"Сідаємо в човни по 10 чоловік. А над нами літають російські СУшки". Командир спецпідрозділу ГУР Торкотюк про операції в Чорному морі

Середа, 30 серпня 2023, 05:30
Колаж: Андрій Калістратенко

У вівторок 22 серпня в Чорному морі поблизу острова Зміїний, в районі так званих "вишок Бойка", зав'язався бій між українськими бойовими катерами та російським військовим літаком. 

В Головному управлінні розвідки Міністерства оборони України повідомили, що українці випустили з бойового катера ракету та пошкодили російський борт. Той вимушений був залишити місце події та летіти до найближчого аеродрому. Українські військові при цьому не зазнали втрат, стверджують у розвідці.

Своєю чергою, російська пропаганда розповіла про це зіткнення так: мовляв, вогнем авіації росіяни знищили два швидкохідні військові катери з українським десантом.

Реклама:

"Українська правда" дізналася ексклюзивні подробиці цієї спецоперації Головного управління розвідки. Проводив її спецпідрозділ ГУР МО "Артан".

На рахунку "Артану" вже десятки складних операцій. Деталі більшості місій стануть відомі хіба що після перемоги. Та все ж деякі з них, як і специфіку роботи спецпідрозділу, його командир Віктор Торкотюк розкрив у інтерв'ю "Українській правді".

14 годин у морі

"Це одна з наших крайніх операцій, яку ми проводили в акваторії Чорного моря та на території України в кордонах 1991 року, – каже майор Віктор Торкотюк. – Деталі операції, ясна річ, розкривати не буду, але скажу так: слава Богу, ми нікого не втратили, і для нас це найцінніше. Жоден із плавзасобів не постраждав, усі поставлені завдання нами було виконано".

А от про одну показову історію в рамках цієї операції командир "Артану" все ж розповів. Вона – про силу волі людини та цінності команди.

"Так сталося, що один спецпризначенець із позивним "Конан" під час виконання операції опинився за бортом, сам у Чорному морі. Тільки уявіть собі: один у відкритому морі, без розуміння, куди рухатись, коли буде допомога, але з чітким усвідомленням того, що він є ціллю не лише наших пошукових місій, але і ворога. 

Так от: він не просто протримався 14 годин на воді, він плив і ще й у правильному напрямку. Наскільки треба бути сильним духом, холоднокровним, аби зібрати себе в кулак та просто пливти до своєї перемоги. Він вже легенда не лише нашого підрозділу, але, думаю, і всіх спецпризначенців". 

Реклама:

Як пояснює Торкотюк, Конан опинився наодинці, тому що решта команди змушена була відступити під вогнем ворожої авіації. Втім, діставшись безпечної зони і отримавши підкріплення, бійці одразу повернулися:

"Вся команда, незважаючи на високі ризики, не припиняла пошуки побратима. Після кількох годин пошуків засобами аеророзвідки нашого бійця вдалося знайти. З цього моменту за ним безперервно спостерігали з дрону. 

Човни наших підрозділів намагалися прорватися до Конана крізь щільний вогонь російських винищувачів, які один за одним злітали в район пошуково-рятувальної операції та намагалися їй перешкодити. Та врешті-решт хлопцям вдалося прорватися, нашого бійця успішно евакуювали. Він знав, що за ним обов'язково повернуться побратими". 

Як створювався "Артан"

Віктор Торкотюк зізнається, що ніколи не хотів бути командиром. Ще воюючи в АТО, у складі 130-го батальйону, працював у складі групи під командуванням інших.

"Я розумію, наскільки це легше, ніж бути командиром і стільки людей за собою вести, – каже він. – Я так ставлюся до людей, що дуже болісно все сприймаю, стараюся робити все для них. Коли ти один чи в тебе відділення – це значно простіше. А в мене зараз 305 людей, зовсім скоро буде 500, бо до нас активно заходять".

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Торкотюк командував невеликою групою. Працювали на Київщині – у Василькові, на Житомирській трасі.

