Не час обирати

Неділя, 3 грудня 2023, 05:30
Не час обирати
колаж: Андрій Калістратенко

Інколи є відчуття, що країна живе в умовах неоголошеної передвиборчої кампанії.

Непопулярні рішення, ухвалені парламентом, досі чекають на підпис президента. Спікери від партії влади публічно підозрюють головкома в політичних амбіціях. Опозиція критикує владу за те, що їхніх депутатів не відправляють у дипломатичні поїздки. Все це наводить на думку, що українські політики продовжують жити в очікуванні виборів – навіть усупереч тому, що президент пообіцяв не проводити їх під час війни.

І це дуже тривожна ситуація.

Реклама:

І справа навіть не в тому, що 81% українців не хоче виборів під час активної фази бойових дій. І не в тому, що для їх проведення під час воєнного стану доведеться змінювати законодавство. І навіть не в тому, що кожна виборча дільниця ризикує перетворитися на готову мішень для ракет.

Вибори під час війни несуть у собі ризики зовсім іншого масштабу.

Прихильники їхнього проведення можуть сказати, що передвиборча кампанія не дозволить нікому розігрувати карту "простроченості" української влади. Що вибори підвищать легітимність державної вертикалі. Що якщо вже в Конституції забули прописати продовження повноважень президента під час війни, то треба дослівно дотримуватися основного закону країни.

Реклама:

Але в тому й особливість, що голосування відбуватиметься в ситуації, коли мільйон виборців – у Силах оборони, а ще кілька мільйонів – в еміграції. Доставити виборчі скриньки у кожен окоп приблизно так само реалістично, як і збільшити у десятки разів інфраструктуру для голосування за кордоном (до війни в українських посольствах голосувало приблизно 400 тисяч осіб). Якщо завдання виборів у тому, щоб підвищувати легітимність влади, то неможливість на них проголосувати призведе лише до протилежного ефекту.

До того ж вибори – це не просто історія про бюлетень та урну. Вибори – це насамперед історія про процедури. Про агітацію, дебати та критику. Про рівний доступ до медіа та пропорційну присутність претендентів у ЗМІ. Ми навряд чи отримаємо все це в ситуації, коли один із кандидатів є верховним головнокомандувачем країни, що воює. У тих, хто буде не згоден із підсумком кампанії, буде чимало приводів поставити результат під сумнів.

До того ж війна призвела до згуртування українського суспільства. А вибори за своєю природою легітимізують заперечення спільної позиції. Роблять нормативним внутрішнє протистояння. Виборча кампанія приречена будуватись на критиці статус-кво та на дробленні електорату. На пошуку відмінностей і протиставленні одних – іншим. Ми ризикуємо завершити вибори у стані серйозного внутрішнього роздраю та роз'єднання. І далі житимемо у відголосках взаємних звинувачень, які пролунали.

Реклама:

Але головна вада ідеї в тому, що передвиборча кампанія ніколи не була часом непопулярних рішень. Саме їх сьогодні вимагає від країни повномасштабна війна. 

Вибори в Україні завжди перетворювалися на змагання популізму. Політики навперебій давали нездійсненні обіцянки, обіцяли країні прості рішення та пропонували рецепти швидкої перемоги добра над злом. Кандидати змагалися в яскравості звинувачень та нездійсненності прогнозів. На кілька місяців країна поринала в істерію, зіткану з торгівлі мрією.

І це все йде врозріз із тим, що потрібно Україні зараз.

Повномасштабна війна потребує максимально непопулярних рішень. Зниження мобілізаційного віку. Зменшення переліку підстав, що дають відстрочку від армії. Активне вручення повісток.

Якщо західні партнери раптово вирішать скоротити свою допомогу Україні, ми виявимо дірку в бюджеті. Яку доведеться закривати зростанням податків та тарифів. Друкованим верстатом та переділом бюджетного пирога. Платитимемо за це інфляцією та зростанням соціальної напруги.

Кожне непопулярне рішення б'є по рейтингах влади. Кожна влада приречена думати про своє політичне майбутнє. В результаті багато рішень просто ставляться на паузу – через побоювання, що вони призведуть до зростання популярності опозиції. І цей рукотворний глухий кут особливо небезпечний під час війни.

Реклама:

На третій день протистояння з ХАМАС прем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньягу закликав своїх політичних опонентів створити уряд національної єдності. Глава опозиційної партії Бені Ганц погодився на цю пропозицію. Він затято критикував прем'єр-міністра до війни, але після нападу на Ізраїль заявив, що прем'єр може розраховувати на його повну підтримку в боротьбі з ХАМАС.

Для Ізраїлю це вже не перший подібний досвід. Під час Шестиденної війни 1967 року аналогічний кабінет міністрів вже з'являвся на світ. Тоді лідер ізраїльської опозиції Менахім Бегін був призначений міністром та отримав місце у військовому кабінеті прем'єр-міністра Леві Ешколя. Щоразу влада отримувала можливість розділити відповідальність за непопулярні рішення з опозицією – ділячись із нею місцями в уряді. Політики пропорційно втрачали свої рейтинги, а країна отримувала необхідні – хай і не завжди популярні в суспільстві – рішення. 

Втім, не Ізраїлем єдиним. У Великій Британії уряд національної єдності з'являвся за часів Великої депресії та Другої світової. Щоразу це дозволяло прибрати політичну боротьбу з формули управління державою. Ключові партії ставали бенефіціарами перемог і несли спільну відповідальність за поразки. Опозиція вже не могла дозволити собі бездумну критику. А влада могла дозволити собі робити непопулярні кроки й не зважати на рейтинги.

В Україні цей досвід виявився не затребуваним. У результаті природа кожного політичного кроку залишається не до кінця зрозумілою. Рішення ухвалене – тому що того вимагає час чи тому що того вимагає соціологія? Рішення не ухвалено – тому що в ньому немає потреби чи тому що воно знизить популярність? 

А в опозиції, позбавленої солідарної політичної відповідальності, з'являється спокуса грати в популізм. Реєструвати безрозсудні петиції. Займатися політиканством. Дистанціюватись від потрібних, але непопулярних законопроєктів. 

Реклама:

Якщо рейтинги залишаться маяком для українських політиків – то заручником подібного стане країна. У якийсь момент вантаж неприйнятих рішень може виявитися непідйомним для держави. Якоїсь миті огульність опозиційної критики може розгойдати суспільство – і пустити країну під укіс. 

У такій ситуації перспектива виборів починає виглядати як вирок. Вони не посилять країну, не підвищать легітимність влади та не продемонструють стійкість держави. Скоріше навпаки. Ми витратимо кілька мільярдів на процес, за підсумком якого виявимося слабкішими і роз'єднанішими, ніж були до. 

Війна – це тест не тільки для суспільства, але й для політиків. Вона виявляє, наскільки вони готові співміряти своє майбутнє з майбутнім країни. Чи здатні вони підкоряти амбіції державній потребі. Чи готові ставити інтереси командної роботи вище за корпоративні інтереси. Вітчизняні політики можуть провалити цей тест і без виборів. Але в умовах виборів – провалять гарантовано. Незалежно від того, належать вони сьогодні до владного табору або ж до опозиційного. 

Іноді боротьба за власне політичне майбутнє може позбавити історичного майбутнього всю країну.

Павло Казарін, для УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді