Корупція й десовєтизація

Боротьба з корупцією – про це в один голос вели мову кандидати в президенти. Подолати корупцію – цього найбільше вимагають від нової влади громадські активісти.

Чи усвідомлюють вони глибину проблеми?

Родинний переказ, почутий від знайомих. Такий собі фамільний скелет у шафі, який показують тільки під настрій.

Отже, родина: батько – інженер-металург за фахом, відповідальний співробітник великого й відомого на всю країну заводу. Мати – домогосподарка. Двоє синів. Один із них студент медінституту. Любитель світського життя, він не надто обтяжує себе відвідуванням занять. Одне тільки лихо – щосеместрові іспити, яких не уникнути. Але й це не проблема: батьки небідні, синове складання іспитів коштує їм чималої, але цілком припустимої суми, ото й усе. Звісно ж, такий спосіб синового навчання батькам не подобається, час від часу вони влаштовують йому виховні сеанси – без будь-якого, втім, результату.

Аж от справжня проблема – державний іспит. Але й тут доля береже нашого майбутнього лікаря.

Головою комісії виявляється професорка – чи то родичка, чи то подруга матері. Одне слово, своя людина. І от виходить наш студент-випускник відповідати. Професорка ставить йому перше запитання. Той іронічно посміхається – ото й уся відповідь. Ставить професорка друге запитання – у відповідь знову лише самовпевнена посмішка. Третє запитання – відповідь така сама. Нарешті, останнє запитання професорки: "Куди ви отримали розподіл?" "На швидку допомогу", – відповідає майбутній медик. "Помирати буду, а швидку нізащо не викличу", – із цими словами професорка ставить студентові четвірку й відпускає його.

"А що тут такого цікавого, що особливого?" – спитаєте ви.

Цікавим є от що: час дії згаданої історії – самий початок 1970-х років. Місце дії – ви вже даруйте, Донецьк.

Занурмося ще глибше. Ще одна історія – уже іншої родини.

У школі випускний вечір. Випускниця-хорошистка запрошує своїх подруг додому. Серед подруг – кілька медалісток. За їхньої присутності хорошистка зі слізьми та криком улаштовує матері істерику: "Мамо, ну чому ти не купила мені медаль? Чому ти не купила мені медаль? Грошей пошкодувала?" Місце дії – ви вже даруйте, знову Донецьк, точніше, тоді ще Сталіно. Час дії – 1949 рік, самий розквіт сталінського "порядку". Медаль тоді давала право вступати до будь-якого вишу без іспитів – узагалі без жодного.

А випускниці школи міркували, куди піти. Університету тоді в Донецьку не було. Вступати до педінституту вважалося порятунком для трієчників. Медінститут? Уже тоді, у розквіт сталінського "порядку", про нього ходила слава: вступити туди можна було або за гроші, або "своїм".

Для небагатих випускниць, чиї батьки загинули на фронті, і матері самі піднімали дітей, залишався єдиний вибір – індустріальний інститут; його гірничі й металургійні факультети того часу були переповнені дівчатами.

От же, до речі, цікаво: з давніх-давен праця лікарів та вчителів була ганебно низько оплачуваною. Пригадайте хоча б діалог головних героїв, лікаря та вчительки, рязановської "Іронії долі". А конкурси до медінститутів зашкалювали, туди йшли й ішли діти номенклатурників та працівників "радянської торгівлі" – діти тогочасних дворян та купців.

Мажори, виховані на тому, що вони – вищі за дітей "роботяг", колективно заразилися любов'ю до медицини? Чи вони заздалегідь розраховували, що по закінченні медінститутів отримуватимуть не лише зарплатню, далеко не лише?..

А чи знайомі вам такі слова, як "лапа" та "криша"? У 1970-80-х роки вони були дуже популярними в сім'ях майбутніх абітурієнтів; батьки випускників шкіл наввипередки кидалися шукати "лапи" та "криші".

Що це таке? "Лапа" – це співробітник вишу, який міг би гарантувати позитивні для абітурієнта результати вступних іспитів, незалежно від справжнього рівня його відповідей. "Криша" – це високий покровитель із компартійної номенклатури, чийого протеже жоден виш не насмілився б не прийняти.

І ще раз перепрошую за наведення історій саме з Донецька – ні, це місто тоді геть не було в цьому плані якимось особливим. Просто ці конкретні історії відбулися саме там.

І саме в Донбасі сьогодні змальовують радянські часи, мовляв, утрачений ідеал і просто-таки рай земний.

А ще 1970-х років у тому самому Донецьку розмови, навіть між незнайомими людьми – у транспорті, у чергах – так або інакше зводилися до обговорення найвищого обкомівського та міськкомівського начальства: хто що вкрав, хто кому скільки дав, хто які нелегальні оборудки провів, хто збив машиною людину й вийшов сухим із води. Не криючись, розповідали про хабарі в міліції та судах.

Куди ж поділася ця пам'ять?!..

І тих самих 1970-1980-х років західна совєтологія поряд із відсутністю свобод та антисемітизмом, як одну з головних вад радянського режиму, відзначала тотальну корупцію.

Нинішній розквіт корупції – це лише зайвий доказ:

Усе, що існує в Україні сьогодні – це остання стадія радянської суспільно-політичної системи.

Нинішня Україна – це УРСР, доведена до абсурду.

Боротьба з корупцією – вона й має стати ключовим кроком із десовєтизації України.

Борис Бахтєєв, спеціально для УП