Партнерський збір УП. Задонать на дрони та РЕБи

Про політичну "нетрадиційну" орієнтацію

Вівторок, 17 травня 2011, 08:36

Зізнаюсь – писати щось окреме про передовий загін гіпертрофовано націозбочених ВО "Свобода" я не збирався. 

По-перше, із принципу не зачіпай – атмосфера чистішою буде. 

По-друге, опісля останніх "боїв за Львів", серйозні аналітики, більш-менш незаангажовані політологи, в тому числі і з числа притомних галичан намалювали такий об’ємний портрет свободівського прожекту, що зайвий мазок і покласти нікуди. 

Втім, один штришок з приводу останніх гоцанок у Львові до загальної картини додам. 

Якщо влаштовується завідома провокація, то як означити тих, хто знаючи про характер дійства, візьме в ньому участь навіть в протестній формі? 

Правильно, учасниками цієї забавки, тобто свідомими чи не свідомими провокаторами. І різниця поміж тими, хто влаштовував провокацію, і тими, хто на неї повівся, приблизно така ж, як поміж розвідником і шпигуном: свої агенти – розвідники, чужі – шпійони. 

Хоча насправді обоє рябоє – лазутчики, сексоти, стукачі. Одним словом – провокатори. 

Вставити ж свого п’ястука мене змусили деякі брутальні інвективи свободівців з цього приводу. 

Так, наприклад, один із основних спікерів "Свободи" в коментній полеміці добазікався до того, що означив загиблого діда-фронтовика свого опонента "совєцьким колаборантом", котрий не вартий поваги і пошани, а лише співчуття. 

Та особливо мене обурив перл одного менш відомого свободівця, з котрим я перебував в тривалому, але не частому листуванні. Останній його лист сенсово зводився до тези "галичани молодці, бо дали відсіч фетишистам червоних знамен, а харків’яни – несвідомі козли, бо дозволили Допі з Гепою провести червонопрапорне шоу-шабаш". 

Зауважу, своє ставлення до такого штибу святкувань 9-го травня я нещодавно висловлював. Але, якщо вже пішла така гулянка, то тримай хвашист гранату… 

Слухаючи на різноманітних ток-шоу заклинання чи читаючи примітивні і малограмотні пропагандистські агітки деяких доморослих гіперпатріотів, я весь час ловив себе на думці: це якесь дежавю, я вже колись давно щось подібне бачив і чув. Схоже штамповане базікання не по суті, а за формою подачі, за патосом, агресивністю чи злобністю я колись учував. 

А нещодавно пригадав – та це ж комсомольська пропагандистська риторика часів моєї молодості – облудна і брехлива. 

Втім, із комсою в мене не дуже склалось, тому, мабуть, так тривало і пригадував. 

Свого часу мене довго і саме патосно окучували на предмет влиття в шереги ЛКСМУ. Але трапилась ця неприємність лише за півмісяця до закінчення школи. Хтось досить дохідливо мені пояснив, що безкомсомольський статус може стати мені на заваді при вступі до вишу. 

Але відома тодішня пісенька "Нє растанусь с камсамолом" виявилась не про мене. Вже через півроку після вступу на геофак мене із комси виперли. 

І сьогодні, коли я бачу в тому ж таки ящику когось із свободівців, а особливо молодого Іллєнка чи, свят-свят, Фаріон, я переживаю найогидніше дежавю: буцімто зараз 1976 рік, мій дурнуватий собака злигав комсомольського квитка, і я стою перед якоюсь комісією райкому, а вона менторськи-агресивно повчає і змушує мене покаятися. 

А я не каюсь. В решті-решт, терпець мені уривається, я посилаю ту комісію до дупи, грюкаю дверима і йду геть. 

І зараз нічого не можу із собою поробити: чую і бачу, що тягнибоківці, а перед очима і у вухах – райком… 

Ну, асоціативна аналогія через спорідненість в силу тоталітарності двох ідеологій – комуністичної та соціал-націоналістичної (читай нацистської) – зрозуміла. А от чому саме комсомол, а не скажімо компартія? 

Бо з одного боку, "партія сказала: нада, камсомол атвєтіл – єсть!". А з іншого, як жартує мій знайомий львів’янин: "Льовочкін сказав що треба! Так! – промовив Тягнибок". 

А ще я пригадав зиму далекого вже 90-го року у Горлівці. Я, на той час голова незалежної робітничої профспілки "Єдність", заразом із одним з шахтарських страйккомівських провідників Сашком Пономаренко переймались організацією зустрічі місцевих шахтарів із їх колегами з Червонограду.

