Дещо про недовершений характер української революції

Четвер, 04 грудня 2014, 15:38

Оцінюючи Майдан 2013-14, багато-хто апріорі вважають ці події революцією, означаючи її за аналогією із помаранчевою революцією ДУХУ як революцію ГІДНОСТІ.

І, певне, що так воно і є, – якщо розглядати революцію як одномоментний процес, що не несе, або не набуває системно-змінного характеру.

В такому разі революція цілком відповідає одному із своїх безпосередніх означень – переворот або ж заколот.

Але революція, яка не продукує кардинальних суспільно-політичних, економічних, соціальних, ідеологічних, державно-розбудовчих, кадрових, адміністративних, геополітично-напрямних, etc системних перетворень не зовсім і революція. Як мінімум – це бунт, максимум – недовершена революція.

А ось одне із сучасних означень революції – фундаментальна системно-структурна зміна існуючої соціальної-політичної, економічної системи, що призводить до незворотних, радикальних, глибинних, якісних змін, стрибку у розвитку суспільства пов’язаних із відвертим розривом із попереднім станом.

Наскільки революція ГІДНОСТІ відповідає цьому визначенню, покаже час, але потрібно повсякчас мати на увазі гіркий досвід помаранчевого непорозуміння, яке так і не стало справжнім перетворенням.

Задамося питанням: "Не надміру бува за останні чверть сторіччя в Україні трапилось різноманітних революцій та майданів"?

Для початку згадаймо чисельні масові заворушення 1989-91 років.

Дехто вважає ті події антикомуністичною національно-визвольною, дехто – антитоталітарною ліберально-демократичною революціями, а дехто – просто антирадянсько-ліберальним заколотом.

"Україна без Кучми" 2000-01 років – масові заворушення спричинені звірячим вбивством Георгія Гонгадзе, що завершились масовими репресіями та кримінальними переслідуваннями включно із запроторенням за грати їх найактивніших учасників – дехто схильний трактувати як невдалу революційну спробу повалення постсовковогоолігархічного режиму Кучми.

Ну, а про будь-які системно-змінні перетворення тоді і мови не велось.

Чисельні масові майданні гуляння 2004-05, що поспішили гордо наректи помаранчевою революцією, попри їх антиолігархічний, антикорупційний, антибюрократичний, антиавторитарний та проти постсовково-владний характер, повністю відповідаючи ленінській тезі про неспроможність "верхів" та небажання жити по-старому "низів", попри гучні заяви та обіцянки лідерів заворушень кардинальних перетворень в країні та суспільств, – власне, і революцією не були.

І хоча Ющенка таки було обрано на "гетьманство", владні кабінети заполонили "любі друзі", а леді в очіпку встигла двічі покерувати урядом, жодного натяку на якісь системні перетворення так і не трапилось.

Зате олігархат, по суті, як був так і залишився при владі і навіть зміцнив свої позиції, рівень корупції стрімко зріс прямо зі старту діяльності помаранчевої владної команди, переважна більшість бандитів, попри гучні обіцянки, так і не переселились до буцегарень.

Ну а бюрократичний апарат, частково перефарбувавшись у зручні політичні кольори, а частково будучи змінений за жорстким квотним принципом на жовтогарячих, біло-сердешних та рожево-гвоздичних продовжив свої крючкотворні звитяги у старій постсовковій системі влади.

Режим Ющенко звичайно не був авторитарним, він навіть не був слабким, він був ніяким, щокінцеве багато в чому сприяло поверненню до влади біло-блакитної команди на чолі із Лідєром з диктаторськими замашками.

До речі, за чиїмось влучним висловом, помаранчевий майдан був нічим іншим як заколотом мільйонерів проти мільярдерів, в результаті котрого багато-хто з перших поповнив шереги олігархів-небожителів.

Що ж стосується тієї частки звичайного приземленого народонаселення, котра підтримувала або ж симпатизувала помаранчевому майдану, та так званого "низового" майдану, то їх відвідало почуття глибокого розчарування та жорстка образа "прокинутих" у лохотроні, організаторами і учасниками котрого вони, власне, самі і були.

