спати", – пригадує ніч перед повномасштабним вторгненням керівник фракції "Слуга народу" Давид Арахамія.

Він із дружиною і шістьма дітьми живе за Києвом, тому додому дістався десь близько другої години ночі, поставив телефон у "sleep-режим" і одразу заснув.

"Я, як і зараз, чесно кажучи, просипаю всі ці повітряні тривоги, так і тоді все проспав. І в мене завжди на віброрежимі телефон, він працює таким чином, що збиває дзвінки. А потім, якщо ти повторно дзвониш, тоді він розуміє, що це щось термінове. І отак повторно зателефонував мені Андрій Єрмак. Це була 4 чи щось таке ранку. І він каже: "Почалось, приїжджай". 

Реклама:

Коли я їхав – а я живу на Одеському напрямку, де Віта Поштова, – там справа щось спалахнуло так дуже гучно, там була якась база… Я не розумів, що це, але одразу по газах, на червоне світло, і завжди їду десь 40 хвилин, а тут за 15 хвилин доїхав до ОП.

Коли прийшов в кабінет, там вже був президент, Єрмак, Данілов, здається. Сибіга був, Подоляк, здається, вже приїхав".

Десь у той же час з лівого берега Києва на Банкову примчав і спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук.

"Президент вийшов у білій сорочці і каже: "Ну, що ж, почалося". І тоді сказав таку фразу: "Доля обрала нас". 

Очевидно, що ніхто з присутніх на той момент у кабінеті Зеленського сам таку долю не обирав. 

Наступні кілька годин і днів стануть вирішальними в новітній історії України, коли вона муситиме довести, що спроможна захистити свою незалежність. Не менший виклик постане і перед керівниками країни. 

Хтось із них у перші ж години кине Київ і помчить вивозити нажите подалі на Захід. Когось, як половину уряду, у наказному порядку евакуюють, щоб зберегти керованість країни. А хтось виклик прийме і перебереться з найвищих кабінетів у найглибше тісне укриття, так званий "Об'єкт №1", яке в перші кілька днів вмістить у собі без перебільшення всю владу країни.

В образі захищеного президентського пункту, де 24-го лютого 2022 року зібрались топи Кабміну, Офісу президента і Верховної Ради, як у краплі води, відобразився весь спротив агресору: часом погано організований, але справді глибинний.

"Українська правда" продовжує цикл подкастів "24.02: РЕКОНСТРУКЦІЯ" і пропонує читачам наступний захоплюючий епізод – про життя президентського бункера в перші дні вторгнення. 

УП поспілкувалась із кількома топпосадовцями, які або безпосередньо жили в "Об'єкті №1", або періодично туди навідувались. На жаль, поговорити з самим президентом не вдалося. Глава його Офісу також не зміг знайти часу, попри численні запити УП.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 

Реконструкція 24 лютого. Частина 1: Підготовка до вторгнення

Реконструкція 24 лютого. Частина 2: Кабінет Залужного, наради у Зеленського, евакуація Кабміну

Deep state

24 лютого 2022 року, 10 ранку.

В одному із залів на 4-му поверсі Офісу президента Давид Арахамія читає керівникам парламентських фракцій повідомлення від військових про нові й нові ракетні удари та ситуацію на фронтах. Повідомлення з чатів керівник президентської фракції приправляє міцними словами і часом спробами пожартувати.

Усі присутні напружені, але доволі зібрані як для такої екстраординарної ситуації. В якийсь момент до кімнати заходять президент разом із прем'єром Денисом Шмигалем та главою Офісу Андрієм Єрмаком.

"Президент розповів про те, що він знає, куди були нанесені удари, що ми зараз мобілізуємо всіх військових і парамілітарні сили – весь сектор оборони фактично, щоб побудувати якісь можливі лінії фронту", – пригадує Арахамія. 

"Зеленський попросив прем'єра, щоб той займався всією "операційкою", а він зосередиться на міжнародних питаннях. Бо дуже важливо було всім зателефонувати, всім розповісти, попросити допомогу і таке інше. Я пам'ятаю, що перший час президента було важко побачити в спокійному стані, тому що він завжди комусь телефонував чи хтось йому телефонував. Такий був, знаєте, кол-центр у нього".

