Спосіб достукатись до Януковича записаний у передвиборчій клятві опозиції

Середа, 15 січня 2014, 12:58

Історія сварки між фракцією "Батьківщина" та депутатом Гриценком стала приводом пригадати фундаментальну програмову засаду діяльності теперішньої опозиції в парламенті. А саме – вимогу імпічменту Януковичу, під якою кандидати-списочники мали не лише підписатися, а й поклястися.

Треба зазначити, що восени 2012 року, коли ця вимога закладалася в передвиборчу програму опозиції, формальних підстав для імпічменту Януковича було набагато менше ніж тепер. Його звинувачували в особистому керівництві ув'язненням Тимошенко й створенням в Україні феномену "політичних в'язнів", в узурпації влади через "ручний" КС і нелегітимне повернення Конституції 1996 року.

Але жодних юридичних підстав для офіційного висунення звинувачення президентові ніхто не формулював, обмежуючись зручним виправданням "за все відповідає гарант Конституції".

Тим не менш, імпічмент Януковичу, як і попереднє законодавче створення спеціальної процедури, опинилися в передвиборчій програмі та особистих зобов'язаннях опозиціонерів.

Нагадаймо: це був час, коли опозиція, виправдовуючи свою кволість і неефективність, повсякчас перекладала відповідальність на суспільство, дорікаючи йому апатичністю та байдужістю.

І навіть результати парламентських виборів, які значно підвищили опозиційну потугу у ВР, нічого в цьому ставленні не змінили. А певна кількість "тушок" знов зменшила кількість опозиції у ВР до такої межі, аби можна було ще принаймні рік не брати на себе відповідальність за усунення режиму узурпатора. Та й "європейський курс" Януковича створював йому нормальний політичний імунітет...

І от відбулось все, що відбулось.

Народ продемонстрував повну адекватність сучасним викликам як геополітичного, так і внутрішньополітичного характеру, а також неспівмірну із зусиллями істеблішменту турботу про державні інтереси.

Водночас Янукович твердо став на шлях ігнорування своїх конституційних обов'язків гаранта громадянських прав. Таємне спілкування з очільниками Росії, супроводжуване відсутністю вичерпної інформації про досягнуті домовленості, – усе це поставило його на межу державної зради.

Тобто створено всі підстави як мінімум для ініціювання імпічменту в парламенті, що одночасно повністю б відповідало політичній волі громадян, матеріалізованій на Майдані. Органічне співпадіння цієї волі Майдану із програмовими передвиборчими засадами опозиції, вочевидь, виключає навіть натяк на непорозуміння між політиками, громадськими організаціями та власне громадянами.

Відтак виникає єдине питання до опозиції – де ініціативи щодо імпічменту Януковича?

Де перелік статей Карного кодексу, починаючи з бездіяльності гаранта Конституції, що призвела до загрози життю та шкоди здоров'ю людей, під якими треба збирати підписи депутатів?

Де створення слідчої комісії, подібної до тої, котра шукала докази державної зради в діях Тимошенко під час підписання газового контракту з Путіним?

Найгірше, що в цих умовах може зробити опозиція, – це починати стару пісню про відсутність процедури імпічменту.

По-перше, процедура імпічменту прописана безпосередньо в 111-й статті Конституції.

Причому там навіть немає відсилки на спеціальні закони, як-от багаторазово провалений закон про слідчі комісії. До речі, там же, у статті 111 написано, що роль КС саме й полягає в перевірці конституційності цієї процедури. Тож тут немає жодних протиріч.

По-друге, процедура встановлюється голосуванням у ВР.

Тобто якщо чогось і не вистачає, то голосів принаймні до 226. Але якщо йдеться про закон, то навіть за наявності 226 голосів, звісно, підпис Януковича все одразу зупинить. То й не треба за це братися.

А треба знайти голоси для створення спеціальної слідчої комісії з бездоганними кандидатурами на посаду спеціального слідчого та спеціального прокурора. І щоб підтримка цих осіб більшістю ВР стала для них гарантією повноважень та громадської й міжнародної довіри.

Нарешті, саме бездоганне юридичне обґрунтування звинувачень на адресу президента має стати публічним способом примушення парламентського "болота" – з позафракційних та комуністів, та й частини регіоналів – до участі в цьому процесі з мотиву непричетності до співучасті в злочині.

Це той самий випадок, коли треба припиняти практику "роботи з депутатами" у формі банальних хабарів. Це буде дуже корисно й для додаткового цементування єдності опозиції з народом, хіба ні?

На практиці ж, усупереч згаданим програмовим засадам діяльності парламентської опозиції, на піку розгортання теперішньої політичної кризи з'явилася не лише ідея, а навіть законотворча ініціатива щодо Акту про відновлення Конституції 2004 року. Більше того, ця ініціатива вже проведена через парламентський комітет з державного будівництва, а також отримала підтримку декількох поважних українських правників.

