Точка біль. Артем Чех про свою і чужу війну, сигари з-під Бахмута і три сумки "пікселя"

Неділя, 25 серпня 2024, 05:30
колаж: Андрій Калістратенко

"Смішне слово. Воїни носили штани, які називаються "ділитися війною", – десь в лісі посеред американського Кентакі дивується однорука Хайке, коли вперше чує про козацькі шаровари.

Гра слів. Share war з англійської дослівно – ділитися війною. Власне, саме це робить Артем Чех, письменник і військовий, який за останні десять років двічі вдягав "піксель" і брав до рук зброю – 2015-го і 2022-го. Щоразу добровільно і щоразу не бажаючи того. 

"Іти на війну набагато легше, ніж тікати від неї", – пояснює він.

Реклама:

Цього року Чех випустив роман "Пісня відкритого шляху" – про війну 19-го століття в США й українця Гната на ній. Це історія колишнього кріпака і солдата Російської імперії, англійського моряка, бійця армії Півночі, який долає шлях від Софіївки на Черкащині до Міссурі і Арканзаса. Весь час зі Сходу на Захід – ще ніколи метафора "геть від Москви!" не була такою переконливою.

Здається, який, до біса, "відкритий шлях", коли сьогодні все навколо заміновано – в прямому і переносному сенсах. Втім, пірнувши в текст, розумієш – книга дає часову відстань, аби розгледіти те, що відбувається тут і зараз.

Чех анонсує свій роман так: "Мій найбільший і наймасштабніший. Про їхню війну, але про Україну. Про нашу одвічну війну, але про їхню одвічну боротьбу також. Про Південь і Північ. Про рабство і свободу. Про Україну і Росію. Про зброю, подорожі, дружбу, кохання, зневіру й успіх".

Ми поспілкувалися з Артемом про його найважливіші дороги, присмаки десятиліть з 1991 року, відкриті та закриті шляхи, колообіг війни в книгах і житті, гондураські сигари, які були з ним в Бахмуті, непотрібний мотлох в голові, і мрію про ясну невідомість попереду.

 
Артем Чех: Дратує, коли питають – ти ж там у ЗСУ, скажи, коли це все закінчиться? Ніби я, коли був у бойовому підрозділі, бачив більше, ніж зону своєї стрілецької відповідальності. А зараз ще менше знаю

Люди війни

24 серпня 1991-го у спадок від Союзу, що сконав за три дні путчу, Україна отримала відтерміновану війну.

Подібно до чудовиська Ктулху, що до пори дрімає на дні океану, майбутня війна годувалася страхами й ілюзіями того, що нині імперії відпускають свої колонії без крові.

Війна ховалася в культі "невідомих солдатів", що витіснив живу пам'ять. 

Війна причаїлася в тисячах "воїнів-інтернаціоналістів", що залишили кривавий слід від Угорщини і Чехословаччини до Афганістану

Реклама:

Артем Чех з покоління на межі – останнього, що народилося в Союзі. В серпні 1991-го йому виповнилося 6. Перші 17 років життя Артем провів в Черкасах – в "Районі Д", лабіринті хрущовок-п'ятиповерхівок, яким лякали неслухняних дітей із центральної частини міста. Навчання в гімназії, уроки музики, гра у драматичному театрі. І війна, яка оселилася в ньому, не спитавши дозволу.

– Так чи так, війна завжди супроводжувала мене, – згадує Чех. – Мабуть, найбільше книжок у своєму житті я прочитав про війну. Не знаю чому. Можливо, так я менше боюся війни, бо я її боюся. Це почалося з дитинства, коли ти існуєш в затишному мирному світі і читаєш про чужі страждання, які були колись і не з тобою. І затишок посилюється, коли ти відчуваєш, що живеш в кращому світі, ніж до цього думав, бо не було з чим порівнювати.

Ктулху кочує автобіографічними книжками Чеха, навіть тими, де війна поміж рядків. І скрізь просвічує рисами Фелікса Петровича Ігнатьєва із роману "Хто ти такий?", комісованого після контузії в Афганістані. Він п'є, навчає розумінню життя, як сам його розуміє, і несе в собі чорну вирву. 

Війна Чеха – це рок, фатум, хвороба, що успадковується. Вона не припиняється навіть коли настає мир – котиться і котиться, щоразу захоплює території і покоління. І що більше намагаєшся уникнути цієї "програми", то більше стаєш її частиною.

"Є альтернативна кінцівка роману ("Хто ти такий?" – УП), яка не була написана, але за задумом була схожа на фінал кіна ("Я і Фелікс"). Фактично дитина, яка зневажала військових і все військове, досвід Фелікса і цю всю його війну – мокру, з соплями, сльозами, отримала в свої тридцять щось подібне. На такий фінал мені просто не вистачило сил. Мені не вистачило сил подати персонажа, якому буде тридцять років",розповідав Чех.

Те, що здавалося фіналом, виявилося прологом.

Нині Чеху 39.

– Останні 10 років співіснування з війною вже стало звичним, бо весь час поруч люди, які воюють або воювали, які поруч з війною завжди.

Смаки десятиліть і вибір без вибору

– 1990-ті для мене – це гуркіт вантажівок, пісні Раїси Кириченко і якесь зелене приглушене світло. Я жив в Черкасах на великому проспекті між сьома заводами, вікна виходили на шосе, де пролітали порожні вантажівки по розбитих дорогах, тому гуркіт був постійним тлом. Але разом з тим 1990-ті – це от прямо щось таке домашнє, бідне, убоге, але домашнє. 

Напевно, моя максимальна синхронізація з життям країни була в 1997-98 роках, коли з абсолютного убозтва ми перейшли просто в бідність. І коли вже майже в повні права вступив кучмівський застій. У мене теж щось таке було: останні 4-5 років школи, перший курс, воно все було сірим, одноманітним, без яскравих спалахів.

2000-ні – це для мене запах трави і хот-догів. Протягом цього сумбурного десятиліття відбулося багато всього. Якщо в 2000-му році я ще ходив до школи, то в 2010 році вже став татом. А між цим були і студентські роки, і перші книжки, і початок сімейного життя. 

Найважливішою у моєму житті, мабуть, була дорога з Черкас до Києва, куди я врешті переїхав. Вона про те, щоб знайти свій шлях і рухатися ним. Хоча він дуже розмитий і незрозуміло було взагалі, хто я, що я, і чого очікувати від життя. Я працював у рекламі, в мене виходили книжки, якісь премії, поїздки.

Далі все несеться – Майдан, війна. Максимальний розсинхрон того, що відбувалося в мені, з тим, що навколо, стався 2014-2015-го. Для мене вони мали бути роками спокою і тиші, я мав би писати, працювати, мені 30 років, я почав бачити перспективи.

Але 2015-го я потрапляю в АТО і просто провалююся в нікуди. Я пішов до війська з власної ініціативи, але сказати, що я хотів цього – ні. Я пішов тому, що не міг не піти. Тільки так.

 
Артем Чех: Вперше я став піксельною людиною в 2015 – 2016 роках. Після повернення додому минуло кілька місяців, перш ніж зміг повернутися до цивільного життя і в переносному сенсі зняти форму

Ктулху кличе

Травень 2021-го. Країна потроху оговтується від першого шоку через перекидання тисяч російських військових на кордон з Україною – нібито для проведення навчань.

Тим часом на книжковий фестиваль в Вінниці висаджується десант майстрів художнього слова з Києва.

Письменник в картатій сорочці – Чех зі сцени звітує про здобутки на "літературному фронті".

Нарешті звучить питання про творчі плани і наступну книжку – куди ж без цього.

"Я ще не почав її писати, але почав над нею працювати. Тема не розкажу яка, тому що вона лише в голові. Але це історична тематика. 19-те сторіччя і не про Україну".

Модераторка висловлює надію за рік зустрітись на наступному фестивалі й обговорити нову книжку.

Через рік на Вінницю летіли ракети, а Артем вже кілька місяців служив у війську – на Київщині, на півночі країни, на Донбасі. Майже написаний роман про іншу війну довелося відкласти на півтора роки.

 
Артем Чех: Чи так сильно я хотів воювати? Чи так сильно інші сотні тисяч українців хочуть воювати? На них чекають діти, сім’ї, робота, хобі, посилки на пошті. А в декого – недописаний роман про пригоди українця в Америці, який теж не хотів воювати, але не міг інакше

– Скільки себе пам'ятаю, я завжди мріяв про будинок або своє помешкання, де я сидітиму в кріслі, писатиму книжки, горітиме тепле світло, келих з вином і ніщо не відволікає. Все так добре, так щемко і так затишно. 

І я отримав все це. Два місяці я просидів у кріслі з приглушеним світлом, з келихом вина. І ці два місяці – січень-лютий 2022 року. Насправді я дуже боявся, що це все поламається. І воно поламалося.

Щасливе омріяне життя, до якого я прагнув, з яким війна абсолютно не стикується, Насправді я мав можливість продовжувати його. Жити на європейських резиденціях письменників, піти у внутрішню еміграцію. Була можливість зробити вибір, але вибору не було. Я розумів, що дуже багато людей дивитимуться, де Чех на цій війні.

Читати також: "Тут "убий" − про виживання. Про тваринне. Про люте, про оголене". Армійські історії письменника, солдата і "кінченого естета" Артема Чеха

24 лютого 2022-го о 8-й годині ранку Чех надіслав недописаний текст майбутньої книги її редактору – Олександру Бойченку.

– Я сказав дружині (Ірина Цілик – режисерка фільму "Я і Фелікс" – УП): раптом що, не треба дописувати роман за мене. Розумів, що він більш-менш цілісний, немає лише фіналу. Відредагувати і віддати в друк. Бо під час служби траплялися моменти, коли я не був впевнений, що цю книжку допишу.

Лише в серпні 2023-го він взяв відпустку на два тижні, поїхав у село і 30 серпня поставив крапку в "Пісні відкритого шляху". І як завжди, коли ставиш крапку, відчув розчарування – це все? А що далі?

А далі – наступного дня повернувся до служби.

"Артем Чех знову написав про війну – і знову не про ту. Тобто не про цю", – пише Бойченко в анотації до книги.

Коли Ктулху прокидається, "не цих" війн не існує.

Реклама:

Відкриття Америки, герой-дезертир і "справжній" Чех

– Я фанат американської історії і вестернів. Але одразу побачив, що моїх знань недостатньо, аби написати роман. Достовірність мала бути такою, щоб людина з цього округу, прочитавши книгу, сказала – звідки він може знати про те, що відбувалося 1863-го року в окрузі Покахонтас. 

Так я натрапив на форуми і сторінки американських реконструкторів, краєзнавців, істориків, які досліджують той період і сперечаються через кожну дрібничку.

Я натикався на багато речей, в яких не міг схибити. Починаючи від точних назв зброї, кількості зарядів, виду пороху, який використовували, закінчуючи тим, як давали собі жінки раду з менструацією в той період.

З іншого боку, я розумів, що часто заграюся і для читача це не така вже й важлива інформація. Але для мене це була трішки маніакальна гра, від якої я отримував задоволення – передати все максимально точно.

В якийсь момент я собі сказав, що маю право на помилку. Але єдиний факап стосується не історичного фактажу. Головна героїня – Хайке, яка втратила одну руку, в кінці роману виходить "зі склянкою в руках". Я до того ніколи не писав про одноруких, тому перевіряв себе кожного кроку, аби випадково не забути, що у неї одна рука, але саме цей сталий вираз "зі склянкою в руках" залишився. У наступному виданні це виправлю, звісно.

Читати також: Семантика рабства: як читати новий вестерн "Пісня відкритого шляху" Артема Чеха

Коли я починав писати, у мене були швидше ремарківські герої з антивоєнними поглядами. А коли повернувся до роману після перерви, дещо хотілося переписати з урахуванням нового досвіду.

Але це писав я, не хтось інший. Так, це був інший період, і навіть якщо моя думка десь змінилася, і навіть якщо мій головний герой – дезертир, це не значить, що я мушу щось змінювати лише тому, що для мене зараз дезертирство є одним з найбільших гріхів. 

У мене герой такий, він не має бути ідеальним, не має подобатися, не має викликати захват у читача. Він жива людина, яка втомилася від війни, яка задовбалася воювати, яка не хоче більше проливати ні свою, ні чужу кров, яка хоче спокійно десь сісти і вирощувати тютюн.

 
Артем Чех: Я наділив свого протагоніста в романі рисами, які притаманні справжньому Чеху. Перш за все це впевненість у своїй правоті і деяка зверхність. Але на відміну від Гната мене лякають люди, особливо коли їх багато. Тому на людях я граю оцю от роль скромного, тихого, привітного письменника. Того Чеха, який "добрий день", "вибачте, вибачте", "будь ласка". Я такий і є почасти, але є й інший, якого знає лише найближче коло

Зрештою я вирішив нічого кардинально не змінювати в романі. Лише додав "страшатінки". Та війна, про яку пишу, була найкривавішою в історії США, вона не може бути глянцевою, легкою. І тому я додав те, за що мені зараз прилітає – от знову скільки болю, страждань, ніби у нас сьогодні мало власних болю і страждань. Але хочеться, щоб читач відчув, що війна – це не браві солдати, які повернулися з фронту, і тепер ходять у напрасованих галіфе. Ні, це не так працює. Це біль, смрад і все, що супутнє війні.

"Все це історія, малий, все це одна історія"

"Як сказав мені один досвідчений репортер у мій перший робочий день, все це історія, малий, все це одна історія", – цитує Чех в одній із своїх книг фільм "Ночі Мангеттену"

Американська історія вплітається не тільки в тексти Чеха, а й окремою сюжетною лінією в його життя.

У травні 2023-го він стоїть біля готелю в Нью-Йорку, слухає сміх відвідувачів нічного клубу навпроти, дивиться на чорношкірого хлопця в білому костюмі з сигарою в руці. Чех – на той момент вже 15 місяців як знову військовослужбовець – прилетів до Нью-Йорка, щоб взяти участь у літфестивалі.

"Певна публічність дозволяє мені дуже рідко виїжджати за межі країни, аби в статусі письменника часом представляти Україну на різноманітних культурних майданчиках, говорити про війну, літературу і про літературу під час війни.

В такі моменти я іноді почуваюся дресированою мавпочкою, на яку прийшли подивитися місцеві роззяви, а в моєму випадку – послухати страшні історії про далеку незрозумілу війну", – згадував він в есеї "Мангеттен-Бахмут" свою останню ніч в Нью-Йорку в травні 2023-го.

Наступного дня він купить в Duty Free коробку гондураських сигар, аби розкурити їх зі своїми побратимами, і полетить назад до України.

А одразу після повернення сяде в авто і, слухаючи музику 1980-х, вирушить у дорогу, яка могла стати для нього останньою.

– Я виїхав 18 травня об 11 вечора з Києва, о 7 чи 6 ранку приїхав до Слов’янська. Це була дорога, яка могла стати для мене останньою. За дві я години дізнався, що вночі веду групу в Бахмут.

Далі була дільниця фронту довжиною майже в кілометр, яку тримали десятеро українських бійців.

Запахи спаленого міста та непохованих тижнями тіл.

Окоп-"могила" на західній околиці Бахмута, в якій він пролежав п'ять днів.

Майже тропічна злива, коли добігав кінця п’ятий день в цьому окопі. Обстріли вперше припинилися і врешті надійшов наказ виходити з міста.

Дорога, якою вони виходили з Бахмуту.

– Вже ступивши на неї, ми розуміли, що все позаду. Через сильну зливу не літали дрони, нас не бачили з висоток в Бахмуті, ніхто не корегував вогонь. Ми виходили і розуміли, що майже живі.

З того виходу Чех повернеться зі зброєю, приладом нічного бачення, рацією, планшетом, навушниками, документами і коробкою гондураських сигар в плівці, які кілька днів тому купив у Нью-Йорку і не встиг розкурити з побратимами.

Рік по тому в червні 2024-го він продасть ці сигари на аукціоні під час презентації "Пісні відкритого шляху" в Києві. Гроші підуть на дрони. А сигари за якийсь час покупець поверне Чеху.

Досвід кінця світу

– Бахмут залишається в мені як досвід, але це поганий досвід. Я розумію, що невідворотність, смерть і прірва настільки близько, що це може статися за будь-яких умов і не обов'язково бути в Бахмуті для цього.

Я тисячу разів уявляв кінець світу. Промалював в голові стільки сценаріїв розвитку і цієї війни, і свого життя, що будь-які події розглядаю, як імовірні. 

Будь-що може трапитися зі мною, з моїми близькими, з моєю країною, зі світом загалом – я не здивуюся нічому, що може трапитися. І не дивуюся нічому, що трапляється.

Нічого не викликає здивування, нічого не викликає такого, щоб ти говорив – вау, як несподівано.

Я не знаю, яким має бути "головний роман" про війну, коли він з’явиться, і хто його напише. Але коли він з’явиться, ми точно це зрозуміємо.

Головне, щоб українська література не перетворилася на літературу про війну. Щоб ми не застрягли в цьому, як застрягли дуже багато хороших письменників – хорватських, боснійських, які відомі світу виключно книжками про балканські війни.

Думаю, що головну книжку про війну напише не військовослужбовець, принаймні не окопний військовослужбовець. Для мене досі головна книжка про АТО – це "Інтернат" Жадана.

Все, що я читав, всі окопні епопеї, оповідання і тому подібне, мені не дуже цікаві. Історії тих, хто поруч із війною, і бачать війну не очима солдата, мені здаються набагато цікавішими.

Сьогодні мене найбільше дратує, коли до тебе звертаються, як до пророка і хочуть отримати відповіді, що розкриють сенс буття або сенс існування українців у світі.

Дратує дріб’язковість того, чим переймаються люди. Потім ловлю себе на тому, що я сам про те саме думаю і цим переймаюся, і це дратує ще більше. Тому я майже не читаю нічого в соцмережах, хіба що у твіттері дивлюся, як знищують росіян – скиди, FPV-дрони. І це трохи тішить. Розумієш, що є щось хороше в цьому світі.

 
Артем Чех: Я можу насолоджуватися літературою і говорити, як добре це зроблено. Але дивитися на це поглядом швидше хірурга, ніж людини, яка нічого не знає про медицину. Це прикро, але як є

Повернутися з війни 

– Ви не проти, якщо я буду в сонцезахисних окулярах – кілька днів тому зробив лазерну корекцію зору, – Чех вмикає режим "тихого привітного письменника".

Ми зустрічаємося в серпні 2024-го на київському Подолі "під Сковородою" – пам'ятником, мабуть, найвідомішого в Україні "ухилянта" від світу. 

Від початку березня 2022-го Чех намагався впоратися зі своєю підсліпуватістю. Складно служити народові України у війську, якщо ти "не відрізняєш людину від куща, ліхтарний стовп – від тополі, а електричний трансформатор – від собачої будки".

Перші дні після корекції зору світ викликав у Чеха подив чіткістю контурів і глибиною кольорів. Втім, за кілька днів йому захотілося бачити менше: "Прийшло тихе й несподіване усвідомлення, що бачити я хочу лише небо, дерева, траву і сімейство лисиць десь далеко в полі". 

В липні 2016-го Чех повернувся з АТО додому, сплативши чудовиську війни чималий податок – понад рік власного життя. І сховав свою "піксельну шкіру" – розгрузку, комплект літньої форми, берці куди подалі. Здавалося, назавжди.

Вісім років по тому кількість "піксельних" сумок на балконі Чеха збільшилася до трьох.

– Речей стало набагато більше, щось досі на мені числиться, щось маю здати. Те, що я зараз служу в Києві, не значить, що за місяць я не служитиму в будь-якому іншому місці. Якщо треба буде – то треба буде. Тому воно все лежить.

В цьому є стабільність, але жахаюча стабільність. Хочеться звільнити місце в шафі на балконі, а воно ніби як нависає над тобою і каже: чекай, ще не час. І ти думаєш – нахріна тобі грілки для ніг у Києві? Але вони там лежать. І ті грілки для ніг тобі ще знадобляться.

"Іти на війну набагато легше, ніж тікати від неї", – найчесніша формула від Чеха. Про другу її частину він не говорить: повернутися з війни набагато складніше, ніж піти на неї. Навіть якщо наразі ти служиш в Києві, а не під обстрілами в окопі.

І це саме той момент, де автор і герої "Пісні відкритого шляху" розчиняються один в одному.

"Цей запах крові – він зі мною завжди. Я досі відчуваю його. І те, що всередині мене теж кров, непокоїть мене, я ненавиджу її, хоч би якою важливою була її діяльність у моєму організмі. 

І тому, милий, коли ти говориш про запах крові, я розумію, що саме ти хочеш сказати, але відчуваю інше. Ні, Бог свідок, тут не тхне кров’ю, тут пахне лісом і тихою водою. Тут пахне худобою і печеним бататом, а кров’ю тхне – там – вона постукала вказівним пальцем собі у груди", – каже героїня роману, однорука Хайке, якій доводилося складати штабелі з ампутованих кінцівок в тому місці, яке сьогодні назвали би "стабіком".

Чорна вирва і ясна невідомість 

– Єдине місце, де я відчуваю спокій – село Мрин у Чернігівської області. Дві години пишеш, годину щось робиш в саду або на городі, косиш траву, смикаєш бур’ян, підрізаєш дерева. Вечори з вином на веранді, дивишся, як заходить сонце. Лягаєш спати, прокидаєшся в гармонії з собою, бо знаєш, що наступний день буде такий самий, як був учора. Це дає сили жити. Саме тому я мрію жити біля природи, біля городу, біля саду, працювати з рослинками, мінімум сусідів, максимум життєвого простору.

Але я не можу дозволити собі навіть думати про це. Останні 2,5 року я військовослужбовець і не контролюю своє життя.

Домовитися з чорною вирвою всередині допомагають хіба що антидепресанти. Якщо прокидаюся вранці з дуже поганим настроєм, із бажанням не продовжувати цей день, розумію, що треба це пережити, що це черговий епізод, яма, з якої за кілька днів виберуся, і тиждень-два, можливо, житиму більш-менш добре. 

Я маю багато різного мотлоху зараз у собі, дуже багато всього накопичилося того, що мені не потрібно, але не маю сил всього цього позбутися. 

Ці сили дають якісь переломні моменти в житті. Я про це писав у "Точці нуль" – як потрапляння на передову тоді мене звільнило від усього зайвого.

Звільнення від зайвого відбулося і під Бахмутом 2023-го. Але лише почасти. Щойно ти вириваєшся з лап смерті, як забуваєш про це, і знову переймаєшся дріб’язковими речами. Знову думаєш більше про те, а як же ж важливо зробити ремонт, умовно, а не дописати роман. І ти такий – беру відпустку, а що мені краще, ремонт чи роман? Треба робити ремонт. Ну гаразд, все було навпаки, бо я поїхав дописувати роман, а не робити ремонт.

Розумію, що для того, щоб позбутися мотлоху в собі, треба перейти на якийсь інший рівень життя або на якийсь інший рівень гри. Але наразі я заручник умов і не належу собі. І через це ніби як махнув рукою на те, що можу бути іншим, чистішим, світлішим і чекаю, чекаю моменту, коли настане та свобода, коли буде дембель, коли я зможу жити більш вільне, більш насичене життя.

Можливо, це будуть якісь грандіозні подорожі, Мрію подолати шлях моїх героїв в романі. Рухатися через всі ці міста і містечка аж до самого Спрінгфілда. Думаю, що це зроблю, щойно піду на дембель. Не бачу взагалі, що б мене змусило цього не зробити.

Можливо, та сама дорога Америкою зможе звільнити мене від зайвого, і я відчую, що позаду немає нічого такого, що б мене обтяжувало, а попереду невідомість, але ясна.

***

Ділитися війною для Чеха – це залишити інфантильні претензії до життя в минулому.

Не видаляти зі списку друзів мертвих. "Щоразу думати: хто наступний? Про кого, довідавшись, скажу вже знайомою мені інтонацією: та блядь…"

Зрозуміти, що існують справедливі війни, але у війні немає справедливості. Тактика і стратегія, хаос, доля, збіг обставин, подвиг, байдужість – все що завгодно, крім справедливості.

Усвідомити, що той, хто не бачив війну, ніколи не зрозуміє того, хто бачив.

Прийняти те, що романи інколи залишаються без розв’язок.

Полюбити прості й точно сформульовані запитання. "Ми не хочемо завдати вам болю, але нам важливо почути… та ви можете не відповідати, якщо вам боляче". Та ні*уя не боляче. Своє боляче я потім виплачу. Кажіть конкретно: що вас цікавить?".

Уявляти себе після війни… Власне, як уявляти себе після війни? Можливо, так: "На подвір'ї біля кількох могил, засаджених азаліями, у схожому на трон кріслі з високою спинкою сидів чоловік у чорному костюмі. В руках він тримав книжку. Ми кивнули йому, він кивнув у відповідь і супроводив нас довгим байдужим поглядом".

Бути тим, хто після повернення з війни нікому і нічого не винний.

Зрештою, звільнити в собі місце для "Пісні відкритого шляху" Волта Вітмена

"Віднині я звільняю себе від обмежень та уявних кордонів,

Прямую, куди забажає душа, сам собі безроздільний господар,

Дослухаючись до інших, ретельно обмірковую їхні слова,

Спиняюся, шукаю, отримую, споглядаю,

Делікатно, але з невпинним натиском розриваю пута,

що могли б мене тримати.

Я вдихаю простір великими ковтками,

Схід і захід – мої, північ і південь – мої також".

(Переклад Ірини Цілик).

І якщо наша війна не про відкритий шлях, то про що вона? А, так, звісно, ще про кордони 1991-го року.

 
Артем Чех: Коти дуже люблять цю книжку

– Читачі виставляють багато фотографій, де коти сплять на моїй книжці, – посміхається Чех чи не вперше за дві години нашої розмови. – Можливо, формат зручний, або вона чимось пахне, або від обкладинки віє затишним.

Або ніхто краще за котів не знається на відкритих шляхах і поезії Вітмена, у якого Чех позичив назву роману про "не цю" війну.

Михайло Кригель, УП

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Реклама:
Головне на Українській правді