В якийсь момент, як ми розповідали в попередньому епізоді, зустріч президента та депутатів перервали охоронці першої особи.

Пригадує Руслан Стефанчук:

"Увійшли хлопці з охорони президента і сказали, що йде рух якийсь у сторону Банкової, тому президент має уже йти".

Щоб зрозуміти атмосферу того моменту, яку добре описує слово "рейвах", досить сказати, що разом із президентом у захищене укриття не потрапив спікер парламенту, для якого там виділений окремий блок, але пройшли люди, яких за протоколом там би не мало бути.

"Коли зайшли охоронці, забрали мене, президента… Ну, в сенсі, я за ними сам пішов фактично", – зізнається Арахамія. Він же описує перше своє враження від спуску в президентський бункер.

"Так виглядає, чесно кажучи, як у фільмі "Сталкер". Можливо, хтось був у Первомайську в музеї ракетних військ, там, де стратегічна ядерна зброя стояла колись, "Сатана" і таке інше. Там є спуск до ракетної шахти. От це десь такий же самий експірієнс". 

Олександр Кубраков, який у статусі міністра теж проведе кілька днів в "Об'єкті №1", а після повернення до більш-менш нормального ритму роботи отримає підвищення до віцепрем'єра, так згадує своє перше враження:

"Все таке: довгий ліфт, якісь там сходи потім, важкі двері. Довгі коридори. А взагалі все таке радянське максимально. Десь воно глибоко під землею. Спускаєшся і спускаєшся…

На метрополітен схоже. Воно відчувалось, що все ж таки будувалось десь разом. Все таке ж приблизно".

"Колись же ж президентом був Янукович, він точно перевіряв цей об'єкт. Коли ти стаєш президентом, тобі цей об'єкт демонструють. Мені було цікаво, чому він не переробив для себе нічого", – іронізує Давид Арахамія, натякаючи на ремонти Адміністрації президента, де за Януковича побудували навіть банний комплекс і спортзал.

Гнітюча радянськість побуту виявилась річчю, до якої досить швидко можна звикнути. Але були й такі реалії, які психологічно нависали з кожною годиною усе більше.

Згадує міністр оборони Олексій Резніков: 

"Важко психологічно. Повітря інше. Це ж зациклена система. Ти дихаєш повітрям, воно ніби очищене, але ти розумієш, що там багато людей паралельно знаходиться".

Кубраков пригадує дві інші речі з підземного життя, які найбільше пригнічували його.

"Для мене, це було, звичайно, світло. Ти не розумієш, нагорі день чи ніч. Під землею це приблизно однаковий стан. Для мене оце відчуття, що ти не розрізняєш день-ніч, яка година зараз – воно важке, це ненормально для людини знаходитись постійно в такому стані. Це перше. А друге – це коли інтернет пару разів пропадав… Таке відчуття одразу… Хоп – і все, не знаєш, що у світі відбувається. А щодо повітря, то просто стали потім виходити дихати, хоча б десь біля Офісу".

"Тісна" співпраця

Людям, які звикли дивитись історії про життя московського "бункерного діда", може здаватись, що там, під землею побудовані цілі міста. Можливо, в Росії так і є. Але український "Об'єкт №1", збудований колись для захисту партійного керівництва в умовах ядерного удару, виявився дуже скромним за своїми побутовими можливостями. 

"Кімнатки якісь невеликі, є там спальні кімнати, є робочі. Вони всі дуже маленькі, все мінімальне, нічого надзвичайного. І ще все максимально радянське", – розповідає віцепрем'єр Кубраков. 

"Є кабінети, в яких двоє-троє-четверо людей одночасно знаходилися. Кімнати спальні теж різні: на 1-2-3 людини".

Кабінет, в якому перебував Зеленський, особливо нічим не відрізнявся від інших. Згадує Давид Арахамія: 

"Зеленський там був у дуже поганих умовах насправді. Ну, як для президента, так точно.

Кабінет, в якому по 5 людей майже завжди сиділи. Стіл такий прямокутний. А спав президент взагалі в такому закутку, навіть мені було шкода його. Я кажу: "Давай мінятися". Тому що там, де ми жили, місця було навіть трошки побільше, ніж у президента. Ну, спартанські, я б так сказав, умови".

Єдиною перевагою президентського "номера" був власний душ, але і цей привілей зберігався недовго. 

"У президента була там маленька душова. Але потім вже якось у нас порушилися ці кордони, і ми в президентський душ ходили, багато людей. Ну, тому що у спільному душі на коридорі не було для всіх умов", – пригадує Арахамія.

"Коли я прийшов, то вже не було "нашого" приміщення, бо Подоляк зайняв приміщення Стефанчука (передбачене для керівництва парламенту – УП). І я, пам'ятаю, жив з Ірою Верещук, у нас дві койки були в такій маленькій казармі. Не знаю, скільки вона там була, десь 11-12 квадратних метрів.

А взагалі, у Подоляка був туалет, а в нас же він на коридорі, там, де всі кабінети. Тобто ми Подоляка дуже… скажімо так, класова ненависть у нас була до нього, тому що він взяв цей кабінет Стефанчука (сміється). Ну, вже виселяти не будеш… Я намагався делікатно казати, що це парламентська власність, і треба виселятися. Але…"

Тим часом сам спікер Ради, чию кімнату зайняв Подоляк, мусив шукати собі прихистку на різних локаціях довкола столиці. За домовленістю із Зеленським, голова парламенту і президент не перетинались в одному місці, щоб у разі загибелі когось із них, держава не втратила керованість. 

Тож поки Зеленського і команду захищали бетон і метри землі, Стефанчук мусив шукати захисту в креативі.

"В нас почався місяць каруселей навколо Києва. От хлопці це знають (киває на охоронців – УП). Кожного дня ми змінювали локацію, ночували в іншому місці, в якихось випадкових людей, але ми були в досяжності до Києва", – пригадує Стефанчук.

А поки спікер ВР привчався працювати з різних випадкових "офісів", зокрема навіть і з козиної ферми, в бункер поступово пробиралося життя.

Перші дні всі прожили на адреналіні. Спалось по кілька годин, постійні переговори, робочі наради, дзвінки та селектори – все це так неслося суцільним потоком, що більшість співрозмовників УП, з якими вдалося поговорити про той час, не можуть виділити окремі події. Як сказав один із співрозмовників, "перші три дні – це все один шматок пам'яті, що і коли там відбувалось, зараз просто неможливо виокремити".

Так, наприклад, не вдалося точно встановити, коли саме в коридорі владного бункера утворився імпровізований спортзал.

Пригадує Олексій Резніков: 

"Ми бачились з президентом 24-го числа і, звісно, були в нього. І потім кожен день я в нього вже був у бункері. 

Що мені сподобалось, в нього у бункері у хлопців вже стояли спортивні всі ті… Може, вони й до того були, я не знаю. Там можливість була і на турніках підтягуватися, маленька штанга, гірькі. Ну, щоб пацани з УДО могли там тренуватися. Я думаю: "О, клас, все нормально, життя продовжується".

"А потім ми з Подоляком згадали, що в Кирила Тимошенка в кабінеті був холодильник з вином гарним. І пішли його "грабувати". Вночі це було, – пригадує Давид Арахамія. – Я тоді побачив, як виглядає будівля ОП вночі, коли там прожектори... 

Ну це в такому хорор-фільмі наче, знаєте? Все завалено мішками з піском. Ми пробирались, наступили на якогось нацгвардійця, потім вибачались. Бо всі коридори, вони ж були без світла, і ми там з цими ліхтариками з телефонів пробиралися…

Я пам'ятаю, це найсмачніше вино було. Ну, коли ти сидиш на нервах і немає нічого такого, і потім ми знайшли це вино. І було свято таке маленьке".

Такі вільні миті стали можливі уже через кілька днів. У перший же день в невеликому кабінеті Зеленського в бункері постійно товклася маса людей. І їх, треба сказати, було чимало як на суперсекретний об'єкт.

Одразу з наради з головами фракцій із Зеленським спустились в укриття уже згаданий Арахамія, прем'єр Шмигаль, глава ОП Єрмак. Разом із ними опинились права рука глави уряду Олег Німчинов, віцепрем'єрка Верещук, заступники Єрмака Андрій Сибіга та Роман Машовець.

В різний час до Зеленського спускались усе нові й нові відвідувачі. Частина з них залишалась біля президента на постійно, чим неймовірно дратувала охоронців першої особи.

"Ми жили умовно трохи в ізоляції. Я пам'ятаю, що коли хтось приїжджав, то це прям була подія. Хоча охорона завжди дуже заважала. Не хотіла, щоб взагалі цей об'єкт якимось чином багато людей розуміло", – пригадує Арахамія.

Однак, попри бажання охорони, президентський бункер поступово почав нагадувати не цілком секретний об'єкт, а локацію з казки "Рукавичка". Згадує Олександр Кубраков:

"Ми приїхали до Зеленського в бункер. Ну, це так пізно було. Я, Мустафа Найєм, Юра Васьков (заступник міністра – УП) і Саша Камишін (тоді глава "Укрзалізниці" – УП). Хлопцям охорона сказала почекати. Я кажу: "Я швидко, пів години". Але зайшов туди, і десь приблизно 2-2,5 години пробув, тому що в президента одні переговори за іншими – тут йому Макрон телефонував, тут Дуда, тут ще хтось по WhatsApp. І бачу, що там інтенсивно все це, і кажу: "Слухайте, мене взагалі там хлопці чекають". Він каже: "Так поклич їх сюди". 

Ну, покликали, поговорили, прем'єр потім прийшов теж з якихось переговорів, Андрій Борисович (Єрмак – УП) прийшов. Зеленський каже: "Так, давайте всі тут залишайтесь". А це якась така кімната переговорна… "Залишайтесь, будете звідси працювати".

Робота – хто і що 

Поки ЗСУ організовували оборону і приймали перші бої, намагаючись стримати російське військо, президенту і його команді треба було вирішувати багато нагальних питань. Насамперед забезпечувати функціонування держави в умовах вторгнення, надавати усе необхідне Збройним силам. 

Окремий челендж – отримувати міжнародну підтримку, адже для цього слід було переконати лідерів інших країн у тому, що Україна не впаде за 2-3 дні і буде чинити опір навіть за "два-три тижні". 

"Перші дні було дуже багато суєти, не було нормально організованих, побудованих процесів взагалі", – згадує Давид Арахамія. 

"Бункер – це ж секречений об'єкт, не можна зараз якісь великі подробиці розкривати. Але там є сектори. В нас фактично цього поділу на сектори ніхто не дотримувався, тому що всі один до одного бігали, доповідали і таке інше. Там же є спецзв'язок, відеозв'язок, мобільний зв'язок і таке інше. І інформація спочатку йшла через всі канали, які можливі. Це потім воно вибудувалось в нормальний захищений процес, – каже голова франкції "СН" і продовжує:

Я пам'ятаю, дуже багато було міжнародних дзвінків, і хотілося завжди в них якось встрибнути, взяти участь, щось там сказати, тому що деякі світові лідери… розчарували. Майже всі. Дуже слабка позиція. Всі боялися Путіна. Всі, хто телефонував. І чим частіше вони телефонували, тим більше ми розуміли, що вони просто бояться. 

Насправді мені здається, що одне з головних досягнень війни уже в тому, що вони самі перестали боятись Путіна. Це дуже важливо для світового порядку, який далі буде".

Зеленський був на постійному зв'язку з іншим бункером, де Валерій Залужний з генералами в прямому ефірі й у ручному режимі командували обороною країни.

Кілька співрозмовників УП були й у військовому бункері Залужного. Як розповів Давид Арахамія, захищений пункт головкома ЗСУ – відчутно менший за президентський і не справляє враження місця для тривалого життя:

"Я заїжджав до Валерія Федоровича. Але особливої атмосфери не встиг відчути. Там треба пожити день чи два, щоб зрозуміти, яка атмосфера. 

Президентський, він же ж називається "Об'єкт №1", він такий більш схожий на постійний. Такий, знаєте, капітальний об'єкт. А там (у головкома – УП) такий більше тимчасовий".

Глава Міноборони Олексій Резніков, місце якого передбачене якраз в бункері Залужного, розповів, що таких захищених командних пунктів (ЗКП) по країні у них із головнокомандувачем ЗСУ багато. 

"Тобто у нас з Валерієм Залужним є формально купа кабінетів по всій країні. Там, де різні військові ЗКП, там ми можемо, якщо треба, працювати. Тому ми з ним проговорювали, що в разі, якщо вже зовсім, то ми знаємо, куди ми переміщуємося, в яку точку або декілька точок, де ми зустрічаємося. Бо завжди, в кожному ЗКП – кабінет міністра і главкома з однією "розпашонкою": з однією умовною приймальнею, кімната робоча, там же зразу маленька кімнатка відпочинку і санвузол". 

Мережа захищених пунктів досить разгалужена, однак після перемоги над Росією її доведеться докорінно переробляти. Розповідає Олексій Резніков:

"У нас була інструкція, як діяти в разі початку повномасштабної війни. Всі міністерства повинні, за інструкцією, мати свої ЗКП. Всі, навіть Міністерство спорту, Міністерство культури. 

Переважно всі ЗКП в наших міністерствах, як ви думаєте, де знаходились офіційно? Харківщина, Чернігівщина, Сумщина. Тому що за радянських часів загроза ніби з заходу мала би бути. А російський братній дружній сусід – не загроза. І тому всі ЗКП – якраз там, звідки почалася агресія. 

Тому сьогодні нам треба приймати абсолютно нові рішення і робити нові ЗКП для кожного міністерства в інших містах". 

24 лютого Резніков мав би опуститися в ЗКП до Залужного і керувати справами звідти. Мав би, але не став.

"Я до того бачив своє місце в бункері, мені його показували, коли я прийшов на посаду. Але я в нього забрався тільки через три дні, здається. Перші три дні я займався міграцією по Києву", – пригадує глава Міноборони.

Обравши "кочову" стратегію, Резніков, як і спікер Стефанчук, мусив щоночі переміщатися в інше місце в Києві та околицях. Переважно він здійснював "неоголошені візити" до когось із своїх друзів, хто виїхав у день вторгнення:

"Жодну ніч я не провів в одному місці двічі поспіль. Тобто я мав можливість раз на 3-4 доби заскочити додому, взяти свіжу білизну, погодувати кішку, насипати їй корму і дати води. А кожну ніч я ночував в якомусь іншому місці, в друзів, причому кожний раз зненацька. Тобто я собі приймав рішення приблизно по часу, де я знаходжуся і коли я звільняюсь, і кажу: "Я до тебе". І мене всі приймали. Або навіть ті друзі, які поїхали, в яких великі родини багатодітні. Просто я знав, де лежить ключ. Я міг заїхати, відкрити їх помешкання і переночувати.

Це квартири, дачі, залежно, де було там… якісь гаражі. В мене було декілька днів у бункері теж. Але мені там не сподобалось дуже, і я втік з бункера дуже швидко. Я, напевно, в бункері провів 2 ночі тільки".

Ночівлі у друзів часом давали і несподівані вигоди, яких у радянських ЗКП точно не було, наприклад – сеанс спа у сауні:

"Друг мені інструкцію дав, як її нагріти. Я зайшов у сауну погрітися, щоб хоча б детокс собі такий зробити і лягти відпочити. І от, значить, я в сауні, і моя приймальня пише, що погодився розмовляти міністр оборони Австралії, включення через 15 хвилин – він десь перелітає, переїжджає, він готовий. Я кажу: "Окей". Я в тих чунях від сауни, в халаті, знімаю цю шапку, на халат вдягаю зверху цю свою флісову кофту – там прізвище, посада на ліпучках. І отак в телефоні по відео розмовляю з міністром оборони Австралії".

Коли главі Міноборони все ж треба було їхати у свій кабінет та бункер, він намагався не приїздити до Залужного і його команди з порожніми руками:

"Я почав брати якісь свіжі перці, помідори і Залужному телефоную: "Валерій Федорович, я вам свіжини привіз", і в бункер туди приношу. Або кажу: "Піднімайся до мене в кабінет". Він каже: "Вау, повітря". Я на каву запрошував. Тобто я сидів у кабінет нагорі, а вони – внизу. Залужний, Мойсюк, Шаптала".

