Мобілізація всюди однакова: ізраїльські ухилянти та діти їхніх чиновників у Маямі

Понеділок, 19 лютого 2024, 14:30

Верховна Рада України розглядає новий закон про мобілізацію, який спричинив дуже гучну громадську дискусію. Достатньо відкрити будь-яку соціальну мережу, щоби побачити ці розбіжності в суспільстві.

Водночас в Україні часто наводять за приклад військову машину Ізраїлю та його оборонну політику. Це чудовий приклад, звісно. Ставка на свої сили, розвинена військова культура, промисловість, наука. Перемоги на полях битв.

Але не потрібно вважати, що Ізраїль не стикається з абсолютно тими ж внутрішніми проблемами, з якими стикається Україна. Питання, як з ними розбиратися, мінімізуючи негативний ефект.

Реклама:

Буквально минулого тижня Мінінстерство оборони Ізраїлю опублікувало свої пропозиції щодо змін до закону про призов до армії. Відомство пропонує збільшити строк строкової служби та суттєво збільшити кількість днів на рік, на які в армію призиватимуть резервістів.

Це відбулося внаслідок того, що 7 жовтня, в день різанини, вчиненої терористами ХАМАСу, одночасно впали всі військові концепції, які практикувалися багато років.

Звісно, Ізраїль не сповідував філософію "маленької розумної армії", як багато європейських держав. Тут існує загальний військовий обов'язок як для чоловіків, так і для жінок, достатньо тривалий строк служби та обов'язковий резервістський призов для тих, хто служив у ЦАХАЛі.

Але останніми роками питання військової служби були, наскільки це можливо, лібералізовані. Резервістів не призивали на весь строк. Деяким громадянам, які хотіли служити в армії, іноді доводилося добиватися призову.

Тут важливе застереження: служба в ЦАХАЛі – це ще й зв'язки, які молоді люди отримують саме в армії. А зв'язки в Ізраїлі дуже серйозно впливають на подальшу кар'єру. Наприклад, мрією багатьох є служба в підрозділі 8200 – радіоелектронній розвідці. Після неї кар'єра в хай-тек практично гарантована.

Лібералізація військового обов'язку стала наслідком безумовної віри ізраїльтян у передові технології та свої спецслужби. Поганого в цій вірі нічого немає.

Просто сталося так, що спецслужби, високотехнологічні загородження, системи спостереження та інші датчики й аеростати, в які були вкладені мільярди доларів, виявилися нездатними запобігти захопленню й утриманню цілої низки населених пунктів терористами ХАМАСу, які мають значно скромніший потенціал.

В результаті зараз Ізраїль веде найдовшу війну у своїй історії, після Війни за незалежність у 1947–1949 роках. Країна та армія до цього виявилися не готовими.

Ізраїль зміг фактично одномоментно мобілізувати понад 300 тисяч осіб. З урахуванням кількості населення, це мобілізація, яку можна порівняти за масштабами з українською. І тут починаються нюанси, про які корисно знати.

Думаю, багато хто бачив кадри, як до Ізраїлю масово з'їжджалися резервісти з усіх куточків світу після 7 жовтня. Це факт, і патріотизм ізраїльтян беззаперечний. В Україні це часто наводили як приклад.

Але мало хто знає, що в Ізраїлі мешкають мільйони людей, яких в Україні назвали б ухилянтами. Це ізраїльські араби та ультраортодоксальні юдеї, які не служать в армії. Цей факт є приводом для суперечок до крику.

Особливо ці суперечки загострилися в останні роки, після формування нинішнього уряду Беньяміна Нетаньягу, який у гонитві за владою, сколотив право-релігійну коаліцію, представників якої іноді краще не слухати, щоб не травмувати власну психіку.

Однією з постійних вимог політичних лідерів ультраортодоксів, на яких спирається уряд Нетаньягу, було ухвалення "закону про призов". Який на законодавчому рівні позбавив би цю категорію громадян військового обов'язку. А це приблизно 13% населення.

Потрібно зазначити, що є спеціальні підрозділи, в яких деякі охочі ультраортодокси служать. Але це крапля в людському морі.

В результаті виходить, що весь тягар військового обов'язку падає на світських ізраїльтян, або тих віруючих, які вважають за потрібне захищати країну зі зброєю в руках. Це один із дуже глибоких суспільних розломів.

Крім того, не служать в армії нові репатріанти, які прибули до країни у віці від 28 років. А у віці 22–27 років – служать на добровільних засадах. І це також багатьма в суспільстві вважається соціальною несправедливістю.

За межами Ізраїлю стали широко відомі трагічні випадки загибелі в лавах Армії оборони родичів найвищих чиновників держави. Наприклад, у грудні загинув син колишнього голови Генштабу, нині міністра Гаді Айзенкота. В Україні цей сумний факт також наводили як приклад.

Але буквально днями світові та ізраїльські ЗМІ опублікували фотографії в Маямі Яїра Нетаньягу – сина самого прем'єра. І багато ізраїльтян обговорюють у соціальних мережах те, що родич керівника уряду якось не поспішає приєднатися до захисту батьківщини.

Таких явищ, дуже схожих на українські, можна навести багато. Там буде і про забезпечення армії в перші дні війни, коли амуніцію та харчування мобілізованим часто забезпечували волонтери. І про те, як керівництво держави не вірило в можливість вторгнення.

Важливо зрозуміти той факт, що будь-яка воююча держава стикається з однаковими проблемами. Одна з цих проблем – це несправедливість. Війна завжди несправедлива, і ціною цієї несправедливості є не якісь блага, а саме життя.

Завжди будуть ті, хто підуть зі зброєю в руках попереду, і ті, хто спробують ухилитися. Завжди будуть загиблі діти чиновників, але прем'єрський син неодмінно знайдеться у Маямі.

Проте суспільство не повинно на цих підставах розірвати само себе і скотитися до ненависті до певних категорій своїх співгромадян. Ненависть усередині – прямий шлях до поразки. Недопущення цього є одним із нагальних завдань політичного керівництва.

Політики не повинні під час війни спекулювати на пов'язаних із війною протиріччях. Вони не повинні розганяти ненависть задля власних рейтингів.

Ключовою відмінністю "військової політики" в Україні та в Ізраїлі є те, що ізраїльське керівництво з першого дня нападу ХАМАСу повторювало: "Громадяни, ця війна надовго, і вона буде важкою". Говорило про те, що країна виявилася не готовою. Владолюбний Нетаньягу, враховуючи весь тягар провалу, пішов на створення розширеного уряду із залученням опозиційної партії.

При всьому скептичному ставленні до нинішнього керівництва Ізраїлю, з перших днів війни вони хоча б спробували розмовляти з громадянами чесно.

Ще один важливий аспект для порівняння – це політика щодо кордонів. Ізраїль не закривав своїх кордонів, і зараз можна поїхати в аеропорт і полетіти до будь-якої країни світу. Потім повернутися, і полетіти ще раз, якщо буде потрібно. Черги в умовних "військкоматах" – це не лише про патріотизм, а й про довіру до своєї держави.

Інша річ, що втекти від війни тепер можна хіба що на інший глобус, і це ще не всі зрозуміли. Минулі підходи та концепції обвалилися не лише в Україні та Ізраїлі, а в усьому світі.

Схоже, що тепер ніде не буде привабливого "райського куточка". Світ змінився і тепер нам усім належить прожити роки, якщо не в гарячій фазі війни, то в її очікуванні. Мілітарна тематика буде широко представлена в житті всіх людей. Країни переозброюватимуться, посилюватиметься військовий обов'язок громадян.

Агресивний союз мафіозних диктатур уже сформувався і розпочав війну з усім демократичним світом. Ми не знаємо, яких форм набуде ця війна, і чи не закінчиться вона повноцінним світовим збройним зіткненням з усіма його наслідками.

Нашим поколінням не пощастило. Не виключено, що нам доведеться пережити все те, що пережили наші батьки, матері, бабусі і дідусі. Щоб це пережити, треба хоча б вчитися не ненавидіти одне одного. Ворогів і так вистачає.

Леонід Нєвзлін

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як жити з травматичними подіями. Поради від психотерапевтки Едіт Егер, яка пережила Голокост, та її внука

Четвертий рік функціонування ринку землі: все скуплять латифундисти?

Перезавантажити адвокатуру: справа Шевчука як індикатор несправності системи 

Чи варто бити на сполох через "надто" низьку інфляцію

Як не отримати штраф власникам контрольованих іноземних компаній

Як Росія обходить західні санкції при експорті нафти і газу