Сержант "Спілберг": Вагітна поліцейська привезла нам "коктейлі Молотова" за рецептом МВС

"Сьогодні ми відкриті більше, ніж зазвичай", – такі оголошення щоранку вивішували власники лондонських крамниць без вікон і дверей після чергового нічного бомбардування німецькими літаками в 1940–1941-му роках.

Американський письменник Курт Воннеґут, автор роману "Бойня номер п'ять", в 1944-му потрапив у полон до німців і пережив жахливе бомбардування Дрездена союзниками по антигітлерівській коаліції в лютому 1945-го. Згодом він згадував про це у книзі "Людина без країни": 

"Коли під час бомбардування в Дрездені ми сиділи в підвалі, який слугував нам бомбосховищем, обхопивши руками голови на випадок, якщо стеля почне обвалюватися, один із солдатів раптом вимовив, немов був не солдатом, а герцогинею з палацу: "Цікаво, як зараз доводиться простим людям?". Ніхто не засміявся, але всі були раді, що він це сказав. Принаймні, ми все ще були живі, і він це підтвердив!".

Сміх несумісний із тривогою та страхом, не можна одночасно сміятися та боятися – стверджують деякі психологи. Здається, українці народжені для того, щоб це спростувати.

З одного боку, наша свідомість сьогодні замінована війною, а больовий поріг вкрай низький. Будь-які жарти можуть травмувати. Особливо коли ці жарти справді тупі й недоречні. Як, наприклад, сценка "Кварталу 95" про "переселенку зі Скадовська" і "жарт" учасниці шоу "Алкоміки" Вікторії Таран про "багатих вдів".

З іншого боку – саме жарти почасти здатні повертати нам відчуття контролю над життям, принаймні на той час, допоки лунатиме сміх.

Чому в момент найбільшого переляку ми починаємо обговорювати оргії на Щекавиці?

Що таке карнавальність воєнних часів?

З чого жартують (і не жартують) бійці на фронті?

Чи варто після війни очікувати на появу в українській літературі власного вояка Швейка?

Чи насправді під час війни сміх над собою робить нас більш вразливими, ніж жарти над ворогом? 

Ми поговорили про це з Віталієм Запекою – письменником і сержантом ТрО з позивним "Спілберг", який воює з 2015-го року, автором книг "Цуцик", "Герої, херої та не дуже", "Абсурд", "Бабах на всю голову". І з літературознавцем Ростиславом Семковим – про жарти воєнних часів у житті й літературі.

Спілберг з очима Містера Біна

Спілберг виглядає на фото з-за спини велетня-побратима і коментує це на своїй сторінці в соцмережі:

"Вчіться вибирати друзів. 

1. Вибираєте найбільшого. 
2. Зі звільнень привозите йому "рошенок", відгодовуєте. 
3. І вуаля – маєте за ким ховатися!"

Якщо вже про кіно, зовні Віталій нагадує не так Спілберга, як містера Біна – героя із сумними очима, який не боїться здаватися смішним. 

Якби містер Бін замість відпустки на французькій Рив'єрі раптом вирішив записатися до Інтернаціонального легіону і провести час на околицях Мар'їнки або під Соледаром, він мав би виглядати саме так, як Спілберг.

– Ще в 2015-му в добробаті я заробив собі репутацію дивака. До війни був фотографом, тому, звісно, на фронт взяв фотоапарат. Коли шикувався стрій, то я вибігав і його фоткав. Цього було достатньо, аби на третій день служби я став "Спілбергом".

Коли треба було доповідати комбату, Спілберг робив піонерський жест "всігда гатов" і промовляв: "Слово єсть. Разрешітє молвіть". Замкомбата це бісило, комбат сміявся.

Зрештою всі змирилися: "Спілберг – людина творча, з придур'ю, що тут поробиш".

Втім, згодом виявилося, що боєць, який любить жартувати, є не лише головним болем, а й міцною валютою для командирів. Віталій був свідком того, як в АТО розподіляли людей на позиції – на бійця з почуттям гумору попит був підвищений.

За одного такого оптиміста командир віддав бензопилу і генератор – аби тільки цей боєць два місяці ротації служив у його підрозділі й підтримував побратимів.

Дев'ять років тому перехід Віталія Запеки від мирного життя до служби в добровольчому батальйоні спецпризначення "Полтава" виглядав епічно. Далі його розповідь про це – прямою мовою.

Війна. 2015

3-го січня 2015-го, в перший робочий день року, пішов записуватись до добробату…

Спілкування з начштабом вразило з перших секунд: мені відверто давали зрозуміти, що я нафіг не потрібен добробату, і що є ціла черга з двометрових десантників, а я старий (47 років) і не надто амбальний. Втім, щось у моїх очах не давало нахабному начштабу вигнати мене геть. Він почав задавати уточнюючі питання:

– Ким служив строчку?

Коли я на таке відповідаю, то звик до "ого-го" від співрозмовника. Тому розправив плечі і скромно так:

– Шифрувальником.

У відповідь той офіцер вхопився за голову і почав лаятися:

– У нас рацій немає! Чим ти у нас будеш шифрувати?!

І знову не зміг відбитися від мене… 

Але я мав пройти ще двотижневу учебку. Люди, що не воювали, навіть не намагалися нас чомусь навчити. Мені дали стрельнути шість куль з пістолета. Я не те що в мішень чи в "молоко" не влучив, я не всіма кулями в стіну попав! 

Мені поставили найвищу оцінку "5". Трохи дивуюся і запитую: "За що?".

– В товариша не влучив – вже молодець!

Двічі за період "занять" нам приносили плакат із зображенням автомата в розрізі. Один раз показали малюнки з гранатами. Частіше за все просто сиділи в класі з 9-ої до 17-ої, й до нас жоден інструктор не приходив. Ото й всі знання, що ми отримали.

Під кінець двотижневих "курсів" нам в руки тицьнули папірець, згідно з яким ми віднині "спецназ". Ошалілим курсантам старший інструктор Микола Миколайович Корольчук видав натхненну промову, яка, за його словами, мала допомогти нам в бою:

– Запам'ятайте, синки, кожне моє слово!

Ми затамували подих – невже за 14 днів нам хоч щось важливе та вартісне скажуть!

Інструктор насолодився тишею і видав:

– Не дрочать лише трýси!

Це було геніально!

З цим багажем знань я поїхав на свою першу ротацію у Волноваху. В цивільному. Форму для мене пообіцяли потім.

Про ритуальний сміх, який має відігнати смерть, і ухилянта Швейка

Розповідає літературознавець Ростислав Семків:

З війною пов'язані два види сміху. Це знущальний сміх над ворогами і підбадьорливий сміх для підтримки своїх.

Якщо говорити про українську літературу, вочевидь, перший текст, який можна згадати – це "Лист запорожців турецькому султану" 17-го століття. 

Це "Енеїда" Котляревського. Звісно, там є і трагічні епізоди, які інколи розчиняються в карнавальному бурлескному дійстві.

Можна говорити про Січових стрільців. Це Перша світова. Січові стрільці – легіон, який у складі Австро-Угорської армії боровся з російською армією, боронив Галичину. При цьому легіоні створили так звану пресову квартиру, таку собі пресслужбу. Ті, хто були там, написали багато різних текстів, які майже зразу ставали піснями. Серед них були і марші, і трагічні пісні, але багато і гумористичних.

Ближче до нашого часу варто назвати двох письменників. 

По-перше, Богдан Жолдак і його книжка "Укри". Це невеликі оповідання, всі пронизані гумором. Наприклад, про розбомблене село, де залишився маленький хлопчик, який конструює велику рогатку і з неї збиває гелікоптер сепаратистів.

У Жолдака бачимо навіть такий специфічний ритуал – сміхом витіснити війну. Як ті давні ритуали, коли біля смерті, довкола труни небіжчика, в сусідній кімнаті відбувається щось таке карнавальне, ну от як в Коцюбинського в "Тінях забутих предків". Це дуже давній ритуальний сміх, який має відігнати смерть.

Другий письменник – Віталій Запека, який зараз воює в ЗСУ. У нього є і більш серйозні книжки, і просякнуті гумором, сатирою, сарказмом. Наприклад, в книзі "Герої, херої та не дуже" все це потужно виявлено. 

В зарубіжній літературі є три книги, які всі пов'язують з іронічною традицією зображення війни.

Це перш за все роман "Пригоди бравого вояка Швейка", який, до речі, Гашек почав писати в Києві, в будинку на Володимирській якраз навпроти нинішньої будівлі СБУ, що саме по собі доволі іронічно.

По-друге, це найвідоміший роман американського письменника Джозефа Геллера "Пастка-22", написаний вже після війни – в 1961 році. І по-третє, "Бойня номер п'ять" Курта Воннеґута, це вже 1969-й.

Взагалі західна література про війну часто пов'язана з прозрінням обдурених пропагандою. Це радше ситуація теперішніх росіян і аж ніяк не наша. Наша ситуація інша, тому що на відміну від Швейка ми розуміємо, за що воюємо.

"Коктейлі Молотова" за рецептурою МВС і "гегемон" без почуття гумору

За дев'ять років, що минули від першого його пришестя до війська, Спілберг встиг демобілізуватися через три роки служби, видати шість книжок, пообіцяти собі більше ніколи не писати про війну і 25 лютого 2022-го знову взяти до рук зброю.

– Перші дні після 24 лютого 2022-го були унікальними. Розгубленість, невпевненість, злість, надія, радість від перших втрат ворога – все водночас. Небайдужі громадяни привезли нам у підрозділ стільки "коктейлів Молотова", що це ставало для нас прям небезпечним. Якби щось влучило, було б нам горе. 

Ніколи не забуду, як до нас приїхала вагітна поліцейська на службовій машині й каже: "Я вам привезла "коктейлі" з пенопластом і алюмінієвою фарбою". Питаю, звідки такий вишуканий рецепт – "У нас на сайті МВС опублікували". Уявіть, рецепт "коктейля Молотова" (!) на сайті МВС – коли ще таке побачиш? Як я міг їй відмовити! 

Попри уявлення пересічних людей, що користі від письменників у житті небагато (раптом що, це жарт), побратими Спілберга мають цілком очевидні бонуси від його письменства.

– На світанку виповзаю з намету, беру свій нетбук, бронік-шолом, зброю-БК і йду до вартового. Відпускаю його відпочивати. Пильную та пишу. Хлопцям-вартовим радість, коли їх з чергування на годину-півтори раніше знімають. Кажуть: "Нарешті і на моєму чергуванні перевернулася фура з письменниками!". По аналогії з "і на моїй вулиці колись перевернеться фура з кавунами".

Неабияку користь отримав підрозділ Спілберга від його творчості й навесні 2022-го. Видавництво заплатило йому гонорар за книгу "Бабах на всю голову" сонячною електростанцією. Після цього побратими посеред поля не мали проблем з електроенергією.

Почуття гумору в мирні часи – важливий маркер для розпізнавання "свій – чужий", а у воєнні – й поготів. Коли навколо люди зі зброєю, недоречні жарти можуть виявитися небезпечними для здоров'я.

Питаю Спілберга, чи зустрічав він під час служби людей взагалі без почуття гумору?

– Коли говорять, що армія сьогодні – це зріз суспільства, ви навіть не уявляєте, наскільки це правда. 

Є у нас побратим, якого я для себе називаю "Гегемон". Від нього окрім матюків і невдоволення нічого не почуєш. Іноді мені хочеться його запитати: у тебе було хоч щось щасливе або смішне в житті? Здається, що ні, він народився вже з цим суцільним невдоволенням.

Таких, на щастя, небагато. А загалом в армії існує принцип – сам живи і дай жити іншим. Якщо щось робиш, це не має завдавати клопоту побратимам. Те саме стосується і моїх дописів: не написати не можеш, але й публікувати не можеш, аби не нашкодити. Таких дописів у мене вже ціла колекція.

Про жарти з вогнем, архаїчне мислення і самоцензуру

Розповідає Ростислав Семків:

Є низка тем, над якими зазвичай не прийнято сміятися. Це, перш за все, табу на сміх над смертю. Але зараз це змінилося певною мірою. Над смертю окупантів сміються. 