"Дуже погана була їжа, ці сухпайки. Ми ж всі набрали там по 10-12 кілограм, я 15 чи 16 кілограм набрав тоді на цій їжі", – пригадує Давид Арахамія. 

Якщо Залужному щось було потрібно, президент міг зв'язати його з кимось зі своєї команди. Так, наприкінці дня 24 лютого Кубракову зателефонував Зеленський і запитав, чи є в того номер Залужного. 

""Ні, нема", – кажу. – Ми з Шапталою тільки працювали до війни". Він каже: "Тобі зараз кинуть контакт, їм потрібно з Львівської області бригаду терміново доставити в Київську область. Поговори з Залужним, зорієнтуй його по часу і мене". Я зателефонував Залужному, поговорив. Набрав президенту, розказав все. Він каже: "Ні, це дуже пізно, потрібно на 4-5 годин швидше". Ми давай знову говорити із Залужним. Але врешті все зробили".

Як тепер пояснює Кубраков, ізольованість і концентрація влади в одному місці мала, може, визначальне значення для успішного опору:

"Тому що багато рішень про передачу якихось там штук військовим, про підпорядкування якихось органів або військові якісь завдання – все це відбувалося дуже швидко, в межах одного кабінету. Тобто уряд проводили два рази на день: зранку і ввечері. А всі погодження, рішення – реально дуже швидко давались. Я взагалі вважаю, що це те, чого зараз не вистачає. В нас в багатьох питаннях рівень забюрократизованості зараз більший, ніж до війни. 

А в перші дні, тижні рішення приймались миттєво – ніхто ні про що не думав, просто вперед. Все, що потрібно. Всі розуміли ризики, особливо навколо Києва. Я бачив статистику: так, вони вже на цьому березі біля Фастова, на тому – біля Броварів… І ти розумієш, що в принципі залишається тільки Київ-Одеса траса! І ти одразу хочеш військовим ще швидше допомагати: "Хлопці, чого вам ще не вистачає,? Можливо, вам щось передати потрібно, когось перевезти?". Бо воно так некомфортно".

Швидше вирішувались і питання міжнародної співпраці. Згадує Кубраков:

"Ти пишеш міністру Великої Британії, він тобі через 2 години кидає телефон CEO BP, CEO Shell, американське посольство тобі кидає CEO Exxon. І ти одразу з бункера телефонуєш: "Нам потрібне пальне". "Да, зараз, ми шукаємо", – і так далі. Тобто все отак було".

Одним із ключових невирішених питань залишалось – як сконтактувати з Росією і зрозуміти, чого вона, власне, хоче. 

"Ми ж не розуміли, що це за "денацифікація", якісь там незрозумілі терміни, які були публічно Путіним у відеозверненні озвучені, – згадує Арахамія, який стане головним переговорником з Росією на наступні місяці. – А що це конкретно означає – в принципі ж ніхто не зрозумів". 

За словами Арахамії, перша нагода з'ясувати, чого хочуть росіяни, випала, коли на зв'язок із Києвом напросився самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко. І хоч із території саме його країни на Київ рухались колони техніки, розмова з ним відбулась. 

"Так, здається, це було 24-те чи 25-те лютого. "Славнозвісний" депутат Євген Шевченко якимось чином дістав цього Лукашенка. І передав через Буданова на мій телефон. Мені на WhatsApp подзвонив Лукашенко. І президент відмовився з ним розмовляти. А я попросив, що, кажу: "Давай на гучномовці я включу, щоб просто ми могли почути, тому що з цього боку ж наступають вони. Треба просто розуміти – може, він щось скаже, якусь інформацію, яка буде мати якусь цінність". 

Власне, під час тієї розмови і відбулась перша домовленість про те, щоб зустрітись з росіянами. 

Склад делегації потім формувався доволі швидко – їхали ті, хто був під рукою в бункері і бажано мали вже якісь контакти з білорусами чи росіянами до вторгнення. Розповідає Давид Арахамія: 

"Подоляк знав цього Макєя покійного, який з МЗС Білорусі. Він якимось чином мав із Білоруссю конекшен колись давно. Його тоді ж депортували, здається. І він каже: "Я цього Макєя знаю". Я кажу: "Ну знаєш, тоді поїхали з нами, бо ти маєш хоч якийсь персональний контакт". Резніков по Мінському процесу знав Гризлова. Я як виїхав, якось не обговорювалось, чому я. Тому що з мого телефона дзвонили. Ну якось взяли і поїхали. 