"Це в основному. А так – в різних місцях, де які завдання отримували. Коли звільняли Дмитрівку, там були й діти. Забирали їх із підвалів. Годували, евакуйовували. 

Їхні відчуття тоді неможливо описати. Вони були дуже нам раді. Обіймали, цілували, фотографувалися. Це були приємні моменти. Росіяни тоді ще були в Ірпені, ми заходили з Житомирської траси, щоб їх взяти в кільце".

Реклама:

З часом людей у групі ставало все більше. До Віктора дзвонили знайомі – переважно хлопці-спортсмени, з якими він спілкувався раніше:

"Мовляв, ми хочемо воювати, візьми нас. Я взяв. Коли було 30 чоловік, думав, ну, якраз досить. Але потім і з інших напрямків, з ГУР, почали дзвонити: "От, є люди, які хочуть воювати", – і до мене їх направляли".

Наприкінці весни – на початку літа минулого року сформували "Артан", 112 осіб у складі. Була рота, а зараз це вже батальйон.

Назва "Артан" походить від Артанії – державного утворення групи племен, які, за свідченням деяких середньовічних істориків, мешкали на території сучасної України, були безжальними й непереможними воїнами.

З керівником ГУР Кирилом Будановим
З керівником ГУР МО Кирилом Будановим
Фото надано Віктором Торкотюком

Особовий склад підрозділу відсотків на 70% складається зі спортсменів.

"Так як у нас специфіка підрозділу – спеціальні, штурмові дії, то, звісно, треба бути фізично підготовленим, – розказує командир. – Ще коли я був в АТО, у 130 розвідбаті, рота глибинної розвідки, ми часто ходили за лінію фронту. Звісно, були такі ситуації, що фізична форма грала велику роль. Коли ти добре фізично готовий, натренований, ти значно впевненіший в собі. Це дуже допомагає і в житті, і на війні".

Відповідно, в підрозділі панує спортивна дисципліна. Руханки, спортивний режим, ніхто не палить і не п'є – таких, каже майор, виганяють.

"У нас суворі вимоги: алкоголю немає, ти проходиш поліграф, ти проходиш профвідбір, медичну комісію, проходиш фізпідготовку – і ми вже дивимося, що і як. Хоча на початку було трохи інакше – в підрозділ заходили всі: "Привіт!" – "Привіт!". Бо треба було воювати і робити ті операції", – пригадує військовий. 

Реклама:

Зараз, за словами командира "Артану", черга з охочих приєднатися не зменшується. Приходять нові бійці, які згодом приводять за собою ще кількох. І для нього вони всі – рідні. 

"У нас у підрозділі дуже сильна мотивація. От мені на операцію треба 30 людей. Це може бути операція "в одну сторону". А згодилося іти 180. Люди ображаються, чому вони не йдуть, і мені треба обрати. Тут, я скажу, багато залежить від командира".

Найбільш болючі моменти війни, не приховує Віктор, це похорони:

"Це завжди надзвичайно важко. Ми завжди усім підрозділом, 100%, їдемо на похорон. Це непорушне правило. Стаємо на коліно, даруємо наш прапор. І всі рідні загиблих нам постійно дякували. Уявіть! Ми ж приїжджали на похорон до їхніх синів, чоловіків, батьків".

"Заходили на ту сторону, і їхні Збройні сили від нас тікали"

Віктор Торкотюк пам'ятає всі успішно виконані операції, але чи не найбільше пишається операцією "на тій стороні" – коли бійці спецпідрозділу зайшли вглиб ворожої території.

"Це була показова операція, – каже він. – Дуже багато моментів я не можу розказати. Але можу сказати, що там нами був знищений один із високопоставлених офіцерів. Бійці дуже добре зорієнтувалися, діяли чітко, показали те, чого я від них завжди хочу – працювали як єдиний механізм. Там було до 100 осіб з батальйону. Вони зробили те, чого не робив практично ніхто".

Подібну операцію на ворожій території такою кількістю бійців проводили вперше. Майор розповідає, в якому шоці були його зарубіжні колеги, коли про неї дізналися. 

"Вони не вірили. Питали: "Вікторе, який був план?". Звісно, плани ми їм ніколи не розповідаємо. Кажу: "План у нас завжди один. Ми йдемо – а там дивимось". Вони, мовляв, так не можна, треба, щоб авіація, і так далі… Я їм: яка авіація? Ми купили 5 коней для операції… У них квадратні очі. А нам вдалося, їхні Збройні сили просто тікали від нас".

Реклама:

Звісно, план є завжди, каже навздогін Торкотюк.

"Це я вже трохи перебільшую. Це так Буданов ще в АТО робив – йдемо, а там подивимось, щось скоригуємо. Кажу, там же блокпост, а він – та там все вирішимо. Але план завжди є. Кожен боєць у підрозділі знає, що робить. Але такого, як звикли, приміром, військові країни НАТО, немає – у тих же британців чи американців обов'язково в таких випадках є прикриття авіації, допомога аерокосмічної розвідки.

От ми зараз виходимо в море, далеко, куди ще ніхто не виходив. Вони якби таке робили, то з підтримкою з крейсера… В нас цього всього немає взагалі. Ми робимо все тихо, самі в човни, по 10 чоловік. Над нами літають їхні СУшки, але ми виходимо і робимо свою роботу. Тому що командир знає: завдання має бути виконано. І цим ми й відрізняємося від багатьох – що ми їх виконуємо. Нестандартними методами, але робимо". 

 
Фото надано Віктором Торкотюком

"Артан" був у багатьох гарячих точках цієї війни.

"Там, де є фронт, там є і ми – на сході, на півдні, всюди. Були в Бахмуті, дві ротації. І в самому місті, і поруч із ним, контролювали трасу Часів Яр – Костянтинівка, щоб туди ніхто не зайшов, – розповідає Віктор Торкотюк. – Брали участь у багатьох спеціальних операціях. Вони здебільшого стосуються "тієї сторони".

Бахмут він називає одним із найважчих і найстрашніших театрів бойових дій великої війни:

"Такої щільності вогню, яка була там, ми ніде не бачили. 

Ми були в Бахмуті з грудня до кінця лютого, три місяці. Потім ще заходили. У нас специфіка така, що коли в ЗСУ виникають десь проблеми, то ми їх підсилюємо, допомагаємо, виконуємо спеціальні операції. Йде звернення до ГУР МО, і там уже визначають, який підрозділ і де буде працювати: наш чи легендарні підрозділи: батальйон Шаман, Кракен, спецпідрозділ Тимура, Легіон чи інші".

Читайте також: "Кракен" атакує. Історія спецпідрозділу ГУР МО, який демонізують росіяни

Командир запевняє, що його підрозділ бере приклад із найкращих. І завжди готовий виконати найскладнішу операцію:

"Був Бахмут, були операції на Запорізькому напрямку. Тим літом зайшли в Енергодар, у нас не було підтримки – і ми вийшли. Зайшли, висадилися. Ну що? Команда: "Виходьте". Добре, виходимо. Хоча заходили з боями.

Зараз операції в морі. Там ніхто не був. І таких операцій ніхто не робить. Але в нас підхід простий: "Треба, то треба, будемо робити". Інакше хто ж?"

Становлення воїна

Віктор Торкотюк народився в Азербайджані. Там на той момент служив його батько-військовий, який родом із Вінницької області. Потім родина переїхала в Жмеринку. У 10 років хлопець почав займатися спортом: футбол, карате. Згодом вступив до Суворівського училища в Кривому Розі, де професійно займався боксом.

Пізніше перевівся в Одеський інститут сухопутних військ. І там уже почав займатися таїландським боксом Муей-Тай у тренера Павла Євтушенка. 

"Коли я займався боксом, Павло Євтушенко прийшов "розповсюджувати" таїландський бокс. Це був 1997 рік, – згадує Віктор. – Мені сподобалося. Це дуже жорсткий вид спорту, активно використовуються удари ліктями й колінами, мені дуже "зайшов". Коли вступив у Суворівське училище в Кривому Розі – а це 1994 рік, нема грошей, біднота, – я був маленький, худенький, а постійно були бійки… Але я отримав загартування на все життя.