Війна прокидає архаїчне мислення, поляризує, речі осмислюються простіше. Ми входимо, напевно, в період такого спрощеного мислення, на жаль. Але це логічно, бо йде протистояння: або тебе, або ти. 

Карнавал завжди інтенсивніше в часи війн, епідемій. Зараз він триває фактично нон-стоп в інтернеті. Щекавиця дуже виразний приклад: найбільша загроза, яку собі можна зараз уявити – ядерний удар, а в нас буде оргія!

Ще одне дуже карнавальне явище наразі – це стендап. Таке враження, що він почав бурхливо розвиватися, власне, коли почалася війна. Стендап – це не про сатиру. Сатира це коли когось там, в нашому випадку ворога, конкретно висміюють, хейтять. А в стендапі панує саме карнавальний гумор, коли всі з усіх сміються.

Сьогодні ми подекуди бачимо жарти, які можуть обернутися хейтом і обструкцією, як із цим невдалим жартом про переселенку зі Скадовська. 

У нас зараз багато речей, до яких ми ставимося дуже серйозно і навіть сакрально. Я не можу собі уявити тексти, де через інструменти сатири або гумору показували би події в Бучі або в Маріуполі. 

Я би не називав це самоцензурою. Самоцензура – це коли людина хотіла би щось зробити, але свідомо обмежує себе в цьому праві. А тут, я думаю, бажання не виникатиме. Це не самоцензура, а наслідок певних внутрішніх налаштувань.

Жарти на фронті й "пі*ари" як стан душі

Сміх витісняє страх, впевнений Спілберг. 

– Якщо розірвався поруч снаряд і забризкало багнюкой, кидаєшся до товариша: цілий – не цілий, чуєш – не чуєш, контужений – не контужений – у кожного переляк за побратима, і тут не до жартів. А тільки-но повертаємося з позиції на місце базування, той товариш щойно відмився від багнюки, сідає за стіл і ти його підколюєш: "Я не буду сидіти поруч з бруднюлею, бачив би, яким ти був на позиції".

Зачин, з якого на фронті починається більшість цікавих історій, особливо пов'язаних з мінами: "– Й*бне? – Та не повинно!". 

Іноді жарти бувають дивними. Одного разу ми з побратимами зайняли порожню дачу. Вони поїхали за продуктами, а я залишився. І саме в цей час поруч ляпнув "град", повибивало всі вікна. Товариші повернулися і звинуватили мене в тому, що поки вони займалися важливими справами, Спілберг буянив і наробив в будинку протягів.

Як змінюються жарти залежно від наближення або навпаки віддалення від "нуля"?

– Чим ближче до "нуля", тим менше пафосу і кровожерливості, які можна спостерігати на "тиловому фронті". Тут все сприймається трохи інакше, ніж у тилу. Жарти про смерть росіян не табуйовані, але я б не сказав, що дуже поширені. Ті бійці, хто давно працює, сприймають це без емоцій – байдуже. Відпрацював і добре.

Взагалі з часом багато чому перестаєш дивуватися. Навіть тому, як росіяни до своїх загиблих ставляться. В купи складають тіла і спалюють в кращому випадку. Інші просто валяються, розкладаються. По тим тілам їхня бронетехніка їде, чавить. Іноді ми намагаємося тіло пі*ара поміняти на тіло нашого побратима, але зазвичай їм це байдуже.

Питаю Спілберга, чому з усіх визначень ворога загальновживаною назвою стали саме "під*ри".

– Це жодним чином не про сексуальну орієнтацію, а про дещо більше – про стан душі росіян.

Це буденна назва, до якої всі звикли навіть в документах. Я бачив на власні очі офіційний рапорт, де було чорним по білому написано: "під*рська позиція", "стільки-то під*рів подохли". 

Святкове

"Хороші хлопчики розвідали хату, в якій знаходився колаборантсько-соседянський штаб. 

Тихенько принесли на достатню відстань міномет. Ювелір-наводчик довго міряв температуру ствола, заряда, вираховував вологість та вітер. Занудник знав свою справу – від хати й тих, хто був всередині, нічого не залишилося з першого пострілу.

Тихенько пішли собі додомку.

За годину командиру дзвінок від артилеристів:

– Суки, ****, падли, ****! Ми той штаб собі на Новий рік тримали!

– Не знали, вибачте! – виправдовується наше начальство.

Натомість, щоб арта не плакала, розповідає про іншу ціль. Теж привабливу.

– Тихо! Тихо! Нікому ні слова! – репетує арта. – То у нас на Різдво!"

Про самоіронію і "морських малюків"

Розповідає Ростислав Семків:

Сьогодні не найкращий час для самоіронії. Її ареал звужується. Бо сміх – це дієва зброя, просто вона діє не на полі бою, а в дискурсивному полі інформаційної війни. Смішний ворог видається менш страшним, менш загрозливим. 

Відповідно, самоіронія завжди позначає позицію невпевненості. Іронізувати над собою – це ставити себе під сумнів. Щодо генералітету, командирів, отут іронія може проявлятися. Щодо солдата, який сидить в окопі, це проявлятися не буде. Є консенсус, що тут іронізувати нічого.

При цьому не все так лінійно в сенсі того, що якщо ми іронізуємо над собою, ми допомагаємо ворогу. Оскільки в нас був Котляревський і його надзвичайно сильний вплив, то так, у нас культура пройнята сміхом досить серйозно, зокрема і сміхом, спрямованим на себе.

Подивіться, ми створили водні дрони, які топлять величезні махіни – російські кораблі, що мають прикривати Чорне море. І як ми назвали ці дрони? "Морський малюк", який вразив Керченський міст і кілька російських ракетоносіїв. Це, власне, самоіронія, причому найвищого ґатунку.

Отака наша формула гумору. 

Суєтолог, Єнот-потаскун і самоіронія, яка "на часі"

Сюжети, пов'язані з вибором українськими захисниками позивних – окремий жанр. Згадується історія драматурга Максима Курочкіна, який 25-го лютого 2022-го пішов до ТрО. 

"Коли треба було вигадати позивний, я згадав своє старе майже дитяче погоняло "Кура". Пішли до штабу погоджувати, там сказали: "Що за кура? У нас в батальйоні курей немає". Мабуть, хтось знав, що я причетний до театру, тому за мене вирішили, що хай буде позивний "П'єса". Так і бігав там як П'єса", – розповідає Максим.

Вистачає історій, пов'язаних із позивними, і в Спілберга.

– Інколи людина придумує собі позивний, а до неї приклеюється зовсім інший. На початку повномасштабного вторгнення я познайомився з бійцем, який собі щось дуже героїчне вигадав. Я до нього придивився і дав позивний "Кіпіш". Так до нього він і прилип.

А нещодавно по рації чув голос людини, яка взагалі має бомбезний позивний – "Суєтолог". Ніколи його не бачив, але він у мене викликає велику повагу. Я просто в захваті від нього, може, колись і зустрінемось вживу.

В часи АТО я колись писав про водія "буханки", причому такої, що передні двері не відкривалися і всі мали виходити через задні. Коли вилазив, побачив, що він написав на цих задніх дверях свій позивний – "Єнот-потаскун". Він мав вади по зору і розповідав, що в 2014-му зміг пройти медкомісію і потрапити в армію лише завдяки корупції.

Майбутні книги Віталія Запеки навряд чи стануть відповіддю на очікування "українських Ремарків". Вони ближчі до запиту на "українських Гашеків". Це насправді два підходи – антитеза героїзації та самоіронії, жахливого і комічного в текстах про війну. 

Здається, хтось із літературознавців зауважив, що бравий вояка Швейк дорогою на війну побував у кожному сортирі, а герої "Прапороносців" Олеся Гончара на шляху від Сталінграда до Берліна жоден сортир не відвідали.

На думку багатьох, в книгах про цю війну може з'явитися хто завгодно, окрім власного Швейка. Бо інший контекст і руйнівна самоіронія Гашека "не на часі".

Отже, питання до Спілберга: чи вважає він, що самоіронія робить нас слабшими?

– В жодному разі. На мою думку, самоіронія – це саме ознака сили. Страх перед жартами над собою притаманний хіба що диктаторам і диктатурам. Коли людина сміється над своїми слабкостями, вона їх визнає і має шанс щось виправити. Самоіронія – це, мабуть, найбільше, що може людина зробити для свого розвитку.

Моя книга "Герої, херої та інші" частково автобіографічна. Завжди кажу, що коли герой вляпався в якусь халепу або щось накоїв, то це я. А коли зробив щось корисне або героїчне, то це мої товариші.

Перш за все я там сміюся над собою: як я вперше гранату кидав, як в невеличкому лісі заблукав. Я – далека від армії людина і на перших порах було важко. Зараз стріляю із майже з усього, що бабахає.

Наостанок Спілберг згадує випадки, коли гумор безсилий, а час не лікує.

– На початку грудня 2023-го я написав допис "Ісус з нами" про побратима на позивний "Ісус", як він витягував пораненого. Ісус прочитав, був у захваті, сміявся, купив пачку цигарок, щоб мені віддячити. Не встиг віддати. Через три доби він загинув… Я не знаю, скільки часу має пройти, щоб цей біль трохи вщух.

 

А сьогодні мені в фейсбуці прийшов спогад про допис, який я зробив під Соледаром. Ворог використовує якусь нову зброю, ти реагуєш на ці звуки, присідаєш, ховаєшся. І тут за спиною побратим Даня просто чихнув – несподівано, неочікувано для мене. Як я там падав на дно окопа, це треба було бачити. Зараз Даня під Авдіївкою безвісти пропавший. Болить…

Сашко Маяцкий (Ельф)

"У нас довго не складалися стосунки. На підготовчих курсах до добробату в 2015-му він єдиний, хто мав смартфон і постійно перевіряв у гуглі сказане мною. Знаходив те, що протирічило моїм словам, і спростовував мене. Для базікала, яким я був, і, певно, й досі є, то було нестерпно.

Далі ми служили під Маріуполем. Стосунки поліпшилися, але для небагатослівного, виваженого Сашка мій словесний флуд був і надалі нестерпним. Ще він тікав від мого фотоапарату. Чомусь вважав себе "не фотогігієнічним". Смішне слово.

Він звільнився з добробату значно раніше за мене. Але коли знадобилося, то покинув всі свої справи й махнув з допомогою через пів країни на Луганщину. Бо ми й досі для нього були СВОЇ.

25 лютого 2022. Здоровезна черга до військкомату. Люду – від дверей і аж до перехрестя з сусідньою вулицею. Вздовж Справжніх Чоловіків йде Сашко. Дивиться на ту чергу і в очах неабиякий сум – якщо ставати "по-чесному" в кінець, то потрапиш до військкомату аж увечері. 

Хапаю за руку, сусідам по черзі брешу, що за нього попереджав. Нічого такого не було, але нагла впевненість в голосі своє роблять – проти Сашка перед собою не заперечували.

Радіємо, що разом. Знайомий, перевірений товариш на війні – то вартує багато чого.

Тримаємося разом. Один взвод. Одна рота. 

"Мій позивний "Ельф". 

"Який, нафіг, з тебе Ельф? Не ламай своєю зовнішністю казку!".

Під Соледаром лише раз перетиналися. Та й то – в бінокль бачив, як він працював. Неквапні виважені рухи. Час від часу постріл зі своєї снайперки. Його з напарником тоді вирахували й почали крити мінометами. Мій бінокль не відлипався від очей. Я хвилювався, а у нього в рухах – спокій, спокій, спокій.

Обійшлося.

Віталій Запека: Під Мар'їнкою ми знову на одній позиції. В одну зміну. Сашко з Гориничем прикривали нашу сліпу зону. І ще встиг відремонтувати нам пічку в бліндажі. Золоті руки. За свою "сліпу зону" не хвилювалися. Впевненість у побратимах, як у собі

На перезмінці до транспорту потрібно йти кілометрів зо два. Сашко йшов позаду й матюкав мене та моїх товаришів за те, що йшли надто близько один від одного.

Ті його матюки на мене – остання наша розмова. За кілька днів Сашка з Гориничем піймав снаряд. Один на двох. Надто близько були один від одного.

Вони обоє так і не взнали, що загинули. Все трапилося швидко. Миттєво.

То, певно, має тішити.

Не тішить…"

Михайло Кригель, УП