Зараз процес імплементації цієї ідеї застиг на мертвій точці. Що, не виключено, пов'язане з етапом "втоми Майдану", непорозуміннями в опозиційно-громадському середовищі, з такими знайомими сварками в опозиційних колах, котрі, нагадуючи стосунки Ющенка-Тимошенко, кидають тінь на ту ж Конституцію 2004 року...

Але є більш важливі й менш ситуативні аргументи не на користь відновлення через голосування у ВР Конституції 2004 року.

По-перше, 1 лютого 2011 року ВР 6-го скликання внесла до старої-нової Конституції 1996 року зміни щодо відтермінування виборів парламенту, місцевих рад та президента. Тобто вже конституційною більшістю, за участю опозиції, легалізувала рішення Конституційного суду, або, точніше, власне й ухвалила вдруге Конституцію 1996 року.

По-друге, саме під Конституцію 1996 року Верховна Рада за участю опозиції повернула змішану виборчу систему, котрою й створила на виборах 2012 року теперішню конфігурацію в парламенті. Парламентські вибори 2012 року й саме існування теперішнього складу ВР є легалізацією старої-нової Конституції. А з жовтня вже поточного 2013-го до неї внесено ще й зміни стосовно повноважень Рахункової палати.

По-третє, спрощені конституційні "гойдалки" нічого не змінюють за змістом розв'язання поточної політичної кризи.

І в Конституції 2004 року пряме управління міжнародними стосунками України та всіма силовими структурами, очолення РНБО та статус головнокомандувача залишались за президентом. А нічого іншого зараз Януковичу й не треба.

Навпаки, скинути із себе повну відповідальність за уряд як розпорядника економіки в його інтересах – і формуйте кабмін із будь-яких коаліцій, як хочете...

Нарешті, якщо хтось покладався на швидку заміну Конституції як на спосіб наблизити дату президентських виборів, то, маючи багатющий досвід парламентських "кидків", опозиція мала би не ризикувати додатково. Адже із цими іграми можна взагалі втратити дату виборів президента.

І ще одне.

Нині активно популяризується така собі філософсько-політологічна "максима": нам не треба просто змінити імена при владі, нам треба повністю перезавантажити систему.

При всій повазі до заклику "вимагайте неможливого", треба визнати, що написання утопій не відбувається на піку політичних криз, а зміна системи влади все ж таки передбачає збереження держави як такої.

Чуємо численні, але не юридичні закиди опозиції до Януковича, що він продає Україну Кремлю. Маємо кілька досить переконливих сигналів із боку кремлівських очільників про справедливість подібних закидів. Думка більшості експертів така сама. Та й бюджет на 2014 рік, побудований виключно на фінансовій допомозі Росії – це та втрата суверенітету, котра є загрозою національній безпеці.

Тож доводиться наголосити: усунення персонального гаранта таємних домовленостей із Путіним – президента Януковича – є передумовою всіх подальших покращень і перезавантажень.

І процес імпічменту – навіть не доведений до остаточного голосування, але проваджуваний упевнено й цілеспрямовано, – це не лише правильна в теперішніх умовах передвиборча технологія опозиції, але й пересторога на шляху додаткових державних зрад.

Конституційна процедура імпічменту не може кваліфікуватись як замах на державний переворот.

Вона відновлює суб'єктність політичної опозиції в Україні в порівнянні з постійними, але безрезультатними проханнями до західних країн про персональні санкції до Януковича та його оточення. Вага опозиції всередині політикуму неабияк зростає в порівнянні з теперішнім станом "меня не слышат – это минус, но и не гонят – это плюс"…

Якщо ж опозиції навіть не спробувати виконати свої передвиборчі обіцянки про імпічмент – то навіщо тоді шукати єдиного кандидата на президентські вибори?

Можна одразу зараховувати "злив" і Майдану, і всієї "проєвропейської" риторики, і суверенітету держави Україна, звільнивши опозиційне поле для якогось досі невідомого кандидата.

А якщо кваліфіковано взятись до справи, – то, мабуть, почує і Янукович, і міжнародна спільнота, і ті з "пропрезидентських", хто здебільшого лає опозицію не за дестабілізацію, а за бездіяльність.

Тоді є шанс, що політична криза почне розв'язуватись без переводу в "гарячу фазу" і невідворотного тоді прямого зовнішнього втручання.

Ірина Погорєлова, спеціально для УП



powered by lun.ua

"Рухома" нерухомість, або Квартали йдуть на реконструкцію

Чому нульова ставка ПДВ на продукти – це погана ідея

Як тримати себе в тонусі у 40 років?

Записки з ОРЛО: щоразу мені потрібно пояснювати, чому я саме тут

Мікрокваліфікації і самоосвіта – must have ринку праці та біль класичної освіти

Не Кремнієвою долиною єдиною: у яких країнах вигідно розвивати ІТ-бізнес?