Людиноцентрична мілітаризація: як Україні вистояти і прорватися
Кілька тижнів тому у межах United 24 українці за 36 годин зібрали 297,5 млн грн на закупівлю морських дронів SeaBaby для СБУ. Цей приклад вражає – навіть не маючи значних фінансових ресурсів, наші люди продовжують підтримувати сили оборони.
Треба зберігати цю мотивованість, але визнати, що на довгій дистанції лише її буде замало. Я повністю погоджуюся з думкою Ярослава Грицака: "Період патріотичного ентузіазму скінчився – на зміну має прийти період системних змін".
Щоб імплементувати ці зміни ефективно, варто мати консенсус на рівні лідерських спільнот та окремих стейкхолдерів. Нещодавно Аспен Інститут Київ, Інститут Фронтиру та CEO Club Ukraine провели Форум Доброго Врядування "Україна 2024: виміри стійкості". Мені резонує метафора, яку запропонував один з модераторів: "Ми пливемо на лайнері, частина палуб якого палають. Хтось сидить на барі, хтось плаває в басейні, а хтось намагається гасити пожежу. Такий діалог людей, які приймають рішення у різних сферах – це, фактично, збори команди палаючого корабля".
Один з ключових висновків, який я винесла з цієї зустрічі – щоб зберегти наш лайнер, нам потрібна людиноцентрична мілітаризація суспільства.
Як нам діяти, щоб вистояти та прорватися у 2024 році
- Залученість кожного в оборону України
Один з учасників Форуму наголосив, що кожен українець має або воювати або виготовляти зброю. Я трохи розширю цю тезу – усім нам треба мати знання та компетенції подвійного призначення. Якщо ти гарний комунікатор – допомагай також консолідувати наше суспільство довкола питання безпеки і оборони або налагоджувати зв’язки з іноземними суспільствами.
Якщо маєш добрий технічний бекграунд – долучайся до виготовлення дронів та евакмобілів, чи кіберзахисту країни.
Якщо ти підприємець – розпочни виробництво чи постачання товарів та/або послуг, що можуть бути використані військовими.
Усі ми маємо чітко усвідомлювати свою відповідальність. Немає якихось міфічних еліт, немає абстрактної держави, відділеної від нас. Ми і є держава. І зараз від нас залежить чи буде Україна завтра, чи ні. Крім всього іншого, завдання лідерів – ще й достукатися до тих українців, хто сидить за барною стійкою у палаючому лайнері, не помічаючи, що до неї підступає вогонь.
- Комунікації: чесність та свідома робота з увагою
У своїй першій промові перед палатою громад після вступу Великої Британії у Другу світову Вінстон Черчилль пообіцяв своєму народу "кров, важку працю, сльози і піт". Ми маємо усвідомлювати, що наша реальність теж залишатиметься такою до перемоги у війні з росією.
Високий ризик втратити державу зберігається. А останні шизофренічні промови російських політиків доводять, що з боку ворога ніхто не відмовлявся і не відмовиться від ідей захопити Київ та знищити всіх нас.
Ми маємо бути готовими жертвувати своїм комфортом, щоб зберегти Україну. Про це треба говорити відверто, щоб кожного дня частка населення, що усвідомлює болючу реальність зростала. А завдяки вищому рівню усвідомлення зростала наша консолідація довкола протидії загрозі.
Нещодавно президент Зеленський заявив про 31 000 загиблих військових, не враховуючи тих, хто зник безвісти або поранений і не може продовжувати воювати. Ця чесність – перший крок, щоб розпочати відкритий і щирий діалог між державою та суспільством. Принагідно зауважу, що Аспен Інститут Київ надає та готовий надавати надалі платформу для такого діалогу.
Інший аспект комунікації – міжнародний. Нам треба навчитися працювати з увагою – направляти її, фокусувати, розмивати та використовувати. До прикладу, у 2022-му році управління увагою було колективним, кожен на своєму місці доносив історії про своє сьогодення.