Ну, знаєте, не було там такого, що давайте зробимо делегацію. Тому що часу не було на це. І де, наприклад, взяти з МЗС людину, а де цей МЗС? Ну, ви ж розумієте, що ми не розуміли, де ці люди, яких треба зараз викликати. Тобто от хто був навколо, з тих зібрали і поїхали".

Хто був поруч, той і брав на себе посильну частку роботи. Незалежно від того, яка у людей була попередня історія стосунків – перші дні вторгнення чітко визначили, хто насправді "свої", а хто – "чужі".

У тісних укріплених пунктах Києва саме тоді народилось щось, що можна образно назвати "бункерним братством".

"Я тоді цього не відчував, але потім, – розповідає Давид Арахамія. – Це нормальний людський процес: коли хтось готовий не на словах, а на ділі померти поряд із тобою, ти це будеш цінувати. 

Мені це теж розповідав міністр внутрішніх справ Монастирський. Біля нього фактично два начальники залишилися. Він каже: "Вони завжди будуть зі мною. Тому що вони зі мною хотіли померти. У мене моральні зобов'язання перед ними"". 

Схожими відчуттями ділиться і Олександр Кубраков: 

"Я розумію, що, як би я собі там не пояснював, але все рівно люди, які зі мною були – Мустафа Найєм, Юрій Васьков, – вони цей шлях пройшли. Тобто я набагато їх більше зрозумів, і вони себе з найкращого боку показали. Це було круто. 

Що стосується взагалі відносин у бункері – звичайно, вони перейшли на якийсь інший рівень в усіх сенсах, тому що це як підводний човен. Там не завжди працює звання, ієрархія і так далі. Воно трохи по-іншому. І набагато відвертіші якісь речі були, це точно. І навіть після того був період, коли ми могли досить спокійно, відкрито проговорювати неприємні для себе речі, але відверто – в команді і з президентом".

***

Ввечері 24 лютого спікер Верховної Ради Руслан Стефанчук, який вимушений був триматись на відстані від президента, повернувся у Верховну Раду. Спікера мучила думка, що кілька цінних історичних речей можуть потрапити до рук росіян.

"Вже десь під вечір ми поїхали з Верховної Ради. Єдину річ, яку ми забрали – це прапор Незалежності. Ми вважали, що ці скотини не мають права його отримати. І цей прапор 2 місяці в рюкзаку в хлопців проїздив зі мною по окраїнах Києва. І зараз він знаходиться на своєму місці, тому що ми чітко знали, що ні прапор, ні примірник Конституції, ні примірник Акту про державний суверенітет не має права дістатися оркам. І це речі, які ми забрали". 

Коли Стефанчук виїжджав з Ради під звуки вибухів, на зв'язок вийшла його американська колега, спікерка Палати представників США Ненсі Пелосі. 

"Вже вечір пізній, ми забрали прапор і т.д., і заїхали в гараж ВР. Я попросив ще зранку, щоб сконтактували з Пелосі. Але вона вийшла на зв'язок аж увечері. І це так було дивно: вона мені дзвонить на телефон, ми з нею вперше говоримо без перекладачів, без нічого. 

І я кажу: "Ви знаєте, це ситуація страшна. Я вас дуже прошу: розбудіть Конгрес. Конгрес, Сполучені Штати повинні підтримати Україну!".

Вона дуже так спокійно каже: "Ви не переживайте, пане спікере, я зроблю все, що від мене залежить. Я вам обіцяю, що підтримка США буде у вас". І в цей час знову почало гупати… 

Я кажу: "Я перепрошую, мушу переміщатися з місця в місце, тому давайте, ви зробіть свою справу, і ми з вами ще обов'язково зустрінемося. А може, й ні..." 

Далі буде...

Роман Романюк, Федір Попадюк, УП

Слухайте подкаст «24.02: Реконструкція» на зручній платформі:

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді