Командир 7-го корпусу ДШВ Ласійчук: Якби Покровськ просто пропустив крізь себе росіян, Добропілля вже не було б
Журналістам, які пишуть про війну, доволі рідко випадає нагода адресувати свої запитання та запитання своїх героїв – як солдатів, так і офіцерів – високопоставленим командирам.
Навколо них зазвичай зведені мури секретної секретності, армійської бюрократії та, будьмо чесними, в них рідко є час на розмову з медіа. Хоча саме їхніх слів зазвичай бракує для розуміння ширшої картини – щоби доповнити або ж підважити загальноприйняті версії подій.
Кілька днів тому "Українській правді" випала нагода взяти інтерв'ю в командира 7-го корпусу Десантно-штурмових військ, Героя України Євгена Ласійчука.
Минулого року він відповідав за оборону Покровська, якій УП присвятила не один розлогий критичний матеріал. Нині управління його корпусу кілька місяців як зайшло на Гуляйпільський напрямок – з якого російська армія хоче рухатися в бік Запоріжжя.
Для розмови з Ласійчуком ми приїхали в одне з прифронтових міст на півдні країни й провели з ним більш ніж 3 години. Цього замало, щоб сповна зрозуміти його як людину й командира, але достатньо для того, щоб скласти про нього коротке враження – і воно, за рахунок готовності говорити про складні та чутливі речі, радше позитивне.
З обличчя Ласійчука непросто зчитати емоції. Він зрідка усміхається – коли говорить про першість та унікальність десантників. І ледь помітно напружується – коли йдеться про оборону Покровська й особливо Лисівки під ним, з якої встигли вийти не всі.
У доволі розлогому інтерв'ю УП Ласійчук окреслює тактику росіян на Запоріжжі, ділиться своїми враженнями від роботи зі штурмовиками, переконує нас в ефективності застосування мідлстрайків, а також уперше настільки повно та, на нашу думку, щиро розповідає про оборону Покровська.
Логістичний локдаун Запоріжжя, ефективність роботи корпусу та доля штурмовиків
– Гуляйпільський напрямок практично зник з новин за останні пів року. Його інформаційний слід обривається на новинах про захоплення росіянами командного пункту однієї з бригад ТРО та наступальних діях 1-го ОШП на початку 2026 року.
Можете окреслити, що тут зараз відбувається? Яка смуга вам дісталась? Куди тут намагається просуватися противник?
– Якщо дивитися на обстановку, то загальна ціль противника тут незмінна – оволодіти самим населеним пунктом, Запоріжжям. На сьогодні вимальовується тактика транспортного локдауну міста – вони намагаються і вже б'ють КАБАми по мостах, дамбах, руйнують інфраструктуру, зокрема електропостачання, у самому місті. Підготовчий етап (до транспортного локдауну Запоріжжя – УП), я вважаю, вже відбувається.
– Вас це не лякає?
– Як це може мене лякати або не лякати? Треба працювати, щоб це не лякало нікого.
По Запоріжжю треба дивитися на два напрямки одночасно – це Оріхівський, з півдня, і Гуляйпільський, зі сходу.
Якщо говорити про наш, Гуляйпільський напрямок, то тут сьогодні активність зростає. За попередніми розрахунками, ми нараховуємо тут близько 50 тисяч сил противника.
– Яка тут глибина інфільтрації?
– Ми знаходили і вибивали противника навіть на глибині 15 кілометрів (від українських позицій у бік тилу – УП). Від полонених ми знаємо, що вони мають задачу зайти якомога глибше і втикнути свою ганчірку. Ті, хто йдуть це робити, зазвичай здаються без бою. Вони розуміють, що не зможуть дійти.
Зрозуміло, що росіяни наступають на 3-ій корпус чи УВ "Центр", також на "Азов", а десь приблизно наступне по інтенсивності – Запоріжжя. Були за ці два місяці й механізовані штурми – що для мене є дивиною, бо на Покровську це було б просто самогубство.
Чого росіяни намагаються тут активно рухатися? Після логістичного локдауну вони хочуть обійти Запоріжжя з півночі й дійти до Дніпра (міста – УП).
– Як реалістично може виглядати логістичний локдаун Запоріжжя?
– Якщо відрізати Запоріжжя саме по мостах, по дамбах… Понтонні мости та переправи – це тимчасове рішення, воно не стійке. Думаю, вони пріоритетно наноситимуть по мостах авіаудари, які тут уже, до речі, були. Також вони тут знищували великотонажні фури, щоб заблокувати маршрути та посіяти хаос.
Первинний етап (логістичного локдауну – УП) уже проводиться. FPV залітають у центр міста, на тижні вони вже по місцевій адміністрації прилітали, прапор намагалися почепити.
А втрачати Запоріжжя – це фактично як втрачати той же Донбас. Із Запоріжжя йде пряма дорога на Дніпро. Втім, можливо, це для них відволікаючий напрямок, для відтягування наших сил з самого Донбасу.
– Ви працюєте на Гуляйполі вже 2 місяці. Скажіть чесно, що може зробити комкор на напрямку, куди він зайшов без своїх бригад?
– По-перше, корпус – це орган управління, він повинен бути дієвим на тому чи іншому напрямку, з тим чи іншим комплектом військ. Так, з чужими, не своїми бригадами це робити трохи складніше, але в нас вже є такий досвід – це Покровськ. Там з наших була постійно тільки 25-та бригада, короткочасно ще 79-та. Всі інші – це були бригади Сухопутних військ і морської піхоти.
Зараз у мене є штурмова компонента – це 5-та, 92-га штурмові бригади та 225-ий полк. Мабуть, за їхній рахунок ми і балансуємо, вирівнюємо свою потужність. Бригади – це інструмент, який відпрацьовує задачі, що визначив і спланував корпус, і цей інструмент може змінюватися.
Задача, яку я собі тут поставив, це максимально покращити рівень ефективності застосування бригад: будь то сухопутна чи штурмова – мені треба всіх підігнати під рівень ДШВ. Бо я справді вважаю, що бригади ДШВ значно потужніші.
– Як ви можете покращити ефективність "нерідних" бригад? Чим ви можете їм допомогти?
– Коли ми сюди тільки зайшли, всі бригади по-різному планували свої дії – на мою думку, не сильно узгоджено одна з одною. Ми задали рамку – хто і коли планує, як подає це старшому начальнику, щоб була єдина система координації та розуміння поля бою.
Ми змусили всі бригади користуватися "Дельтою" (українська система ситуативної обізнаності – УП). Не всі це робили, і це я говорю про бригади, які вже виконували бойові завдання, мали досвід, а не про новосформовану, яка до нас нещодавно зайшла.
У всіх має бути єдине цифрове поле, тоді буде рости їхня ефективність. Завдяки "Дельті" комбриг може знати не тільки те, де стоїть його позиція, а й мати можливість аналізувати ті чи інші дії.
Наприклад, штурмова група під час висування на об'єкт була уражена FPV – ми розбираємося, це був аналог чи оптоволокно, записуємо, і потім ця суха цифра показує нам, яке рішення треба прийняти. Може треба збільшити кількість засобів РЕБу в тому районі.
Також ми створили на Гуляйпільському напрямку об'єднаний центр РЕБ та ППО, де є представники з кожної бригади. Такого тут теж не було, кожен працював лише на себе, на свою бригаду. А тепер вони в одній локації бачать одне одного.
– Ви приходите до комбригів "нерідних" бригад і просите віддати вам, приміром, по два фахівці на об'єднаний пункт ППО і РЕБ. Вони ж навряд чи захочуть віддавати вам когось толкового?
– Звісно, що не захочуть (сміється – УП). Я ще кажу, щоб дали не тільки толкових, а найкращих. Але ми комунікуємо, я їм все пояснюю. Якщо комбриг буде бачити ефективність такої роботи, то він даватиме на неї хороших спеціалістів. Не раз за ці два місяці ми збиралися з командирами і розбирали, як і що має працювати.
Зараз ми виявляємо по 400–450–500 повітряних цілей на добу, а починали з 200. І це не вони почали більше запускати, а ми стали краще виявляти. Приблизно 70% з цих цілей ми підтверджено знищуємо. Ще 20% – давимо, але візуально не спостерігаємо, що ця ціль знищена. І залишається приблизно 10% (які долітають до цілей – УП).
– У ці 10% входять КАБи?
– Ні, КАБів у цих цифрах взагалі немає, бо їх фактично неможливо знищити під час перельоту. КАБ можна хіба трохи подавити по навігації, але він все одно прилетить. Може, не в ту посадку, в яку мав, а в сусідню. КАБи – це основна проблема в нашій смузі. Оглядаючись назад, можу сказати, що це і ключова проблема, яка була в Покровську.
У жовтні по одному з населених пунктів на Гуляйпільському напрямку прилетіло 200 КАБів.
– До приходу вашого 7-го корпусу ключовим підрозділом на Гуляйпільському напрямку, вочевидь, був 225-ий штурмовий батальйон. Чи слухається він вас у принципі?
– Слухається, звісно. Я вважаю, що це дієвий підрозділ. Розумію всю чутливість інформації, яка ходить про дисципліну в цьому полку…
– Радше про ставлення до людей…
– Так, ми також читаємо новини. Але я застосовую цей полк як бойову одиницю, це не мій генеративний (корпусний – УП) підрозділ, я не можу вносити туди кадрові зміни чи своє бачення.
Я використовую його як інструмент, і він доволі ефективний на полі бою. Там є дисципліна, навченість, висока підготовка штабу. У них активно застосовуються цифрові продукти. Я вважаю полк дієвим.
– Яке у вас бачення щодо майбутнього штурмовиків? Залишити їх у складі вже існуючих корпусів (Сухопутки, ДШВ) чи вивести в окрему вертикаль зі своїм командуванням?
– Важко відповісти. Ви ж знаєте, що ще не вирішено – буде це окремий рід військ чи підрозділи в підпорядкуванні корпусів, але з окремим управлінням у Сухопутних військах.
На мою думку, є ефективні (штурмові – УП) підрозділи. Наскільки мені відомо, то 225-ий – зараз у нас, у 7-му корпусі, 425-ий – в "Азові", 33-ий – у Третьому корпусі, вони працюють на загрозливих напрямках повним складом і показують результат.
Для командира корпусу такі підрозділи – це суттєвий резерв, який може блокувати противника або ж допомогти відновити втрачені позиції підрозділам, які стоять в обороні.
– Тобто ви за те, щоб залишити їх у вже існуючих корпусах?
– Мабуть, так. Наприклад, 225-ий полк у нас сьогодні виконує задачі в смугах трьох бригад, які стоять в обороні. На одній із ділянок, де противник розгортається в напрямок наступу, 225-ий його блокує. А на ділянках інших бригад навіть намагається відновити втрачене положення, підтягуючи за собою групи закріплення тих самих бригад – тактика, я вважаю, дієва.
– Нещодавно президент в інтерв'ю Fox News сказав, що він готовий заморозити війну по нинішній лінії фронту. Якщо це, припустімо, відбудеться завтра – в наскільки вигідній або невигідній позиції опиниться українське угруповання на Гуляйпільському напрямку?
– Нам би до того часу заволодіти Гуляйполем… це був би найкращий варіант. Забрати цей населений пункт під себе, під нашу територію.
Складно сказати, у кращому чи гіршому положенні ми опинимося. Протяжність лінії зіткнення в нашого корпусу – майже 100 кілометрів, є місця, де ми на висоті, є місця, де важко, але стараємося їх компенсувати за рахунок безпілотної складової.
Якби це сталося завтра, ми б утримували ту лінію бойового зіткнення, яка є.
Ефект від мідлстрайків
– Влітку я знімала два ваші корпусні підрозділи, які працювали з мідлстрайками – американськими "Хорнетами" та українськими "Чаклунами". Військові були в захваті, що тепер вони можуть дотягнутися до логістики противника. Втім, я всю зйомку думала: чи справді точкове вибиття бензовозів, пікапів послаблює росіян, які стоять на передньому краю? Якщо брати ширше, то чи правильним було рішення поставити на мідлстрайки влітку 2026 року?
– 100%, що це було правильно. От Гуляйполе – це якраз хороший приклад застосування мідлстрайків, ми постійно тут ними вражаємо. Усе, що рухається, ми вибиваємо нашими "літаками". І це рентабельніше, ніж, наприклад, стріляти далекобійною артилерією, по якій є ліміти на снаряди. А ракетні удари "Хаймарсами" – це ще дорожче. Тому фронтстрайк, мідлстрайк чудово закривають наші задачі.
Наш корпусний 237-ий батальйон старається по максимуму вибивати все, що їде на Гуляйполе. Не допускати до нього логістику взагалі.
– В моєму уявленні, на прикладі Покровська, це мало б працювати так: Сили оборони вибивають кожну машину, яка їде по ключовій дорозі, Селидове – Покровськ, і з часом росіяни перестають туди відправляти машини в принципі. Таким чином російське угруповання, яке стоїть у Покровську, опиняється без дронів, боєприпасів та їжі – тобто в такому собі логістичному локдауні. Але так не стається. Чому?
– Усе впирається в ресурс. Якщо повертатися до Покровська, то там ми тільки опановували мідлстрайки – пробували різні дрони, тестували їхнє застосування, вчили свій особовий склад. У той же час ми не могли собі дозволити запускати мідлстрайки кожну хвилину. Воно так не працює. Розвідка знайшла ціль – наприклад, буде рух колони, тоді ми запускаємо цей дрон, він летить на ціль і вражає її.
Важчі дрони – по 60–100 кілограмів, такі, як Fire Point – ми запускали по пунктах управління, наприклад.
До того ж росіяни постійно змінювали маршрути (під'їзду до Покровська – УП). Ми мали розуміти для роботи мідлстрайками, що сьогодні актуальна саме ця дорога, а не от, наприклад, вони будуть з поля заходити.
– Чи помічали ви, приміром, що за місяць роботи мідлстрайками по дорозі Селидове – Покровськ, у російського угруповання впала кількість дронів, яку вони запустили з Покровська? Маю на увазі, чи існує вимірюваний критерій, який би показав ефективність мідлстрайків?
– Я вам назву інший критерій. Противник, розуміючи, яку шкоду ми наносимо його логістиці, як дієво ми працюємо, збільшив кількість уражень по наших точках зльоту мідлстрайків. Вони активно розвідували, звідки ми запускаємо ці дрони, і намагалися ці місця знищити. Це показник.
– Але чи дало це Силам оборони перевагу на полі бою? Чи послабило це угруповання противника?
Уже відомим є той факт, що Міністерство оборони використало, зокрема, на закупівлю мідлстрайків ті кошти, які були закладені на зарплати військовим на кінець року. Тож хотілося б розуміти, наскільки виправданим був цей ризик.
– Якщо дивитися на Покровськ більш стратегічно, не спираючись тільки на мідлстрайки, то це місто відіграло свою головну роль – воно стримувало активне просування противника в глибину нашої території.
Покровськ зав'язав противника на себе. Його оборона тривала не тиждень, не місяць, а, як озвучив попередній головнокомандувач, 2 роки.
На той час ми обліковували угруповання противника до 170 тисяч – це Покровськ разом із Мирноградом. На дорогу Селидове – Покровськ, яку ви називали, припадало, можливо, 5% логістичного забезпечення. До Мирнограда була купа доріг – і польових, і асфальтних.
Я розумію ваші слова про "перекриття всіх доріг", ми намагалися це зробити, зокрема мідлстрайками, але перекрити все суцільно – справді дуже важко.
– У Гуляйполі, значно меншому населеному пункті, ймовірність зробити логістичний локдаун противнику вища?
– За день до вашого приїзду вражено 18 машин на під'їзді до Гуляйполя. Ми працюємо над тим, щоб максимально збільшити тут ефективність ураження. Також тут активно працює підрозділ СБС, який входить у нашу єдину систему розвідки та ураження.
Я стараюся робити все, щоб противник або відмовився від Гуляйполя й перестав заводити туди логістику, або обрав собі іншу ділянку для руху. Окрім того, що вони затягнули в Гуляйполе гармати, піхоту, вони ще й зробили його таким собі хабом для своїх дронщиків, для "Рубікону". У них там дуже багато точок зльоту.
Важко самим оцінити свою ефективність, але я вважаю, що ми на правильному шляху.
– Ви дотягуєтеся тут дронами до ключових доріг російської армії?
– Так, ми закриваємо навіть далі – по Азовському морю, по Маріуполю.
Їхня головна дорога забезпечення йде від Маріуполя і, не доходячи до Бердянська, повертає на північ, де розходиться на менші логістичні шляхи. На початку дороги везуть п'ятитонною фурою, потім перевантажують у фуру поменше, ще менше, потім на мотоциклетну групу і т.д. От ми їх вибиваємо на всіх цих етапах. Найбільш дієво, звісно, на лінії бойового зіткнення, бо це найближче.
До речі, до нас тут зайшов наш корпусний батальйон безпілотних систем – 237-ий. Він працює як на тактичній глибині – допомагає там, де противник намагається просуватися, – так і на оперативній – 100–120 кілометрів. Це якраз таки дієвий інструмент командира корпусу.
Особливість цього батальйону також у тому, що він застосовує важкі дрони FirePoint. Ми їх навчили, вони мають сертифікати, майже кожен тиждень підрозділ виконує задачі і для корпусу, і для угруповання "Південь" загалом.
– Якщо США повністю відключать Україні "Старлінк", фронт посиплеться?
– Не посиплеться. Ефективність по глибинних ураженнях зменшиться, це так. Робота ускладниться, бо на "Старлінках" і пункти управління, і засоби, які безпосередньо вражають. Але всіма іншими засобами, які в нас тут є, ми будемо стримувати противника далі.
Принесення в жертву Покровська, доцільність утримання Мирнограда та майже щогодинні доповіді Сирському
– Я довго думала, як спитати про Покровськ так, щоб охопити всі питання, що мене турбують, і вирішила запропонувати вам одну річ.
Я опишу вам те, яким я бачила падіння Покровська, і яким його бачили військові, з якими я тримала зв'язок. І попрошу вас як людину, яка бачила значно більше за нас усіх – і на посаді командира 25-ої бригади, і на посаді командира 7-го корпусу, – прокоментувати цю версію та за можливості доповнити її.
Моя версія така: приблизно 13–17 липня 2025 року невелика група російських піхотинців затягнулася в Покровськ через дірки між українськими позиціями в районі села Звірове, що на південний захід від Покровська. У самому місті вони переважно переховувалися по підвалах – чекаючи на підмогу, іноді вступали у стрілецькі бої з українськими військовими.
Наприкінці липня 25-та бригада провела першу зачистку Покровська, але вже на початку серпня росіяни просочилися в місто вдруге, і вибити їх звідти не вдалося.
Обидві зачистки не дали очікуваного результату, імовірно, з трьох причин. Перша – через те, що угруповання, яке стояло на Покровському напрямку, не перекрило точки інфільтрації противника в місто. Друга – бо зачистка проводилася замалими силами, зокрема в першій групі зачистки було до 30 військових. Третя – росіяни мали контроль над небом.
На кінець листопада росіяни контролювали вже більшу частину міста. За Силами оборони залишалися позиції на півночі Покровська, але це вже не мало суттєвого впливу на ситуацію.
– Почнімо з активності противника: Покровськ був не єдиним напрямом, де він наступав і намагався розвивати свій успіх. Паралельно з Покровськом він наступав і на Мирноград, у який намагався заскочити з різних напрямків. А Мирноград – це не село, це теж дуже велике місто. Там дві частини міста, кілька кварталів, районів. А на одну будівлю в населеному пункті треба щонайменше взвод.
Активність противника в Мирнограді прирівнювалась до активності в Покровську.
На той час ми застосовували наявні сили і засоби на блокування противника, який інфільтрувався в два міста. Треба було закрити лінію.
З проблемних питань, які тоді виникли – активність противника на Добропільському напрямку, де він зробив доволі глибоке просування і намагався розвивати цей успіх. Там була не інфільтрація (як у Покровську та Мирнограді – УП), а саме просування.
– Ви маєте на увазі великий прорив росіян у напрямку Добропілля влітку 2025-го? Який нагадував вуха зайця?
– Так, зараз їх називають "заячими вухами". На той момент необхідна була реакція військового керівництва на активні дії противника. Вибираючи між Покровськом і Добропіллям, тобто куди направляти резерв, було обрано Добропілля – і це правильно. Інакше противник заволодів би широким фронтом на оперативну глибину.
– І обійшов би всю Донеччину – з півдня по Добропіллю і з півночі по Барвінковому…
– Так. Тому військовим керівництвом було прийняте рішення стабілізувати обстановку саме там (на Добропіллі – УП), відновити втрачене положення, наскільки це було можливо. Там, зокрема, були наші корпусні бригади.
На нашому напрямку ми намагалися заблокувати противника в самому населеному пункті. У нас була побудована декількашарова лінія оборони, глибинні укриття, але не було бригади, яка б зайняла оборону в Покровську.
Усі стояли в середньому за 10 кілометрів від населеного пункту.
– Я правильно вас зрозуміла: влітку 2025-го року Сили оборони пожертвували зачисткою Покровська і врешті самим Покровськом, щоб зірвати план росіян зробити велике охоплення Донецької області?
– Стратегічний план подальших дій до нас не доводився. Я не міг тоді знати, що тут буде за пів року або які підрозділи сюди зайдуть на посилення. Але на той момент картинка була така, що Покровськ утримувався тими силами й засобами, які там були.
Більше там нікого не було. Сили були задіяні на іншому напрямку, на більш важливому, ніж утримання цього міста.
– Добре, імовірний задум зрозумілий. Повернусь до деталей: ви сказали, що лінія оборони на момент проникнення противника в Покровськ була південніше за саме місто?
– Так, значно південніше, в середньому на 10–15 кілометрів. Саме там ми тримали оборону.
Тоді противник активно наступав на Звірове, а за ним – на Троянду. Це населені пункти, там важко знайти противника. Ми вишуковували там противника, а він уже інфільтровувався в Покровськ і Мирноград – заводив туди роти, батальйони.
Наступний етап – це вже контактні бої в Покровську, під ураження стрілецької зброї (противника – УП) попадали пілоти. Це своєю чергою провокувало те, що пілот переміщувався в безпечну зону, північніше. А коли відтягується пілот, то відтягується зона розвідки й ураження.
Головним фактором, звісно, було повітря. У противника була перевага в повітрі, він наносив по Покровську 100–150 ударів КАБами на день. Працювали о 6-ій, о 9-ій, о 12-ій і так до вечора. І по військових, і по цивільних.
Нам, до речі, дуже заважало те, що противник перевдягався в цивільне. Ми витрачали багато ресурсів, щоб розібратися, хто це.
Щоб утримати Покровськ, потрібен був би величезний ресурс.
На той час був створений координаційний центр контрдиверсійних дій зі складу спецпризначенців ССО, Альфи і ГУРу; останні он навіть на вертольотах залітали…
– Я так розумію, історія з вертольотами була більше показовою, для психологічного впливу на противника? Скільки ж ГУРівців зможуть висадитися з одного вертольота і піти зачищати місто!
– Ви правильно ведете, це був дуже точковий гострий інструмент, під точну задачу. Спецпризначенці не розраховані на зачистку всього Покровська – їх би не вистачило.
– Скільки людей треба було, щоб повноцінно зачистити Покровськ від росіян?
– Ми рахували, що на сам населений пункт, на його утримання, треба було 3 бригади. На зачистку, думаю, хоча б одна дієва бригада ДШВ, тобто підготовлена і навчена.
– А скільки людей було в місті? Хто там взагалі стояв, коли почалися міські бої?
– Там були пункти управління, позиції пілотів і одна бригада, яка утримувала саме населений пункт. Усі (піхота – УП) були нижче.
– Що далі було з людьми, які стояли нижче, під Покровськом? Ви підтягували їх до міста?
– Виходячи з наявного ресурсу, ми реагували маневреною обороною. Прикривали ті чи інші ділянки фронту, збільшували вогневе ураження по тих ділянках, де рухався противник. Ми витягували наших людей з населених пунктів південніше від Покровська.
– Що сталося в Лисівці, яка розташована на південний схід від Покровська? Наскільки мені відомо, не всі українські військові встигли вийти з цього населеного пункту. І тримали його до останнього, здається, бійці саме вашої колишньої бригади.
– Лисівку утримувала 25-та бригада. Це був дуже важливий населений пункт, бо це була брама до Покровська. Лисівка блокувала основну дорогу (противника –УП) Селидове – Покровськ, по ній росіяни щодня намагалися їхати на бронетехніці, колонами, пішими маршрутами. Важливо було втримати той населений пункт.
Так, справді, коли противник уже обходив фланги, було прийнято рішення щодо маневреної оборони, зайняття більш північних посадок і опорних пунктів. Сказати, що втрата Лисівки була спричинена тим, що її охопив противник – ні, це не так.
– Що вам відомо про військових, які не вийшли з Лисівки?
– Я можу сказати єдине – це бойові дії, це завжди ризики. Завдяки тому, що наші військові стримували противника там, ми мали можливість вирівняти лінію бойового зіткнення на стратегічному рівні, побудувати наступний ешелон оборони і перемістити туди підрозділ.
На жаль, не весь особовий склад був евакуйований з населеного пункту.
– Про яку кількість людей йдеться?
– Не можу сказати з безпекових міркувань.
– Чи був шанс їх вивести, врятувати?
– Я хотів би акцентувати на швидкості розвитку й накопичення безпілотної складової противника, що дозволило йому наростити кілзону – ділянку, яка перебуває під суцільним ураженням. Здійснення логістики до населеного пункту стало майже неможливим.
Усі засоби, зокрема новітні, які були в противника, у "Рубікона", відпрацьовувалися саме на Покровському напрямку. Це було не точкове, а масове застосування оптоволокна, крил на оптоволокні, навіть крил-камікадзе. На жаль.
– Ви також кілька разів наголосили, що корпусу довелося обороняти не одне місто, а одразу два – Покровськ і Мирноград. Наскільки мені відомо, останні пілоти, уже через російські позиції, вийшли з Мирнограда в лютому 2026 року.
У чому була військова доцільність утримання цього міста аж так довго? Логістики до нього не було вже давно.
– Мирноград працював, як і Покровськ. Для противника це була точка, куди він зосереджено рухався, щоб зробити це плацдармом для подальших бойових дій. Тобто накопичитися в місті і з міста вже розходитися іншими маршрутами, підніматися на північ та на захід. Але, знов-таки, для них це в підсумку означало те, що вони зав'язли в міських боях.
Дуже важливо було за спиною піхоти (у Мирнограді – УП) тримати пілотів. Саме пілоти відповідають за стійкість піхоти – вони підтримують її своєю розвідкою та ураженнями, забезпечують логістику.
У Мирнограді лінія фронту трималася до останнього – будівлі, райони. Відповідно, тримали там і пілотів. Знаю, що вони не люблять вступати в стрілецькі бої з противником, у них то по суті інша робота, але ми намагалися виставляти позиції охорони пілотів, створювати додаткові рубежі.
– Тобто ви відводите Покровську та Мирнограду роль населених пунктів, які зв'язали противника та уповільнили його просування?
– Так, просування одразу в двох напрямках – на північ до Добропілля і на захід у бік Гришиного.
У планах противника було розвивати дуже швидкий наступ. Деяким штурмовим групам ставилася задача, не зупиняючись у Покровську, рухатися на північ до Добропілля. Саме Покровськ не дозволив це зробити. Покровськ зав'язав противника на вулицях.
Також росіяни понесли там колосальні втрати. Працювали наші ракети, наша авіація, "Хаймарси". У нас були групові цілі, під час відпрацювання по яких ми могли знищити до десяти противника за раз.
Операція в Покровську була дуже важкою. Але в той же час я вважаю, що вона була дуже важливою для стримування активних дій зі сторони противника.
– Як часто на Покровський напрямок до вас приїжджав тогочасний головком Олександр Сирський?
– Щоб ви розуміли, доповіді головнокомандувачу були по 2–3 рази на добу. Це за оборону Покровська та Мирнограда – я не можу їх розділяти, бо це була єдина операція, в якій ми стримували противника. Головком дуже часто приїжджав.
– Наскільки, на вашу думку, Сирський був поінформованим про реальну обстановку в Покровську?
– Думаю, максимально, наскільки це було можливо. Він знав, де знаходяться позиції, де утримується лінія бойового зіткнення. Обстановкою він володів дуже ясно.
– Чекала моменту, коли зможу спитати в когось із присутніх на цьому фото – що на ньому відбувається? Це 1 листопада 2025-го року. Таке враження, ніби всі слухають Олександра Сирського чи то зі здивуванням, чи то з краплею недовіри.
– Відбувається планування дій контрдиверсійних підрозділів, там он якраз ГУР є. Робоча обстановка.
Дивіться, сумнівів, недовіри бути не могло. Якби в нас були сумніви, це призвело б до того, що Покровськ би не стояв, не утримувався. Це службова, робоча обстановка. Іноді це дуже важко, застосовувати підрозділи проти переважаючих сил противника.
– Останнє запитання. Пару тижнів тому ви відкрили в Києві "Марун хаб" – модний, функціональний простір для цивільних і військових на самому Хрещатику. Була рада прийти на його відкриття. Хочу поцікавитися, звідки в корпусу на це гроші?
– Я вам можу і більше сказати – це не єдиний "Марун хаб", це вже мережа. Маємо у Дніпрі, у Вінниці, тепер і в Києві. Думаю, це з'явиться при кожній військовій частині корпусу.
Наш корпус займається не тільки бойовою роботою на полі бою. У нас також є гуманітарний блок, це підтримка ветеранів – наших хлопців і дівчат, підготовка місцевого населення, мілітаризація населення.
Я ставив собі задачу, що десь це все має відбуватися. Вибрали локації, вибрали назву "Марун хаб", знайшли партнерську допомогу. Нам допомагають, розвивають цей напрямок, у цьому бачать сенс.
Я не можу відверто назвати партнерів, але це прифронтові підприємства, які розуміють цінність війни і цінність кожної людини, яка бере участь у бойових діях. До того ж хаб також працює на впізнаваність підрозділів – рекрутинг, мобілізацію. Ми шукаємо не тільки штурмовиків, нам і ІТ-спеціалісти треба.
– А в чому зацікавленість бізнесів, які вирішили вкластися в "Марун Хаб"? Що вони хочуть від вас натомість?
– Від мене особисто, думаю, нічого (посміхається – УП). Це бізнес, який має свої підприємства неподалік лінії фронту. Вони хочуть збільшити ефективність Збройних сил і зробити так, щоб наша територія все-таки лишилася нашою.
Подивімося на Авдіївку чи Покровськ – ніхто там уже нічого не відновить. Ні шахту, ні підприємство – там більше нічого немає.
Основна задача кожного військовослужбовця та кожного українця – збільшити обороноздатність держави тими чи іншими способами. Один із моїх – "Марун Хаб"; я відчуваю, що це працює.
Ольга Кириленко, УП