Зараз конкуренція за увагу світу значно збільшилася і ми маємо робити все можливе, щоб сформувати наш спільний наратив та тримати його у фокусі.
Кожен українець та українка повинні усвідомлювати, що вони – голос нашої держави за кордоном. І щоб бути цим голосом не треба постійно подорожувати, можна мати смартфон та соціальні мережі.
Достатньо розглянути нашу динаміку взаємодії з США. Сьогодні члени Конгресу та Сенату обох партій, які дружні до України, нарікають на надто вузький канал комунікації між обома державами, заохочуючи його максимально розширювати зі сторони України. В доповнення до політиків, експертного середовища, вони закликають суттєво наростити комунікації на рівні пересічних людей, які щодня переживають жахіття війни, а це ветерани, лікарі, рятувальники, релігійні діячі, діти, освітяни, митці, підприємці та інші. Історії українців несуть в собі біль, який важче проігнорувати, аніж заклики політиків. А отже, тут є величезний простір для консолідованої дії представників громадського сектору, професійних агенцій, тощо.
- Не лише підтримка ветеранів, а створення для них можливостей
Сьогодні в Україні більше, ніж 850 тисяч ветеранів. Так, більшість, хто здатні воювати сьогодні, повернулися на фронт. В тилу залишаються ті, хто зазнав інвалідності. Загалом, це не просто велика соціальна група, а найактивніші серед українців – героїчні, а не скорботні постаті.
Мене обурює фраза "реінтеграції ветеранів у цивільне життя", адже ветерани, наприклад, на відміну від тимчасово окупованих територій, нікуди не відінтегрувалися. Ветерани жодним чином не полишали свій народ, а навпаки – продемонстрували і продовжують демонструвати йому найвищу вірність, служіння.
Саме формулювання "реінтеграція ветеранів" штучно проводить межу між ветеранами та рештою суспільства. Таким простим формулюванням, люди, які його просувають чи недбало використовують, демонструють віддаленість від нової дійсності, в якій ми живемо і житимемо ще десятиліття, коли наша колективна здатність оборонятися від зовнішньої загрози буде постійно актуальною. Доречнішим є формулювання, що суспільство має адаптуватися до військової реальності. А ветерани мають отримати від нас всю необхідну допомогу, стимули для подальшої реалізації, щоб розкрити свій потенціал для подальшого життя, якого вони заслуговують та на благо України. Їхня відвага, вміння розв’язувати проблеми, навички командної роботи та етика служіння дуже затребувані в тилу.
Як пише Себастьян Юнгер у своїй книзі "Плем’я", під час бою солдати фактично ігнорують расові, релігійні та політичні відмінності всередині свого взводу. Вони готові вмерти за свою країну. Після їм важко зрозуміти як жити для неї, коли ця країна розриває себе на шматки вздовж усіх можливих етнічних і демографічних кордонів. "Це почуття солідарності лежить в основі того, що означає бути людиною, і, безсумнівно, воно допомогло нам дійти до цього екстраординарного моменту нашої історії". Отже, ми маємо зберігати єдність, зокрема, щоб ветерани не відчували великого розриву з фронтом та могли з користю для себе та суспільства застосувати свої цінні знання, здобутий додатковий досвід у цивільному житті.
Крім того, маємо дати ветеранам відчути свою важливість для країни. Наприклад, в українському війську є велика кількість підприємців. Для продуктивної взаємодії з ними помічним може бути досвід США.
Ще до закінчення Другої світової у цій країні взяли за основу принцип "не лише пенсії, а й бізнес та освіта для ветеранів". Військові, які поверталися з війни, могли отримати недорогі іпотечні кредити, позики для відкриття бізнесу тощо. На забезпечення двох законів на підтримку ветеранів (G.I. Bill та G.I. Bill Korean) уряд витратив 21 млрд доларів. Ця інвестиція принесла 60 млрд федеральних податків, сплачених ветеранами.
