Як закон про столицю України допомагає процесу федералізації України

Нещодавно Олександр Ткаченко подав свою декларацію до Єдиного державного реєстру. Ця декларація вже точно говорить нам, що найближчим часом екс-гендиректор 1+1 стане головою Київської міської державної адміністрації. 

Іронія в тому, що Олександр, будучи нардепом, є і автором законопроекту "Про місто Київ - столицю України", який минулого тижня Рада прийняла в першому читанні. Людина, яка обіймає посаду голови КМДА, є автором закону, який описує його ж повноваження. Конфлікт інтересів? Ні, не чули.

При цьому обговорювати кадрові призначення Зеленського тут безглуздо. Президент України, за великим рахунком, знищив будь-яку незалежність державних інститутів. В даних політичних реаліях будь-яка посада в Україні – це посада, яку обіймає Володимир Зеленський. 

Тому чи Ткаченко буде главою КМДА, чи умовний Іванов – зовсім неважливо. Важливо інше. І це – несистемність і нездатність "Слуги народу" бачити далі, ніж на два ходи наперед. Бажання вхопити побільше повноважень може призвести не до консолідації влади, а, навпаки, до великих проблем для майбутнього всієї нашої країни.

І рибку з'їсти: чому закон про столицю небезпечний для всієї країни?

За закон про столицю не проголосувала жодна фракція, крім "слуг народу" і ряду позафракційних депутатів. І справа не у фронді або сильній опозиції. 

Проблема в тому, що це один з найгірших і непродуманих законів, які я коли-небудь бачив. Він не просто непрофесійний, він створює абсолютно не потрібний прецедент всередині країни, за яким Київ, по суті, стає державою в державі.

Відповідно до законопроекту, голова КМДА отримує право виносити приписи і протести проти рішень органів місцевого самоврядування. Подібні повноваження властиві прокуратурі, а не ставленикам президента. В цьому випадку Київ отримує не голову державної адміністрації, а "прокуратора". 

Голова адміністрації, якого не обирали люди, зможе опротестувати будь-які (!) рішення Київського міського голови. 

Створюється система, за якої люди обирають своє керівництво, але у цього керівництва немає реальних повноважень. І можливість налагодити життєдіяльність у місті починає залежати від лояльності київського мера і міських депутатів до президента і призначеної ним людини.

Але і це ще не все. Закон про столицю перетворює Київ на територію з особливим статусом і передбачає відмінну від всієї країни систему виборів. 

Так, депутати до Київради будуть обиратися за відкритими пропорційними списками, але в 10 багатомандантних округах; депутати районних рад обираються за мажоритарною системою відносної більшості в багатомандантних округах. Ця система відрізняється від тієї системи виборів, яка є в країні.

А ще новий закон вводить норму, що депутати міськради в столиці відтепер працюють на постійній основі. Зараз тільки депутати ВР не мають права суміщати з депутатством роботу (крім викладацької, наукової і творчої діяльності). 

Тепер той же принцип закладається і для депутатського корпусу Київської міської ради. Знову бачимо протиріччя з усією системою місцевого самоврядування, де депутатство – це громадське навантаження, але ніяк не оплачувана робота.

Деякі речі в законі про столицю доходять до абсурду. Законодавець прописує навіть те, скільки в Києві має бути районів. Чому це вирішує Верховна Рада? Чому не Київська міська рада, яка краще розуміє, що відбувається у столиці?

Ну, і найнебезпечніше: закон про столицю дає право меру укладати міжнародні договори. Зараз це можуть робити тільки президент, Кабмін і органи центральної виконавчої влади. Тепер же мер Києва отримує особливі повноваження у взаємодії з іноземними державами і міжнародними організаціями. А це вже виглядає як не просто спроба розширити повноваження, але і прямий шлях до федералізації України.

Закон про столицю з чергової спроби Зеленського підім'яти під себе повноваження, перетворюється на велику пастку для України. По суті, Київ наділяють повноваженнями федеративного суб'єкта: міжнародні договори, своя система виборів, депутатський корпус на зарплаті.

Паралельно з цими змінами в Києві Володимир Зеленський і "Слуга народу" взяли курс на "мир", намагаються домовитися з Росією і провести вибори в ОРДЛО, повернувши таким чином ці райони під контроль України. 

А тепер давайте уявимо собі, що Путін реально вирішив домовитися із Зеленським. І однією з вимог буде надати ОРДЛО повноваження щодо укладення міжнародних договорів, наділити своєю власною системою виборів, дати зарплати депутатському корпусу і так далі. Начебто ж нічого особливого Росія і не попросить, вірно? 

Просто будуть посилатися на те, що у Києва є точно такі ж повноваження. І ось мер Донецька, якийсь черговий "Пушилін Денис Володимирович", зможе підписувати міжнародні договори. Цікаво, з ким же вони почнуть їх підписувати? 

Відповідь очевидна. "Старший брат" буде тут як тут. І ми отримаємо федеративний суб'єкт, якому буде наплювати на українське законодавство і українські правила.

Якщо в Києві можна, то чому не можна в ОРДЛО? 

Думаю, навряд чи "слуги народу" разом з президентом обмірковували подібний план розвитку ситуації. Але сенс влади саме в тому, щоб передбачити наслідки своїх рішень трохи далі, ніж "вигнати Кличка". 

В Україні створюється негативний прецедент. Ми втрачаємо аргументацію перед Путіним, ми втрачаємо будь-яку можливість відступу. 

Якщо в Києві можна, то чому не можна в ОРДЛО? 

Якщо в Києві можна, то чому, наприклад, Одеса, Харків, Львів не можуть претендувати на подібні повноваження і функції?

Нагадаю про відому історію зі світу шахів. У 16-ій партії в матчі за звання чемпіона світу між Каспаровим і Карповим у 1985-му році Каспаров відмовляється брати пішака Карпова, якого той йому підсовує, і перевертає всю партію ходом коня на d3. Карпов залишається у позиції, коли займається лише тим, що намагається обороняти свого пішака, і програє чемпіонську партію Каспарову. 

Так ось, Зеленський ще недостатньо досвідчений політик і тому йому хочеться забрати якомога більше пішаків. Це зрозуміло. Але перемога в грі настає тільки тоді, коли ми зуміємо поставити мат Путіну, а не зібрати якомога більше фігур на власній дошці. 

У грі з Путіним потрібно думати далі, ніж на два ходи вперед. Адже в кінцевому підсумку є ризик залишитися і без фігур, і без шахівниці, і без права на матч-реванш.

Олексій Гончаренко, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.