Таїландським боксом займаюся й досі, навіть під час служби. На всіх бойових – у мене лапи (інвентар для тренування ударної техніки – УП), тренуємось. Павло Сергійович продовжує тренувати, але водночас вже є й президентом Української федерації Муей-Тай".

У 2019 році, вже у 39-річному віці, Віктор Торкотюк став бронзовим призером чемпіонату світу з таїландського боксу. Має звання майстра спорту міжнародного класу. Очолює Вінницьку обласну федерацію таїландського боксу.

Річниця звільнення острова Зміїного
Річниця звільнення острова Зміїного
Фото надано Торкотюком

Військовим він мріяв стати з дитинства: 

"Мені подобається дисципліна. Мені подобається військова форма. Мій батько військовий, моя покійна мати була військовою, тож мене тягнуло до цього, був хист. Я хотів бути військовим і думаю, що слава Богу, що я ним і став".

З 2016 року він воював в АТО. Спершу брав участь у бойових діях як доброволець, а у 2018-му підписав контракт із 130-им окремим розвідувальним батальйоном. 

Українська армія змінювалася буквально на його очах:

"Я пам'ятаю ще, якою була армія, коли я вчився, в кінці 90-х. Дуже тяжко було на це дивитися. Під час АТО армія почала змінюватися на краще. І ті роки бойових дій укріплювали армію, робили її сильнішою. І допомогли всім зрозуміти, що нам потрібна сильна армія. 

Зараз армія вдосконалюється. Важко, але процес іде. І, дай Боже, буде ще кращою. Ми довели всьому світу, що можемо воювати". 

"Іноді з батальйоном легше, ніж з моїми дітьми"

В родині Торкотюків четверо дітей. 

"З дружиною ми разом уже 18 років. Коли почалася повномасштабна війна, вона не виїжджала, хоч і було важко. В мене прекрасні діти: дві старші донечки і два сини-енерджайзери, 7 і 4 роки. З ними найважче. Мені легше іноді з батальйоном, ніж із ними, – сміється батько. – Заради них ми воюємо. Ми воюємо за нашу святу землю і за наші родини. Ми робимо це, щоб наші діти нічого цього не бачили, що бачимо ми. І будемо все для цього робити".

Старший син вже хоче бути офіцером. 

Реклама:

Звісно, діти дуже сумують за татом. Добре, що є телефон, можливість відеозв'язку.

"Я в курсі всіх подій: Кирило йде в ту школу, Єгор іде в той басейн, – сміється Віктор. – Для мене родина – це такий двигун. Останнім часом, мабуть, через війну, я став трохи більш сентиментальним у ставленні до дітей. Коли бачу якісь такі ролики з дітьми, для мене це дуже тяжко. З'являється ще більше ненависті до ворога".

Віктор Торкотюк:
Віктор Торкотюк: "Воюємо, щоб не довелося воювати нашим дітям"
Фото надано Віктором Торкотюком

Несподіванка з телеекрану

Українці вперше дізналися про "Артан" після одного зі звернень президента: Володимир Зеленський згадав і підрозділ, і особисто командира. Для Віктора Торкотюка це було великою несподіванкою.

"Я був у відпустці після складної операції із заходом на "ту" сторону, – згадує він. – Мене відпустили до сім'ї. Дзвонить Кирило Олексійович (Буданов) і каже по-братськи: "Дивися звернення президента". Я запитую: "Вам орден дають?", а він: "Ні, краще". 

Дивлюся – і президент згадує "Артан". Згадали і мене. Такого ніколи не було. Мені дуже було приємно, що згадують підрозділ. І це дуже важливо для хлопців, для них це заряд! Ну, мої діти пишалися. Донька підійшла, обняла".

Люди, каже Торкотюк, мають знати ціну перемоги. 

"У нас бійці роблять такі неймовірні речі… Взяли чорний шоколад і пляшку води – і на вбивче завдання. Про таке важливо розповідати". 

Роксана Касумова, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді