Виконувати не можна забути: обов'язки України у Криму

Середа, 10 лютого 2021, 18:00

З 2014 року територія Кримського півострова знаходиться під контролем Російської Федерації. Цей факт, як і супутні порушення Росією міжнародного права, широко визнані міжнародною спільнотою.

Україна, звісно, також наголошує на незаконності та протиправності дій Росії, часто замовчуючи при цьому власні зобов'язання відносно кримчан.

За умов відсутності фактичного контролю над територією, чи несе Україна відповідальність за добробут мешканців півострову? І якщо так, то в яких межах, враховуючи роль Росії? 

Робота над цими аспектами починається з визначення галузей права, які регулюють міждержавні диспути щодо контролю над певною територією. У випадку з Кримом такими галузями є, щонайменш, міжнародне право прав людини та міжнародне гуманітарне право.

Перше встановлює загальні норми і застосовується завжди — як у мирний, так і у воєнний час, — у той час як міжнародне гуманітарне право містить спеціальні правила, які застосовуються лише під час збройних конфліктів, у тому числі військової окупації.

Оскільки ООН, Рада Європи, Європейський суд з прав людини, ЄС, інші поважні організації та їхні інституції визнають Крим окупованою територією, то обидві галузі права регулюють ситуацію на півострові.

Залишилося лише розібратися, чи зобов'язує якась із них Україну на будь-які дії стосовно Криму.

Що говорить міжнародне гуманітарне право?

Факт того, що Росія окупувала Крим, означає, що її війська, уряд та інші органи присутні у Криму без згоди України і здійснюють там владні повноваження, у той час як Україна це робити не здатна.

Таким чином, Росія здійснює ефективний контроль над територією АРК і міста Севастополь, що, з-поміж іншого, покладає на неї обов'язок забезпечувати громадський порядок, права людини на території півострова (зокрема, права на життя, сім'ю, релігію та інші), а також поважати закони, чинні на момент окупації.

Читайте також: Що відбувається з окупованим Кримом без дніпровської води. 13 фактів

Twitter дав "офіційний" статус російському МЗС в окупованому Криму

Росіяни напланували більше 60 заходів, щоб в анексованому Криму було більше води

Іншими словами, держава-окупант відповідає за все, що відбувається на території, що перебуває під її ефективним контролем. Оскільки наразі лише посадові особи окупаційної адміністрації Криму та Російської Федерації мають можливість управляти територією півострову, саме вони, в першу чергу, зобов'язані гарантувати добробут кримчан.

Зважаючи на те, що окупація є одним із видів міжнародного збройного конфлікту, міжнародне гуманітарне право покладає певні обов'язки і на Україну як одну зі сторін збройного конфлікту.

Проте ці обов'язки скоріше стосуються комбатантів і некомбатантів протилежної сторони, ніж власного цивільного населення (наприклад, обов'язок розрізнення військових і цивільних цілей під час ведення бойових дій або обов'язок гуманного ставлення до комбатантів, які склали зброю).

Таким чином, згідно з міжнародним гуманітарним правом Україна несе дуже обмежені зобов'язання щодо населення півострову і території АРК в цілому до моменту відновлення ефективного контролю.

Відповідальність за дотримання прав людини у Криму

Уже згаданий Європейський суд з прав людини (далі — ЄСПЛ) нещодавно підтвердив,  що саме Росія як держава-окупант несе відповідальність за такі ймовірні порушення прав людини у Криму, як насильницькі зникнення, нелюдське поводження, переслідування та дискримінація кримських татар.

Оскільки ці факти були підтверджені однією з найавторитетніших інстанцій міжнародного правосуддя, це ще раз засвідчує, що в першу чергу Російська Федерація має забезпечувати дотримання прав людини у Криму.

Однак чи означає це, що у ситуації з Кримом Україна лишається осторонь, допоки не поверне повний контроль над півостровом? Не зовсім.

Безумовно, з огляду на вплив Росії, наразі абсолютне та непохитне забезпечення прав людини Україною на окупованих територіях є просто неможливим. Однак цей факт не вказує і на те, що Україна взагалі не має обов'язків в цій сфері.

Навіть за відсутності контролю над Кримом, Україна, зокрема, має забезпечувати населення АРК ефективними засобами правового захисту у разі порушення їхніх прав і свобод.

На думку Європейського суду з прав людини, викладену у справі Ілашку та інші проти Молдови та Росії, якщо суверена, як-то Україну, вигнано з власної території, або він має обмежений контроль над територією, його можливості виконувати свої зобов'язання у сфері прав людини можуть бути зменшеними.

