Межигірське "чернецтво", або "Зажерливістю клятою переможений"

Середа, 27 березня 2013, 16:18

"Іноцьке житіє є довершеністю християнського житія, довершеність християнська є наслідування Христового житія. Христос довершеність не в чому іншому заклав, як в нестяжанні... Інок, схильний до стяжання, хоча й вважає, що добродійства дотримується, та себе обманює, бо не має їх основи – вільної Христової бідності..."
"Записки святителя Петра Могили", Упорядник Жиленко, видавництво "Фенікс", 2011 рік

Книжка Петра Могили – унікальне видання, яке містить першу повну публікацію його записника за період 1628-1632 років, до того, як він став Митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. У записниках Петра Могили не лише документи, у яких ідеться про господарську діяльність, не лише чернетки богослужбових творів, – але і його роздуми та записи свідчень про чудеса.

Один із таких записів торкається безпосередньо Межигір'я – не теперішнього "гламурного", а 400-річної давності.

Не зайве нагадати, зокрема, парафіянинові Української православної церкви Московського патріархату Вікторові Федоровичу, що Петро Могила канонізований тією ж таки церквою в 1996 році.

Отже, "Записки святителя Петра Могили", запис 4:

"Року 1614 один шляхетний на ім'я Василь Воронич достоїнством писар земський київський, зажерливістю клятою переможений, повстав на манастир святий общинножительний, що називається Межигірським, і насмілився відняти в нього озеро під назвою Косор і собі присвоїти. Відігнав від ставу (рибальського) іноків та людей манастирських із сітями, що там для риболовлі були, своїх там поставив і людей, і сіті.

Ігумен тамтешній тогочасний на ім'я Гедеон з братією багато молили його, аби не віднімав у них озеро, яке ніколи не було його, але здавна манастирське, і від нього весь рік братія рибою харчується.

Він, ніскільки не слухаючи моління їхнього, ще більше укріпився в своєму лихому починанні, що остаточно відняв у них озеро. Не тільки це зробив, але і смертю погрожував їм, говорячи: "Якщо зустріну (тут) інока з вашого манастиря, як злодія повісити звелю".

Ігумен, побачивши: нічого не досягло благання їхнє до нього, уставив братам усім піст і молитви з поклонами повсякдень – рано сто, в полудень сто, увечері сто, говорячи: "Оскільки прохання наше не змогло навернути на милість ласого ворога нашого – помолімося Тому, хто бачить кривди наші й може вибавити нас від недоброзичливця нашого".

Невдовзі, як почали вони співати молебні соборні в церкві зі сльозами й зітханнями – о чудо! – прийшов слуга від Воронича, просячи ігумена і братію про молитву, оскільки, каже, тяжко захворів сьогодні пан мій, і не знаю, чи, повернувшись, знайду його живим. Ще вони молитви співали, прийшов і другий, ігумена просячи, аби прийшов з братією і єлей над ним освятив.

Ігумен, благий муж і незлобивий, пішов до нього і єлей освятив йому. Але хвороба його тільки посилилась – ранком ... перед смертю, усвідомивши свої гріхи, і що через це ... хвороба ... здолала його, покликав ігумена, з іншими гріхами й цей сповідаючи перед ним і з плачем пробачення просячи, повернув їм озеро і сіті свої, і харч, привезений туди для рибалок, манастиреві подарував...

...спочатку біснувався, і така його мука була, що взявши ложку срібну, погриз і поїв, по цьому гарячка сильна обійняла його, по сповіданні і причасті Божественних Таїн, з глузду з'їхавши, помер.

Чув це я, Петро Могила, архимандрит святої великої і чудотворної Лаври Печерської Київської від багатьох віри гідних свідків, найбільше від православного митрополита Київського кир Йова Борецького, котрий був свідком цього чуда, і від братії святої Межигірської обителі. Написав це, аби побачили всі, хто кривдить чернечих рабів Божих, що швидко творить Бог (згідно з Євангельським своїм правдивим Словом) відомщення за обраних, які волають до Нього день і ніч, довго терплячи від тих. В літо 1629, місяця 26 дня".

Може, парафіянинові УПЦ МП Вікторові Федоровичу варто прислухатися до справжнього ченця, святителя Петра, і почути з глибини століть його застереження, а також заклик до "нестяжання і вільної Христової бідності"?..

Риторика, скажете, і матимете рацію. Але за шестиметровим муром межигірської садиби логіка і здоровий глузд, честь і совість зникають, як у "бермудському трикутнику". І залишаються суцільні риторичні запитання.

Чи знає Янукович, що він підтримав "славну" традицію, підхопивши естафетну паличку в Катерини ІІ й більшовиків, які доклали кожен своїх зусиль до нищення національної святині?

Чи знає він, що майже 80 років тому "славні виродки", головні чекісти й комуністи УРСР, висадили в повітря монастир, щоб побудувати дачі для себе?

Чи знає він, що кожен наступник на посаді першого секретаря ЦК, чи Раднаркому, або інших одіозних абревіатур, стаючи "господарем" Межигір'я, наказував зруйнувати "хатинку" свого попередника й зводив нову? Так діяв Хрущов із будинком Постишева, Щербицький – з дачею Хрущова, зрештою, Янукович – зі "спадком" Щербицького.

Мабуть, знає.

Але, певне, думає, що він – не такий, як усі, і сподівається жити там якщо не вічно, то до якогось "заобрійного" часу.

Хоче сховатися – та чи сховається?

Пильне око супутників та інтернету, з яким нинішній "намісник" Межигір'я явно не дружить, роблять його чи не вразливішим від качанівської ув'язненої.

Тарас Марусик, помічник-консультант народного депутата України, спеціально для УП



powered by lun.ua

Інавгурація Лукашенка: без радикалізації народ не переможе

Розподільчі рахунки нікому не допоможуть, якщо немає грошей

Ягнята не такі мовчазні?

Навальний і "бутерброд": прагматизм має стати основним принципом української зовнішньої політики

Квоти для ІТ: що варто змінити

Пам'яті Героїв: "він тут, зовсім близько" Микола Жук