Чи станеться в Україні акт мовного самогубства?

Понеділок, 05 грудня 2011, 15:08

Мовна "подорож" Києвом може принести багато культурологічних вражень. Адже столиця в цьому відношенні являє собою доволі строкате, а тому й цікаве явище.

Як, зрештою, і вся Україна.

Це стосується не тільки сьогоднішнього дня. Нині мало згадується про те, що до середини ХІХ століття мовою київської інтелігенції була переважно польська, що в київському університеті більшість складали польськомовні студенти, а київські театри давали вистави теж польською мовою.

З того часу змінилося надто багато, щоб привертати до нього увагу сьогоднішніх киян. Так, хіба що поціновувачів історії...

На початок 90-х років ХХ століття в Києві домінувала вже російська.

Українці ж дуже довго мали таке "щастя" – бути позбавленими власного міського культурного простору.

Загалом, українська не була мовою політичної влади, а отже, залишалася на периферії. Хоч саме це поняття тут є відносним, оскільки для багатьох людей "периферія", у дійсності, була епіцентром духовного життя та самоідентифікації.

Поява української держави, природно, призвела до збільшення долі української мови в публічному просторі. І якщо в різних регіонах у тій чи іншій формі виникали тертя на цьому підґрунті, то Київ, у цілому, міг потішити мовною толерантністю.

Звичайно, непорозуміння, у прямому та переносному значеннях, були, і, часом, трапляються до сих пір. Хтось, можливо, взагалі не може звикнути до такої політичної та культурної реалії, як Україна. Хтось же незадоволений, що не знаходить ту саму Україну настільки українською, наскільки йому б хотілося.

Але в принципі, так звана мовна проблема в Києві – проблемою як такою не була. Найкраще свідчення цього – різномовні пари, які вряди годи можна зустріти в столиці: він, або вона, розмовляє українською, чи російською, а партнер – навпаки.

Тобто, мова не є бар'єром для встановлення й найближчих стосунків.

Можна було б залишити політикам усі розмови на цю тему, а людям дати можливість і надалі спокійно співіснувати, незалежно від уподобань. Зрештою, автор сам залюбки спілкується російською, коли для цього є бажання.

Питання в іншому.

Звичка приховувати свою українськість, головним чином через намагання підлаштуватись до середовища, або ж просто через невпевненість у собі, призводить до того, що люди, загалом україномовні в житті, у своїх робочих або приватних контактах, у транспорті чи просто коли необхідно зробити замовлення в кафе – часто переходять на російську.

До речі, про кав'ярні. У деяких київських закладах і україномовний між собою персонал, україномовних же клієнтів обслуговує російською. За інерцією. Виглядають такі ситуації абсурдно, а нерідко – просто дико.

Або ж, водій таксі, який з україномовним пасажиром говорить російською, але вже за секунду сам переходить на українську, розмовляючи по телефону. Тут уже нагода працювати для психолога, а не для журналіста.

Адже пояснення такої поведінки "нормальним" бажанням орієнтуватися на більшість не може вдовольнити з кількох причин.

По-перше, якою ж є ця справжня, а не викривлена правилом йти на поступки, більшість? Доволі складно визначити дійсну частку україномовних у Києві, якщо не всі з них і зараз декларують своє "я" публічно.

По-друге, в україномовних містах західних областей є де більший, де менший прошарок російськомовного населення, яке за жодних обставин не переходить на українську, захищаючи тим самим свій культурний простір.

Чому ж українці в столиці не вчиняють так само?

В одному з досліджень Центру Разумкова вказується на зростання кількості людей, які використовують українську мову в побуті – зараз це 53,3% опитаних. Водночас 4% респондентів заявили, що в громадських місцях переходять на російську. Очевидно, що цей відсоток збільшується в залежності від регіону проживання.

Така собі добровільна дискримінація.

Це означає, що політичне розкріпачення відбулося, хоч сьогоднішні події в країні й змушують у цьому засумніватися. А психологічне, великою мірою, – ні.

Зрештою, ці речі між собою тісно пов'язані.

Адже популяризувати рідну мову й заохочувати людей не проявляти психологічну слабкість можна в різний спосіб.

Як показує практика, самі по собі сподівання на державу, заклики та волання – не допоможуть. Тим більше, що й апелювати сьогодні, по суті, нема до кого.

Набагато більше шансів в української мови з'явиться тоді, коли Україна як така досягне успіху, а приналежність до української культури стане предметом гордості та престижу.

Але й успіх країни починається з особистого самоствердження кожного окремого її громадянина, постійного вичавлення із себе конформізму.

Тому майбутнє української мови вирішується сьогодні не в кабінеті Табачника, а під час вашого походу до найближчого супермаркету, на ринок, під час поїздки в транспорті, чи просто в момент спілкування зі знайомими.

Бо, так і заклякнувши у власній невпевненості, українці можуть вчинити мовне самогубство. Промовистий факт – кожні два тижні на планеті перестає функціонувати одна мова.

Чи не буде краще, якщо кількість україномовних поступово, зокрема, у Києві, сягне критичної маси, яка вповні виллється на столичні вулиці, де почуватиметься комфортно?

Як і належить.

Євген Булавка, спеціально для УП

Як модернізувати українську енергетику під час післявоєнного відновлення

Відбудова України після війни: хто, як і за чиї гроші

Втеча бізнесу: як переконати українські компанії не переїжджати до ЄС

(Не)правомірні дії працівників поліції в умовах воєнного стану: що ви маєте знати про свої права? 

Від розколу до згуртованості: який шлях подолали українці за останні роки та місяці

Як рятують від інфляції та у що вкладають гроші роздрібні інвестори