Сергій Стаховський: Коли військові бачать, що додому повернуться пораненими або загиблими – ентузіазму це не додає

Вівторок, 20 лютого 2024, 05:30

Колишня перша ракетка України з великого тенісу Сергій Стаховський у січні 2022 року оголосив про завершення спортивної кар'єри. 

Він планував проводити більше часу з сім'єю, займатися виноробством і соціальними проєктами. Але все пішло не за планом. 

З початком повномасштабної війни Стаховський приєднався до територіальної оборони Києва. Згодом служив у мінометному взводі в складі 4-ї окремої бригади швидкого реагування Нацгвардії, разом із якою брав участь в обороні Бахмута

Реклама:

Зараз легенда українського тенісу служить у складі спецпідрозділу СБУ "Альфа". 

Напередодні запису цієї розмови Стаховський повернувся з Авдіївського напрямку – ще до виходу Сил оборони

В інтерв'ю УП Сергій Стаховський розповідає про те, як потрапив до "Альфи", про завдання на Авдіївському коксохімі, згадує, як брав участь в обміні "вагнерівців" на українських полонених. 

У ході бесіди колишній тенісист говорить про моральну втому військових, проблеми з мотивацією та байдужість частини суспільства щодо війни. 

"В "Альфу" зараз не просто можливо потрапити, а треба"

– Сергію, як ви опинилися в елітному спецпідрозділі СБУ "Альфа"? 

– Якби в нас не було повномасштабної війни, то такого кар'єрного стрибка (каже з іронією – УП) бути не могло. 

Але умови, в яких знаходиться наша країна, дозволяють інколи таким от "ексцесам", як я, з'являтися в не дуже типових для тенісистів місцях.

Реклама:

– Які перевірки вам довелося пройти, щоб потрапити в "Альфу", крім поліграфа?

– Внутрішня безпека, це повний бекграунд-чек (перевірка всього минулого – УП). 

Пам'ятаю, коли мені сказали, що треба написати життєпис, то у зв'язку з тим, що в принципі з 12 років я жив не в Україні, по пів року не бував в Україні і потім все своє доросле життя прожив за кордоном, то думаю, що їм було дуже цікаво це все розгрібати. 

Також проходиш ще окремо лікарську перевірку в шпиталі СБУ. Далі психолог, психіатр – там насправді достатньо довгий шлях, щоб туди потрапити. 

Але я дуже радий, що мені все ж таки вдалося це пройти. 

 

– Які завдання ви зараз виконуєте?

– Наші групи працюють на лінії зіткнення. Працюють максимально ефективно. 

У нас є розрахунок міномета, є розрахунок FPV – вони можуть працювати, як у тандемі, так і автономно. Я був під'єднаний більше до частини FPV, як інженер-споряджувач дронів. Влаштовуєш бойову частину на дрон, вставляєш в неї електродетонатор, під'єднуєш до мережі і запускаєш його в повітря.

– Хто ваші побратими в "Альфі"? Можливо, можете дати характеристику людям, з якими служите? 

– У частині, де я служу, велика кількість мобілізованих – це колишні спецпризначенці "Альфа", які пішли на пенсію або у відставку за вислугою, і 24 лютого 2022 року вони повернулися. 

Є і цивільні, які зайшли так само, як я, але вони зайшли раніше і тому їхній процес заходу був набагато простіший, ніж у мене. 

Але за цей час вони виросли до професіоналів, які мають класні навички або керування FPV, або мінометними розрахунками, або іншими речима. 

Я б сказав, що в нас хороший баланс людей військових з людьми цивільними, які намагаються стати військовими. 

Реклама:

– Чи можна без зв'язків потрапити в "Альфу"?

– Не тільки можна, а й треба. "Альфа" – це підрозділ елітний, але до нього можна потрапити, навіть цивільним. І за рахунок навчання отримати всі навички, які тобі потрібні. 

Але все одно треба буде пройти фізичні тести, пройти внутрішню безпеку, медогляд і поліграф. 

До повномасштабної війни, якщо я не помиляюся, з 10 кандидатів зараховували максимум 1-2 людей. А перед тим цих 10 кандидатів відбирали з 200–300 людей. 

Зараз, звісно, ці критерії впали. І це реальна історія. 

 

– Чим на ділі "Альфа" відрізняється від інших підрозділів Сил оборони?

– Якістю особового складу, якістю підготовки і можливістю постійно розвиватися. 

"Альфа" – це офіцерський підрозділ, там не ухвалюються рішення на коліні – мовляв, треба зробити і все. Всі операції та виїзди обговорюються. 