Сама ж ідея такої зустрічі належала Степану Хмарі. Передбачалось налагодити координацію діяльності шахтарських страйкомів Донбасу і Галичини, задля того, аби через страйковий рух, за висловом Хмари, "розгойдати Україну". 

Задумка в цілому горлівськими страйккомівцями підтримувалась, але той же Пономаренко непокоївся, якщо галичани почнуть педалювати не на соціальну проблематику, а на політично-ідеологічну, затія може провалитися. 

Так воно і трапилось. Не пам’ятаю вже чи приїхали тоді із Хмарою галицькі шахтарі взагалі, але чітко пригадую гурт якихось молодиків, котрі явилися, за моїм ще тодішнім означенням, "із Бандерою в голові і стосами ОУН-івських програмових документів під пахвами". 

Переговори нагадували переспіви двох глухарів – кожен токував про своє і іншого не чув. Шахтарі торочили про економічні та соціальні вимоги, а галичани про відродження національної свідомості та інтегральний націоналізм. Так ні з чим і роз’їхались. 

Вже багато згодом Пономаренко мені пояснював несприйняття шахтарями тодішнього галицького агітпропу: "Ти розумієш, людям допекли невиплати зарплат, постійні порушення ТБ, жахливі умови праці, житлові та побутові проблеми, тощо. 

Плюс до того в цілому антикомуністично налаштовані шахтарі заледве почали усвідомлювати, що вони звільняються від пресу однієї тоталітарної ідеології, як до них приїздять галичани, і замість пошуку шляхів спільного вирішення нагальних соціально-економічних проблем, пропонують натомість увірувати в іншу не менш тоталітарну ідеологію. Звичайно це не могло бути сприйнято і не сприймалось". 

А звідки, власне, шахтарям було знати, що ново пропонована ідеологія тоталітарна? Вони ж Донцова навряд чи читали? – поспитався я. 

"Біном Ньютона, – іронічно зауважив Сашко, – Та на інтуїтивному рівні, через отой комсомольський запал, з яким їм тую ідеологію намагались нав’язати". 

На жаль, подібні прояви політичного ідіотизму незабаром перетворилися на тенденцію. І тенденцію ту кінцево Східна Україна в цілому, а та ж таки Харківщина зокрема, так і не сприйняли. Та й не могла сприйняти. 

Про що свідчить хоча би рівень підтримки в наших краях тієї ж таки "Свободи", котрий не перевершує меж статистичної похибки. 

Так мо’ східняки менші патріоти ніж западенці. Якщо воно й так, то не занадто. Бо десь дворічної давнини соцопитування, проведене інститутом Горшеніна, засвідчило, що майже 70% східняків позиціонують себе як патріоти. 

Так в чому ж тоді справа? Чому східняки, будучи в своїй більшості патріотами, підтримують червонопрапорні шоу? 

А чи так вже й підтримують? 

Червоні прапори 9-го травня майоріли переважно в центральній частині Харкова. Достатньо було би виїхати в область аби пересвідчитись, що червоні знамена були присутні далеко не у всіх райцентрах, і далеко не над усіма адмінофісами. 

Не кажучи вже про села. Там якщо і можна було вгледіти червоні кольори, то хіба що побіля пам’ятників загиблим воїнам. Над сільрадами червоні прапори практично не спостерігались. 

І, зважте, все це трапилось по-тихому, без будь-яких бійок та інших з’ясувань стосунків. Бо харків’яни у своїй більшості проявили так не любу свободівцями толерантність. 

І коли той таки ж Мірошниченко бовкає, що "Педерастія – це похідна від лібералізму та толерантності", то це в кращому випадку звичайна розпущеність, а в гіршому – латентна політична та ж таки педерастія. Не фізіологічна, а по життю. 

Бо якраз для притомних східняків, а особливо для харків’ян, такі ліберальні постулати, як громадянські права і свободи не менш цінні, ніж патріотизм. А особливо ті ж таки харківці не люблять коли їм намагаються нав’язати неприйнятні для них замшілі, тоталітарні ідеологеми. 

І не враховувати це політичній силі, котра декларує себе як потенційно загальнодержавну потугу, як мінімум, недалекоглядно. 

Якщо, звичайно, та потуга самостійний гравець, а не чиясь маріонетка… 

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як використовувати дані для розвитку продукту

Країни різні, агітація однакова. Як політики відкривають відремонтовані дороги та роздають корів

Що таке динамічні закупівельні системи, або Як буде купувати Україна майбутнього

Різний акциз на сигарети та тютюн для нагрівання. Навіщо це державі?

Від "спринту" до "марафону" для вступу в ЄС: що показав Євросаміт громадських організацій

Мобілізація головного редактора "Економічної правди" – позиція УП