Але, на щастя, політично-активний та небайдужий люд не впав у безвихідь і розпач. Натомість, за період поміж помаранчевим та Євромайданома трапилось декілька протестно-бунтівних акцій – податковий Майдан 2010, мовний Майдан 2012, Врадіївський бунт 2013, які завершились певними локальними успіхами, а в середовищі протестантів почало формуватися переконання, що:

по-перше – кожен зайвий рік, місяць, день агонії існуючої постсовкової системи влади із її вкрай корумпованим кадровим наповненням несе смертельну загрозу національній безпеці, суверенітету та й взагалі самому існуванню України;

по-друге, ще одному потужному Майдану бути;

по-третє, усвідомлення того, що цього разу Майдан не буде ані мирним, ані безкровним попри певні прояви слабкості влади;

по-четверте, готовність "майданити" не просто до перезавантаження влади, а до часу конкретних кроків щодо зламу старої зашкарублої системи влади та впровадження радикальних суспільно-політичних, економічних, соціальних системо-змінних перетворень із усіма супутніми революційними процесами.

А саме: - тотальною, а не частковою, як це відбувається нині, люстрацією усіх владоможців за ознаками їх антидержавної чи антиукраїнської діяльності, корумпованості, професійності, належності до олігархічних кіл та співпраці із іноземними спецслужбами безвідносно від партійно-політичної належності та виборного статусу посад;

- прийняття нового виборчого законодавства, яке б передбачало можливість відкликання того чи іншого "народного улюбленця" у спосіб не складніший за його обрання та проведення виборів за ним;

- прийняття нової Конституції, а не повернення до однієї із модифікацій старої, в якій би в першу чергу були забезпечені громадянські права і свободи включно із правом на повстання та володіння зброєю, тощо…

Але не сталося, як гадалося. Трапилась війна. Уся пасіонарна енергія суспільства була спрямована не на внутрішню перебудову країни, а на її захист. А самі пасіонарії подалися хто на фронт, а хто у волонтери. Сам же Майдан реактивно маргіналізувався, ставши ознакою недовершеності революційного процесу.

Тим не менш, слід констатувати – усі вищеописані та не згадані протестні заворушення є нічим іншим як етапами триєдиного недовершеного системно-змінного революційного процесу – антиімперської чи антиросійської національно-визвольної, антитоталітарної чи антикомуністичної ліберально-демократичної та антиолігархічної і антипостсовкової соціальної революції оксамитового штибу.

Про тотожність українського революційного процесу та оксамитових революцій кінця 80-х-початку 90-х років минулого століття автор писав ще декілька років тому.

На жаль з певного моменту розвиток подій пішов не більш-менш мирним шляхом Чехії чи Польщі, а за румунським, в сенсі жорсткості та кровопролиття, та словацьким часів прем’єра Мечияра – в плані спроб встановлення авторитарного режиму шляхом.

Тим не менш, як і оксамитові українська революція допоки розвивалась згідно ендогенної концепції американських дослідників О’Доннелла і Шміттера.

Згідно цієї концепції, в процесі формування демократії будь-яка країна обов’язково проходить через три якісно різні фази – лібералізації старого режиму, безпосередньої демократизації і фазу консолідації демократії.

Так от, якщо практично всі країни оксамитових революцій перебувають нині в останній із вищезгаданих фаз – нормального функціонування демократії, сформованого громадянського суспільства та ринкової економіки, то Україна в суспільно-політичному сенсі застрягла десь поміж першою – лібералізація і злам старої системи влади, та другою фазами – прийняття та імплементація у життя системно-змінних перетворень.

А в економічному – заледве перейшла в другу, позаяк наш революційний процес носить недовершений характер.

Розраховувати на те, що його довершить існуюча нині влада, попри прихід значної кількості нових політиків, громадських та державних діячів до парламенту та у виконавчі структури влади, не варто.

Бажані системні зміни та їх імплементація можуть статися лише при постійному тиску на владу громадянського суспільства.

А якщо цього не трапиться у найближчі півроку-рік, то Україну очікують не зовсім райдужні перспективи.

Або інспірований на тлі російської агресії росіянами ж і нашою п’ятою колоною потужний соціальний вибух люмпенського типу, або ж таке саме соціальне потрясіння після повалення путінського режиму в результаті російського брутального бунту, який обов’язково перекинеться на грунт української недовершеної революції.

А саме існування України буде залежати від того, наскільки невідворотними стануть системно-змінні процеси і від розвитку та становлення громадянського суспільства.

Тобто, від нас із вами.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Відновлення людського капіталу: виклики для реабілітації українських військових

Як отримати кращий дохід від держактивів без масової приватизації

Оновлення Рахункової палати: три ймовірні сценарії

Партнери нас зрадили?

Як запустити розподілену генерацію в Україні

Нові можливості для бізнесу: енергооптимізуйся або програєш