У нас постійно є можливість переймати навички в західних партнерів, вони у відповідь щось переймають у нас. 

Ми продовжуємо розвиватися і дивимося, що зараз працює, які напрямки є найефективнішими в цій війні.

Якщо говорити про Нацгвардію, то все-таки після Революції гідності ми маємо іншу Нацгвардію, яку намагалися створювати за європейськими стандартами. Тобто там теж певні речі працюють набагато краще, ніж у ЗСУ. 

А ЗСУ, на жаль, це машина, яка все ще є радянською – її потрібно реформувати. 

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Сплачуючи символічну суму, ви стаєте частиною великої команди "Української правди". Спільно з читачами Клубу УП ми створюватимемо нові тексти, записуватимемо гарячі інтерв'ю, готуватимемо скандальні розслідування та спілкуватимемося напряму, без посередників. Ми покажемо вам, як насправді виглядає політична журналістика.
Роман Кравець, політичний оглядач УП

"Росіяни поодинці – це перелякані люди. Але коли їх п'ятеро і в них є автомати, вони будуть вбивати й ґвалтувати"

– У середині лютого ви повернулися з Авдіївки. Що відбувалося в місті, коли ви там перебували? (Інтерв'ю було записане до виведення українських військ з Авдіївки – УП).

– Ми були на Донецькому напрямку, так буде коректно. 

Застали важкі бої навколо міста, ситуація складна, хоча кількість людей, яких "пі*ари" втрачають, шалена. Але це від слова зовсім їх ніяк не зупиняє. 

Я брав участь в обороні Бахмута минулого року і пам'ятаю, які там шалені цифри втрат були у них. Пройшов рік і нічого не змінилося. Тобто вони максимально не акцептують своїх втрат, їм взагалі пофіг. Вони пускають людей в розхід, як хочуть. 

У перехопленнях по радіо ми чули, що вони відправляли двох людей на якусь позицію, яку треба окопати. І кажуть: "Якщо вони підуть назад і не виконають наказ – розстрілюйте їх, спишемо це на бойові втрати". І це дослівно!

 

– Якщо порівнювати те, що ви торік бачили в Бахмуті, і те, що побачили в Авдіївці – як ситуація в цих двох містах відрізняється?

– В самій Авдіївці я не був – ми були на Коксохімі. Гучно – так само, як у березні 2023-го в Бахмуті. 

Єдина різниця в тому, що в Авдіївці і за містом немає висот і там немає, як прикриватися.

– Які бойові частини РФ зосередила на Авдіївському напрямку? 

– Там різні частини. Через те, що ми рухаємося по лінії фронту і наші задачі достатньо мобільні, то ми там бачили різні рухи. Жодна спецура в їхніх авангардах не йде. Вони завжди пускають мобілізованих або ще когось, кого не шкода, виконувати найризиковіші задачі, а потім уже, якщо треба щось зайняти і воно достатньо підготовлено, тоді вже вони відправляють більш готових людей. 

Але поведінка цих спецпризначенців, звісно, цікава. Вони не лізуть в м'ясо. Коли вони бачать, що їм іде відпор, то вони відступають, забирають своїх поранених і так далі.

З мобілізованими такого немає – там головне себе звідти витягнути, а на своїх їм пофіг. 

– Ви згадали про Коксохім. Які ви там завдання виконували?

– Завдання там є різними, бо специфіка роботи теж різна – міномети, снайпери, штурмовики, FPV і крила, сили безпілотні та далекобійні. Тобто є весь спектр можливостей.

Тому ми виконали задачу, на момент мого виходу особовий склад був неушкоджений. Не можу розкривати всіх карт. 

 

– Минулого року ви перебували в Бахмуті в складі Нацгвардії. Які у вас залишилися спогади?

– Трансформація Бахмута з того, що було, коли ми перший раз туди зайшли, і до того моменту, коли я звідти виходив. А виходили ми наприкінці березня 2023-го року. 

В Бахмуті було дуже гучно, були прильоти, але люди все одно жили, не відчувалося там якоїсь такої безнадьоги, як то кажуть. Там є дорога на Хромове, і кожного дня були якісь базарчики, люди приходили. Місто якось жило. 

Ти заїжджаєш, ще бачиш будівлі, які були нормальні, без прильотів. І десь за пів року вже не бачиш жодної будівлі, яка була б не пошкоджена. Перед тобою 9-типоверхівки, які складені вщент. І це дуже такий фіговий досвід. 

Реклама:

– Які завдання ви виконували в Бахмуті?

– У четвертої та третьої бригади Нацгварідії були два різні напрямки. "Четвірка" – це батальйон "Свобода" тримав Кліщіївку. "Трійка" – напрямок Соледара і на північ від Бахмута – це під Богданівкою. В них були достатньо важкі бої. 

Я мобільний оператор, тому в складі "четвірки" був відряджений у Центр спеціальних операцій і працював з ними. На той час це були міномети, їх було три: два 120-мм і один 82-мм. Ними ми й працювали. 

Робота велася на той час з-поза Бахмутки, і надії ще були, що Бахмут вистоїть. 

Але, звісно, на той час ніхто не знав, які сили будуть пі*ари кидати на те, щоб його взяти.

– Там ви брали участь в обміні полонених, коли на лінії зіткнення обмінювали "вагнерівців" на українців. Як цей обмін відбувався? 

– Обмінювали 25 "вагнерівців" на 54 наших. Це, звісно, досвід і унікальна історія.

 

– Ви супроводжували "вагнерівців" на цей обмін, правильно?

– Так. Ми їх отримали в певній точці, вони були завантажені в бронетранспортери. 

Через те, що їх було лише 25, то там було по 5 людей в кожній машині. А коли ми везли вже наших, то була проблема, бо там по 12 людей в кожну машину мало залізти. 

Це відбувалося в Опитному на лінії, яка вважалася "нулем". Запрошується режим тиші на три години. На зустріч одночасно відправляються наші і їхні, вони перетинаються посередині. 

До цього підвезли загиблих: нам привезли наших, вони відвозили своїх. Вдобавок до "вагнерівців" ми ще віддавали тіло їхнього пілота загиблого.

Я не знаю, хто домовляється, і як цей весь процес має проходити. Лише можу розказати про механіку, як ми це робили. Не знаю, можливо, після цього вже все змінилося. 

Але обмін, про який ми говоримо, відбувався прямо на лінії розмежування. І це було прямо під час повномасштабної війни.

Реклама:

– Ви мали можливість говорити з цими "вагнерівцями". Про що ви їх запитували, що вони відповідали?

– Я їх питав, що вони тут роблять, як вони собі уявляють, що взагалі відбувається? 

Але проблема в тому, що це найнижчий сорт населення, який є. Це люди, які декілька разів вже були ув'язнені. 90% – за вбивство. Тобто про що з ними розмовляти? 

Їм запропонували або сидіти в тюрмі, або зі зброєю в руках вбивати українців. Мародерити – те, що вони люблять. Звісно, вони обирають більш цікавий образ життя і заробити ще гроші.

Але знаєте, що цікаво, якщо їх брати поодинці, то вони страшенно жалісні і перелякані. Але якщо їх п'ятеро і в них є автомати, то вони вб'ють кого завгодно – і дітей, і жінок. Їм байдуже. 

Тобто оця зграйна сила, вона дуже сильно відчувається саме в них. 

Наодинці вони обпісяні-обкакані. А як тільки їх багато і є зброя, то відчувають себе безстрашними.

 

– Яка в росіян зараз мотивація воювати?

– Фінансова. Якщо говоримо про "вагнерівців", то це також можливість не сидіти між чотирма стінами і вбивати українців. 

Загалом росіяни дивляться свій телевізор і в більшості випадків підтримують війну проти України. Їм легше не зважати на власні проблеми і злидні, а шукати ворогів. 

– В якому стані російські полонені повертаються з України?

– Нормальні. Не те, що наші. Але знову ж таки тут теж є важливий критерій. Коли ми їхали, я питав у них, коли вони були взагалі зачислені на службу. І найдовший, що був, це 3–4 тижні. Тобо в полоні він був якісь тижні. 

А коли ми повертали наших, то вони були і по 9–10 місяців у полоні. 

Тому, на жаль, їм щастить, що в нас полонених не так багато. Але їхні всі верталися одягнені, ніхто не був голодним, ніхто не був зламаний.

– В якому стані ви забирали наших хлопців?

– Не можу сказати, що хтось там візуально покалічений, але всі зморені і дуже худі. 

Ми з собою брали якесь печиво, воду і цигарки. Я теж мав пачку цигарок, і до мене в машину сідало 11 людей. 

Я не знаю, скільки сигарет у пачці, але я пам'ятаю, як вони почали рахувати: майже по 2 цигарки вийшло на кожного, і для них це була неймовірна радість. 

"Військовим морально стає значно складніше"

– Минулого року наші колеги попросили Кирила Буданова порівняти поточний етап війни з футбольним матчем. І він тоді відповів, що це 70 хвилина, рахунок 1:1. Цікава ваша думка, на якому ми зараз етапі війни?

– На найскладнішому, я б сказав. Тому що зараз в усіх українців випаровується ейфорія, кожен перестає думати про те, що в Україні війна. Кожен починає думати про те, що треба жити, треба себе розвивати. 

А тут йде війна не за якісь території, що вони там умовно відріжуть нас від Дніпра, візьмуть Харків і на цьому все закінчиться – ні. Вони ведуть війну на знищення України як народу, як нації. 

Якщо ми всі не будемо дивитись на цю проблему саме крізь таку призму і не готуватись на довгу війну – ми її програємо. Це об'єктивно. 

Я з України тікати нікуди не збираюсь. Я сюди вернувся не для того, щоб звідси тікати. 

І це треба усвідомити нам всім. Тому що їх більше. Нам треба бути ефективнішими.

Реклама:

– Скільки часу може тривати війна, на вашу думку?

– Не володію інформацією, яку мають люди, що стоять в керівництві держави, тому мені складно це сказати. Але морально нам стає складніше. Тому що військовим, які півтора або два роки не змінювались і бачать перед собою картину, що додому вони повернуться або пораненим, або загиблим, ентузіазму це не додає. 

Зараз дуже важливо знайти правильні й мотиваційні слова для українців, щоб вони активніше мобілізувались і йшли служити. Тому що коли тебе загрібають з вулиці, це не мотивація, а просто якесь покарання.

 

– Якою могла б бути мотивація зараз?

– Може бути різна. Мотивація може бути хоча б пов'язана з якимось певним терміном. 

Умовно кажучи, мобілізуємо людей, кажемо: ви там півтора місяця навчаєтесь, чотири воюєте, два місяці ви вдома, і так далі. 

Людям треба розуміти, на що вони підписуються. Тому що зараз, якщо ти підписуєшся, ти розумієш, що ти їдеш в один кінець. І ти там воюєш, допоки тебе не вб'ють. І це фігова історія. Так воно не має бути. 

Люди і держава мають розуміти, що війну ми маємо планувати на 10 років. Якщо вона закінчиться через рік – класно, через пів року – офігенно. Але ми маємо бути готові, що вона буде довгою.

– Поки живий Путін, війна взагалі може закінчитись?

– Навіть якщо його вб'ють, вона не закінчиться. Тому що для них Україна – це червона тряпка, яка відволікає від внутрішніх проблем.

Поки є Україна як зовнішній ворог, вони не дивляться всередину. Живуть без електроенергії, без телебачення, без каналізації. Їм це все пофіг. 

Тому що в Україні "є нацисти", "треба рятувати світ від нацистів". Ось їхня риторика. 

– Що морально для вас найважче на цій війні?

– Байдужість певної гілки населення нашої країни, якій пофіг на те, що йде війна і пофіг на те, що гинуть люди. У них головний принцип – треба заробляти гроші будь-якими методами. І ці методи дуже часто є не зовсім законними. 

Я бачив велику кількість відданих українців, які були достатньо заможними людьми, які втратили велику кількість своїх статків. Дехто останнє віддавав на Збройні сили, лише би у військових було все. 

І в той самий час ти дивишся, а в третини членів Верховної Ради нові квартири, земельні ділянки або машини, куплені після 24 лютого 2024 року. 

Як (злісно – УП)? Як таке можливо?

 

– Чого вас навчила війна?

– Жити одним днем. Вона мене навчила того, що робити далекозорі плани дуже небезпечно. Що є сьогодні, є завтра, і треба свій графік розписувати так, що післязавтра може не бути. 

Так було в перші півтора року. Зараз, звісно, я намагаюсь розпланувати далі, але це достатньо складне життя одним днем.

– І останнє. Що для вас означає перемога над Росією?

– Це коли Росія перестане існувати в тих кордонах, в яких вона є зараз. Тому що допоки вона існує і буде існувати в таких масштабах, як зараз, вона завжди буде ворогом, і ми завжди будемо жити в умовах, що вони можуть напасти знову. 

Тобто для мене наша перемога – це Росія розпадається на Московію, якийсь там регіон розміром з Україну. А далі там Кавказ, Закавказзя, Сибір – вони розпадаються на окремі держави. 

Оце для мене буде перемога України.

Чи вона станеться за мого життя – не знаю. Але вона точно колись станеться.

Роман Кравець, УП

Фото й відео: Назарій Мазилюк

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді