Ще про нефальшивих ветеранів. Божа кульбабка

134 перегляди
Понеділок, 11 травня 2015, 10:50
Валерій Семиволос
вільний журналіст, село Губарівка, Харківська область, Товариство "Малого Кола"

Міг би, звичайно, цю історію сюжетно прив’язати до попередньої про двох полковників, аби стрункість тексту не порушувати. Мовляв, попрощався із сивочолим полковником, подався на перон, аж там стрів бабусю – божу кульбабу…

Але це знайомство трапилось хоч і теж на вокзалі, хоч і теж в маю, хоч і теж із ветераном, точніше ветераншею, але на пару років пізніше…

*   *   *

Тихе і тепле травневе надвечір’я. Навіть вокзальний гамір: гуркіт вагонів, гудки маневрових, верескливий суржик дикторші, що оголошує прибуття/відходи потягів та гул вокзального натовпу якісь приглушені.

Мого потягу ще десь години зо дві чекати. Сиджу на лявочці дальньої п’ятої платформи, смакую баварським. Можливо, востаннє. Подейкують Новобаварський пивзавод, задавлений конкурентами, різними там Роганями, Оболонями, Чернігівським банкрутує. А шкода, пиво бо гарне.

Біля мене в очікуванні пустої склотари крутиться якийсь волоцюжний персонаж, що аж слиною стікає, коли я ковтаю пінне. "Ну, не садист ж я, – вирішую подумки, – залишу на пару-трійку ковтків".

Коли бачу, побіля східців, що ведуть з платформи на віадук тупцяється бабуся. Маленька така, в міру тлуста стара із двома торбами. Ніяк піднятися не може. Східці круті, а тут ще й торби. Певно, що важкі.

Аж ось бабця зметикувала. Поставить одну торбу на вищу сходинку, поставить другу, а потім сама підійметься.

Еге, – думаю, – так вона цей Еверест до заговіння підкорюватиме, – тицьнув недопиту пляшку волоцюзі і поспішив до старої.

- Давайте допоможу. – Поплескав я стару по плечу, надбігши з тилу.

Вона озирнулась – ну, викапана кульбабка. Обличчя округле, хоч і вкрите густо зморшками, але привітне, вінчик сивого волосся вибився із-під хустини, а очі такі ласкаві, ласкаві:

- Підсоби синку.

Я хапаю торби і мало не присів – такі важучі. Я, живучи поміж містом і селом, звик ті торби тягати. В місто родичам із городиною, дарами лісу, ставку та домашньої пташиної ферми, а з міста із товаром, котрого в селі не купиш. Кава там в зернах, добрий чай, чорний салтівський хліб. Але не такі ж важучі.

А тут бабця віку неміряного, мені по плече. Як вона взагалі ті торби до східців доперла незрозуміло.

Заледве витяг ті сумки на віадук. Стою, віддихуюсь. Піднялась і стара. Я до неї:

- Ну, у вас бабусю і торби. Як ви лишень їх тягаєте.

- Та я звична.

- Мабуть, гостинці онукам везете.

- Еге ж. І онукам, і дітям, і правнукам… В мене родина велика. Кожного тижня доводиться харчі сільські возити, підгодовувати городян моїх.

- А чого ж не зустрічають?

- Чому зустрічають. В мене просто сьогодні мобіла здохла, – якось по сучасному пояснила свою прикрість стара, –  от і доводиться самій тягати. Дякувати Богові ти підвернувся. Світ не без добрих людей.

- Так може зателефонуєте з мого, – пропоную бабусі.

- Ні, не треба. Ти якщо час маєш, проведи мене до трамвайного кола, я там на чотирнадцятку сяду. Потихеньку до Одеської доїду. А там мені три кроки додому.

- Ну, – кажу, – героїчна ви бабця. – І вже жартома додав. – Мабуть, у вас і медаль "За взяття Берліну" мається?

- Ні-і, такої не маю. А от за Кенігсберг, За відвагу і за перемогу над Німеччиною маю, і орденків пару штук є.

Я тихо так охрініваю, але по нарізці продовжую тіпа жартувати:

- Ви, мабуть, і в атаку ходили, "ура" кричали, в рукопашну билися, німця багнетом як метелика голкою наколювали? А мо’ пантеру протитанковою завалили чи з трьохлінійки юнкерса збили?

- Ні, синку. Я в тилу здебільше парилася, нагороди заробляючи, – примирливо так і одночасно іронічно, буцімто підхопивши мій грайливий тон, відповідає стара.

- Ну, нічого. І в тилу треба було комусь працювати, фронт технікою та озброєнням забезпечувати. Теж непросто було, – намагаюсь згладити своє мимовільне хамство.

Підхоплюю знову торби і тягну їх віадуком до першої платформи, а звідтам із передишками аж до трамвайного кола. Бабця за мною жвавенько так дріботить.

Дорогою я мізкую: "Щось у бабці не в’яжеться. Як вона працюючи в тилу отримала суто бойові нагороди? Може то медалі чоловіка? Зараз допру торби і поспитаю".

Доставив стару із сумками до трамвайного кола. Чотирнадцятка тільки-но хвостом другого вагона метельнула. Це бабусі наступного трамвая не менше години чекати – на цьому маршруті інтервали руху довжелезні.

Бабця починає тицяти мені якісь грошенята, але я відмовляюсь і запитую:

- Ви скажіть мені краще, як це ви несамовито працюючи в тилу десь за Уралом задля "Усе для фронту! Усе для Перемоги!" примудрилися навоювати бойові нагороди?

Бабця аж зайшлась від сміху. А насміявшись, повідомляє:

- А я тебе відразу розкусила – прискіпливий ти хлопець. Я війну воювала здебільше в німецькому тилу. Я радисткою була. Входила до розвідувально-диверсійних груп. П'ятнадцять викидів за лінію фронту, в отой самий тил.

Я перепросив за нездогадливість. Бабця повинилась, що свідомо недомовками про себе розповідала. Сіли на лявочку, бабуся повідомила – її Мартинівною можна кликати або бабою Катею. Я теж представився. Розговорились.

Каже, жахливішого і мерзотниішого від війни в світі нічого іншого не існує. Суцільні кров, бруд, смерть. Скільки вона останньої бачила – нікому не побажає. Стільки товаришів по зброї втратила. Одного разу сама чудом врятувалась.

Група потрапила в засідку. Німці усіх положили, лише їй пощастило вирватися. Німці навздогін лупили з усіх стволів, але диверсантку врятувала рація за спиною, що прийняла зливу куль на себе. Так із рацією і вийшла до своїх.

- А чому, Мартинівно, не кинули, – запитую, – вона ж один дідько ушкоджена була та й важка мабуть, без рації б було легше вибиратися?

- Та ти що синку! Я за неї головою відповідала. Ушкоджена, неушкоджена, але рацію я могла кинути лише за наказом командира. Або того, хто на його місце заступав в разі загибелі чи важкого поранення. А їх усіх побили – віддати наказ нікому було. От і тягла на собі рацію.

Одна смерть їй особливо в пам'ять вкарбувалася. Під час десантування на ліс один боєць напоровся на здоровезний сук. Усі нутрощі повилазили. Добити хлопця н і в кого спочатку рука не піднялась.

І от вони йдуть геть, а він повзе за ними і тягне кишки по траві за собою.

- І я не витримала, – зітхає баба Катя, – повернулась до хлопця, – стала на коліна, однієї рукою йому очі прикрила, а іншою дістала пістолет і у вухо встрелила. Як коня пристрілюють.

Повисла пауза. Бабуся ще раз зітхнула:

- Розумієш, за всю війну жодного німця не вбила, а свого пристрелила. Мене тоді хлопці замалим не вбили саму. Лаялись страшенно. Стріляти бо не можна було. Постріл викрити міг нашу групу. Казали, ножем треба було скористатися…

- Взагалі-то, – каже Мартинівна, – дивом вижила. Хоча радисток – їх по дві було в кожній групі – берегли надзвичайно. А у німців служба пеленгації налагоджена була чудово. Групу часто засікали. Тоді хлопці залишалися прикривати відхід радисток і майже всі гинули.

Чоловік її – льотчик-винищувач – ставив на крило французів із знаменитої ескадрильї "Нормандія", а потім і воював із ними заразом. І от в 1975 році французи, однополчани чоловіка запросили їх до Парижу. Та зустріч їй дуже запам’яталась.

- Приймали добре. Скрізь водили, все показували, постійно годували, поселили в готелі, так номер там вдвічі більший за нашу із чоловіком квартиру. – Задумалась на хвильку. Пояснює. – Ми її молодшому онукові подарували, а самі в село перебралися.

- Так от. Прощальний обід. Ми розповідаємо про своє життя-буття. Воно за нашими тодішніми мірками було непоганим. Чоловік полковник у відставці, пенсія непогана плюс приробітки різні. В мене пенсія теж нічого собі, спецпайки в обох, санаторії, різні пільги там.

