Нотатки про двомовність та методи впровадження

28 переглядів
Середа, 13 квітня 2011, 13:41
Атанайя Та

Нам не дано предугадать,
Как слово наше отзовется.
Федір Тютчев

Ох, скільки разів після школи мені доводилося згадувати ці тютчевські слова! Але нещодавно зовсім новим змістом заграв цей досить часто цитований зворот.

Одного дня я, як завжди, зранку перевірила новини в інтернеті й прочитала, що "Молодіжна референтура ОУН" побила вітрини в тих магазинах, куди не взяли на роботу україномовних дівчат – Юлію Скороду та Діну Антощенко.

Я ледь не знепритомніла – адже, здається, лише в моєму матеріалі про цих дівчат були назви магазинів...

Полізла в інтернет далі – точно, борці за мовну справедливість посилаються на мій матеріал. Який жах. Майнула думка про Лінкольна, який, тиснучи руку Гаррієт Бічер-Стоу, сказав: "То це ви та маленька жінка, яка почала цю велику війну?"

На щастя, велика війна в нашому суспільстві поки що історично необґрунтована. Тому лаврів Гаррієт Бічер-Стоу, чия "Хатина дядька Тома" спровокувала громадянську війну в США, поки що мені не світять. Хоча насправді та війна, як і кожна інша, мала купу об'єктивних причин. Теж на щастя.

І взагалі – якби кожен мій матеріал спричиняв таку реакцію, то скільки б усього було перебито й переламано... Але ж нічого. Принаймні до цього випадку було нічого...

Відразу захотілося звернутися до "Молодіжної референтури ОУН" та всіх тих, хто готовий іти їхнім шляхом:

Панове! А чому ж ви не відреагували, коли я писала про Табачника? Чи вам завжди треба давати точну адресу? Слабо погуглити?

Хоча щось мені підказує, що, хоча риба й гниє з голови, на цю "голову" рука мало в кого підніметься – інстинкт самозбереження не пустить. Як завжди, усе окошиться на найнижчій ланці, і постраждають рядові українофоби, а не ті, хто їх плодить і розмножує.

А потім Павло Зуб'юк написав те, що, власне, мала б написати я – "Ігри в "шалених бандерівців" на київському повітрі". І почалося! Павло виявився і зрадником, і провокатором, і хрунем... Я стільки нових слів дізналася з коментів!

Власне, ці коменти й спонукали мене ще раз повернутися до цієї теми.

Їх можна розділити на три умовні групи:

1. Хлопці правильно зробили, бо діалог із російськими шовіністами неможливий у принципі, хіба що їхньою мовою – мовою насильства.

2. Автор має рацію – наслідки дій "Молодіжної референтури ОУН" зовсім не є продуктивними. Ми підемо іншим шляхом.

3. Автор козел.

Хто з них має рацію, покаже час. Але в будь-якому разі я схиляюся перед громадянською мужністю Павла Зуб'юка: хто-хто, а він знав, який потік лайна на його адресу це викличе.

Але ж треба було донести до мислячої частини читачів деякі тверезі думки. Дякую йому особисто!

Щось мені підказує, що всі автори коментів залишились при власній думці. Одні – що треба бити вітрини й пики, бо це єдиний метод, інші – що питання треба вирішувати, а не випускати пару. Що вдієш! Давно відомо: юнак готовий померти в ім'я високої мети, а доросла людина готова жити в ім'я тієї самої мети...

У своєму ролику ті, хто назвався "Молодіжна референтура ОУН", висловили жаль, що їм не вдалося знайти адресу першої відомої жертви такого ставлення до державної мови – Олени Воронової. Досі не знаю, плакати мені чи сміятися...

Гаразд.

Один погляд збоку ми вже прочитали, ще раз спасибі Павлові Зуб'юку. Можна спробувати ще один.

Наведу повністю слова фотожурналіста Віктора Крука із цього приводу.

"Спочатку – суто практичні аспекти. Ситуація, у яку потрапила Олена, знайома багатьом українцям у великих містах Сходу та Півдня. Питання: як людина дає собі раду в такому випадку? Апріорі треба мати почуття власної гідності, щоб відстоювати право на українську мову в зросійщеному середовищі.

Уявимо: людину таки приймають на роботу, бо на даний момент потрібен працівник. Але хто погодиться на перманентний конфлікт у колективі? Вислуховувати повсякчас закиди "Гаварі нармальна!", "Ти чьо, с сєла, что лі" і таке інше? Постійно провокувати роздратування російськомовного начальника?

Як підсумок – постійний стрес, коли на роботу йдеш, як на бій. Додам – нерівний, безвиграшний бій.

Це тільки в романтичному оповіданні можна пофантазувати, що, поспілкувавшись із новою україномовною колежанкою, переважна більшість персоналу раптом згадає, що вони самі чи принаймні їхні батьки родом з Яготина чи Переяслава, та з радістю повернеться до "солов'їної". А дівчина-менеджер у той же час закохається у львів'янина й невдовзі на кухні лунатиме "Най би вас шляк трафив!" та "Йдіть вже домів!"

Зізнаюся – сам би залюбки такий твір прочитав на ніч!

А в реальному житті – або відмова від українськості, або, як вище писав, постійний стрес – до скорого звільнення під першим-ліпшим приводом.

Тепер давайте поміркуємо, що може вдіяти сам шукач роботи? Мається на увазі, звісно, україномовний шукач.

Зауважу – особисто мене ця проблема не торкнулася, тому можу тільки розводити теоретичні балачки.

Спадає на думку, що вже при першій розмові можна було показати свою мовну позицію й тим самим одразу з'ясувати ситуацію. Можу припустити, що Олена, героїня допису, не схотіла одразу провокувати конфлікт на мовному ґрунті; або з початком роботи сподівалася на нейтральне ставлення колег та відвідувачів до її української.

До речі, теза щодо цілковитої російськомовності представників київського середнього класу, котрі здебільшого є відвідувачами усіляких бутиків та ґламурних кав'ярень, та несприйняття ними української – дещо перебільшена. Гарну українську здебільшого сприймають нормально.

Інша справа, що самі "манагери" усіляких офісів та магазинів, усі ці "кієвскіє мальчікі і дєвачкі", можливо, виховувались батьками та оточенням на стереотипах "вищості" "гарадской" мови та, відповідно, зверхності до української як мови "селюків".

Не претендую на узагальнення, та в самого – десятки таких знайомих: батьки ще пам'ятають, з якого села родом, а синок, що торгує китайськими лампочками у "охвісі", вже цідить через губу: "А можна па-русскі?"

Інший метод працевлаштування відомий ще з Галичини під польським пануванням: "свій до свого по своє". Влаштуватися до української установи на кшталт книгарні "Є" чи видавництва "Смолоскип". Ну, або до "Трапезної" у Могилянці чи в "Пузату хату".

Але оскільки тема допису та мого коментарю – стан україномовної людини в російськомовному середовищі, це ми розглядати не будемо.

Пишу, а в голові, як той ґедзь, дзижчить: а як же двомовність?!

Та сама двомовність, яку новітні теоретики на чолі з Табачником пропагують як засіб гармонізувати стосунки в суспільстві – ба більш: надбання, яким треба пишатися? Двомовні, мовляв, "мають доступ до двох океанів мудрості"!

Десь приблизно так Табачник пропагував тую двомовність на нещодавньому "круглому столі" у Сімферополі. Щоправда, українці двомовні вже давно й без допомоги Табачника, а...

Отут я мушу перейти до теоретичних питань, бо без з'ясування, що ж таке двомовність, ризикую бути не вірно зрозумілим.

А то виходить – в Олени двомовність є, але питання з роботою це не вирішило. А в дівчини-менеджера кав'ярні двомовності, здається, немає – та роботі це не шкодить.

Мабуть, не так із цією двомовністю просто.

Якщо вважати, що двомовність – це вільне володіння двома мовами, то українці в абсолютній більшості здавна двомовні. Більше того – буваючи у Львові, в оселях львівських друзів постійно бачу приклади не те, що дво- – навіть, тримовності! Російські книжки на полицях, польські канали по ТБ, українська мова навколо…

Виступи польських доповідачів на громадських заходах зазвичай обходяться без перекладача, як і виступи їхніх російських колег.

Ось для пана Табачника справжня дво(три)мовність у дії, без усіляких "концепцій освіти" та державних програм!

Але треба думати – Табачник цього не знає?

Так само не знає, що ніякої реальної двомовності немає ні в Донецьку, ні в Сімферополі? Міністр освіти України – невіглас, який не знає елементарного? Щось мені підказує, що стан справ Табачнику добре відомий, але за його закликами двомовності криється щось інше, ніж володіння мовами..."

Замість резюме

Панове любителі биття вітрин!

Звертаю вашу увагу на те, що навіть якби мета виправдовувала засоби, то якої мети ви досягли?

Пригадайте часи Помаранчевої революції – може, ви тоді ще маленькі були, але бабусі ж вам розповідали, правда? – якби ми били "біло-блакитних", яких тоді привезли зі сходу, то чого б досягли?

А якщо всі візьмуть ваші методи на озброєння? Гадаєте, директори цих магазинів швиденько проймуться ідеєю й зрозуміють важливість державної мови?

Ви СПРАВДІ так думаєте?

І хочу закінчити словами Гілберта Честертона: "Ви ніколи не переконаєте свого співрозмовника, що синій колір кращий за зелений, але ви можете так дати йому по голові, що він побачить усі кольори веселки!"

Атанайя Та, спеціально для УП



powered by lun.ua
Як позбутися болю в спині: 5 порад лікаря
Якщо ви малорухливі і багато працюєте сидячи, то кращий варіант для балансу – проводьте стільки ж часу в русі. (рос.)
Запуск Антикорсуду: що робити після призначення суддів?
Хто і що має зробити, аби детективи НАБУ і прокурори САП почали нарешті надсилати клопотання та обвинувальні акти до новоствореної інституції.
Керівник нової митниці з зарплатою комбайнера
Навіщо оголошувати конкурс на посаду керівника нової митної служби, коли умови по зарплаті відсіють усіх адекватних кандидатів? (рос.)
За кого агітує Останкіно, або Зовнішньополітичний казус Порошенка
Вся крива конфліктів, створених Путіним довкола кордонів РФ, і стратегія розширення імперії на захід потребує беззаперечного ворога поруч і особливо в Україні.
Свобода казати "ні"
Будь-яка історія про "бути жінкою" – це завжди історія поглядів. На тебе завжди хтось дивиться: чоловіки чи інші жінки, батьки чи інші родичі, сусіди й сусідки, співробітники та співробітниці. Дивиться і чогось очікує.
Корінні ігри навколо Криму
Проблематика корінних народів Криму за України та за анексії Російською Федерацією: кримські татари, кримські караїми та кримчаки.