У такому випадку вигнаний суверен повинен вживати "заходів, які він має у своєму розпорядженні, і які відповідають міжнародному праву, щоб захистити права заявників, гарантовані Конвенцією [про захист прав людини]".

Ці заходи повинні бути "дипломатичними, економічними, судовими чи іншими заходами, які одночасно є у розпорядженні [держави] і у відповідності до міжнародного права". 

Детально цю концепцію можна пояснити за допомогою вже згаданого рішення ЄСПЛ у справі Ілашку.

У ній Суд повинен був прийняти рішення про відповідальність Молдови та Росії за порушення низки прав громадян Молдови на території самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки.

Так само як Україна в Криму, Молдова не здійснювала ефективного контролю над територією Придністров'я, у той час як Росія хоч і не окупувала ці території, все одно сприяла її створенню та надавала політичну, економічну та військову підтримку сепаратистам. 

Досить цікавим було рішення Суду про те, що навіть попри обмежений контроль над територією (зокрема у випадку її окупації іншою державою) держава все одно не позбавляється усіх її обов'язків відносно населення тієї території.

Застосовуючи таку логіку до кримського контексту, відсутність в України контролю над Кримом не позбавляє, а лише зменшує обсяг зобов'язань у сфері прав людини. 

Для реального застосування такої концепції на практиці, варто зауважити, що обов'язки держави забезпечувати права людини на відповідній території випливають не лише суто з суверенітету над певною територією.

Слід зважати ще й на безпосередню можливість країни виконувати свої зобов'язання на окупованій території. Таким чином, Україна повинна "докладати зусиль, щоб продовжувати гарантувати користування правами" кримчанам, "з урахуванням своїх реальних можливостей".

За такою логікою, обсяг зобов'язань України в Криму визначається не стільки контролем над відповідною територією, скільки залежить від рівня впливу, який вона має у тій чи іншій галузі.

Отже, як і Молдова щодо Придністров'я, так і Україна щодо Криму несуть зобов'язання щодо прав людини на своїх територіях, навіть попри їхній ефективний контроль іншими державами.

Зусилля уряду у таких випадках можуть включати звернення до міжнародних організації та інших держав із проханнями допомогти у забезпеченні прав населення, і будь-які внутрішньодержавні заходи, проведені з метою захисту та відновлення порушених прав, а також поєднання цих типів заходів. 

Інший підхід для обґрунтування обов'язків України в Криму зустрічається серед науковців і, будучи відносно новим, виходить за межі розуміння контролю над територією чи її населенням, викладеними вище, базуючись на більш широкому понятті "вирішального впливу" на "виживання" населення окупованої території.

Простими словами, Україна має забезпечувати права населення Криму у ситуаціях, в яких без її втручання їхній належний захист буде неможливим.

Наприклад, якщо блокада чи відмова України від постачання життєво необхідних ресурсів на територію Криму матиме своїм наслідком загрозу життю кримчан, можна вважати, що Україна порушує свої міжнародно-правові зобов'язання у сфері прав людини.  

Викладені вище аргументи, попри відмінність у підходах говорять одне: навіть попри окупацію Криму, Україна не звільняється від своїх зобов'язань забезпечувати права людини на території півострова.

З цього випливають зобов'язання уряду, необхідні (1) для відновлення контролю над Кримом, та (2) забезпечення особистих прав кримчан дипломатичними, економічними, судовими та будь-якими іншими можливими заходами, доступними українському уряду.

Таким чином, у кожній конкретній ситуації Україні необхідно оцінювати наявні для неї засоби для захисту прав людини, а також реальну можливість діяти у таких випадках. 

Попри багатогранність цього питання, політичний та гуманітарний контексти, українська влада не має права полишати своїх громадян і обов'язки щодо забезпечення прав кримчан, очікуючи на закінчення окупації.

Натомість, міжнародне право вимагає від України активних та обережно продуманих дій, спрямованих як на повернення територій, так і на забезпечення прав населення цих територій.

Лідія Волкова, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

powered by lun.ua

Як новий закон регулює забудову поблизу історичних пам'яток

Від олігархії до автократії

Право на думку: чому українській медицині потрібна практика незалежної експертизи

Міста майбутнього – для людей

"Нафтогаз" із наглядовою радою без повноважень

Володимир Путін – амбасадор хаосу. Як військові навчання створюють нові загрози для Європи