А виявляється за французькими мірками – ми жебраки. Вони були шоковані. Сидять, просльозилися нас жалкуючи: чому ваш уряд вас так не любить!??

Нагадаю, рік 1975. Скрізь гасла "Ніхто не забутий, ніщо не забуто". Будуються помпезні пам’ятники, меморіали. А ми усі ще віримо у краще і світле майбутнє…

- Ну, а зараз, – запитую, – ходити по школам? Дітям про війну розповідаєте?

- Ні. Не ходжу. Не вважаю за потрібне. Тільки онукам і правнукам дещо розповідаю.

- Зараз, – кажу, – свобода слова. Багато чого нового про війну випливло, про Сталіна, про Гітлера. Кажуть вони одне одного варті. А ви як вважаєте?

- А, обоє рябоє, кровопивці, звірі. Що генералісимус, що фюрер. Та й інші не кращі, маршали там, генерали. Для них життя людське – ніщо. Але особливо Жуков серед них виділяється. Той солдатів зовсім не шкодував. Німці навіть прізвисько йому вигадали – маршал-смерть. Не стільки для них смерть, скільки для своїх солдатів.

Втім німецькі генерали все ж таки турботливіше до своїх вояків ставились, бездумно пачками, тисячами на кулемети, під танки та на мінні поля не гнали. Я ось нещодавно в одній книжці вичитала…

Я вже нічому не дивуюсь. Просунута бабця.

- …наші військові втрати майже десять мільйонів, а у німців – чотири. От і виходить, що не стільки перемогли німця, скільки трупами закидали. А взагалі-то, запам’ятай синку, ВІЙНА – ТО СТРАШНА РІЧ. НЕ ПРИВЕДИ ГОСПОДИ.

І баба Катя перехрестила мене. Тут загримотів 14-й номер трамваю, я посадив стареньку до нього, дочекався поки вагони рушать і помахав їй на прощання, вона теж, умиротворено та лагідно так посміхаючись мені за вікном трамваю…

*   *   *

В Запоріжжі поставили пам’ятник Сталіну. Потім його вибухівкою здійняли у повітря. Згодом знову поставили. Комуністи запевняють, що на прохання ветеранів.

Невже отаких як баба Катя? Сумнівно. Швидше за все з ініціатив фальшивих ветеранів. Бо справжніх вже і не залишилось…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківщина, село Губарівка, для УП



powered by lun.ua
Як заразити українців вірусом підприємництва?
Для підприємців-початківців нова влада має спростити умови для ведення бізнесу, проінвестувати в освіту для підприємців і гарантувати захист від силових структур.
Останній акорд міністра – слідкуємо за "розпилом" газових ділянок
Конкурс на дев'ять ділянок, визнаних перспективними з точки зору видобутку на них газу, викликав питання з самого початку.
Боротьба за три смужки: як не повторити долю торгової марки Adidas
При реєстрації торгової марки варто звертати увагу на ряд рекомендацій. Це дозволить уникнути проблем у майбутньому і захистить ваш фірмовий стиль. (рос.)
Навіщо бити по голові того, кого реабілітують?
Справжнє, а не вигадане телегетто на Донбасі вже існує і створив його не Зеленський, а росіяни. Ініціатива Зеленського зі створення російськомовного каналу – спроба провести м'яку реабілітацію місцевого населення, використовуючи інструменти "м'якої сили". Ніхто не починає процес реабілітації з удару по голові. Від вас просто відвернуться. А розмовляти зрозумілою мовою ще не означає розмовляти однією мовою. (рос.)
"Нашому великому ворогові". Історія Червоного барона
Як за два роки стати з звичайного кавалериста легендою авіації, або як прожити так, щоб тебе з почестями та надписами "Нашому великому ворогові" ховали супротивники.
Бізнес забули спитати: що не так із планами інтеграції до цифрового ринку ЄС
Інтеграція до цифрового ринку ЄС – це водночас і більша конкуренція. І як і в будь-якій торгівлі, ЄС точно просуватиме інтереси своїх компаній. Яскравий приклад – скасування плати за роумінг.
Що робить у списку "Слуги народу" російський лобіст?
Виникає низка питань до керівництва партії "Слуга народу". Які політичні погляди насправді сповідує ця партія, її керівництво і люди, які прямо впливають на прийняття рішення щодо кандидатів у депутати? Чому відверто антиукраїнські погляди деяких претендентів на місця в списку і на мажоритарних округах не є перешкодою для їх висування?