- Розбудова дієвих та сталих інституцій
Наша стійкість корелюється зі становленням сильних інституцій. Спроможність держави – це спроможність її інституцій. Інституції стають спроможними, коли є чіткі правила гри і культура їх виконання. Навіть в умовах повномасштабної війни, і особливо в умовах повномасштабної війни.
На думку одного з учасників Форуму, доцільність створення паралельних інституцій – неоднозначна. Це розпорошує ресурс, який у нас і так суттєво обмежений. Треба перезапускати вже наявні.
Одна з ключових реформ має стосуватися судів. Адже це напряму пов'язано із гідністю та задоволенням першочергового запиту суспільства на справедливість. Я не є експертом з судочинства, але мені імпонує підхід, який пропонує випускник Аспен Інституту Київ та суддя господарського суду Донецької області Костянтин Харакоз. Крім інших змін, треба створити умови, коли кожен суддя зможе здійснювати усвідомлений та вільний вибір і нести за нього відповідальність, роблячи свій вклад в розбудову незалежного суду.
Ще одне питання – залучення ефективних спеціалістів на державну службу. За даними наших партнерів з EU4Par, з 2019 року в Україні змінили понад 330 заступників міністрів. Валерій Пекар сформулював цей виклик емоційно, але чесно: "Державна служба фактично на грані зникнення через некомплект, низькі зарплати, страх переслідувань навіть за конче необхідні рішення та ненависть суспільства. Довіра до державних інституцій в цілому на вкрай низькому рівні".
Ми не можемо допустити, щоб згаданий Валерієм рейтинг довіри до державної служби впав до критичного мінімуму. Навпаки – маємо зробити роботу на державу бажаною та престижною. Йдеться не лише про системні реформи, а і про певні зрушення у нашій свідомості. Зокрема, формулювати правила та принципи варто через позитивні приклади. Наприклад, один з учасників Форуму радить змінити дискурс антикорупції на дискурс доброчесності.
Окреме питання – підвищення ефективності громад через ефективне інформування громадян на місцях про реальний стан справ в країні, навчання та менторство тих, хто управляє громадами. Тут маємо великий простір для масштабування програмної діяльності усіх ключових громадських організацій, аналітичних центрів, асоціацій безпосередньо через системну роботу у малих громадах задля встановлення близького діалогу, який матиме вищий ступінь довіри, аніж коли комунікація відбувається лише через YouTube, колонки в онлайн ЗМІ, по телебаченню чи радіо.
Досвід Днів Ідей, які ми провели у кількох громадах України минулого року, показав спраглість людей до живого обговорення, інформації, і потребу розширювати такий формат взаємодії. Крім того, потрібна децентралізація у широкому сенсі, зокрема – у виробництві дронів, тепло- та енергогенерації. Це дасть змогу людям на місцях усвідомити свій внесок у перемогу.
На фоні згаданих чинників нашої стійкості, спільним знаменником виступають технології, Це надзвичайно вагомий компонент національної безпеки у 21 столітті. Насамперед, державні службовці повинні ретельно працювати з даними, імплементувати наявні технології та інновації задля підвищення ефективності, зменшення рівня бюрократизації, рівня витрат.
На рівні держави ми маємо і надалі приділяти особливу увагу кібербезпеці. Громадськість необхідно навчати розрізняти і протидіяти фейкам, пропаганді та загалом безпечно користуватися наявними інструментами обміну інформацією. Технологічні трансформації покликані допомогти нам знайти нові шляхи до вирішення складних питань, зокрема зберігати прозорість та підзвітність в управлінні державою на різних рівнях, та нарощувати нашу спроможністю діяти асиметрично по відношенню до ворога на полі бою до кінцевої перемоги.
- Освіта та молодь
Сьогодні наше завдання вижити, протриматись і не втратити державність. Але вже зараз ми маємо тримати в голові мрію про наше майбутнє. Саме ця мрія стимулює боротися і вона має бути дуже конкретною. Водночас, майбутнє неможливе без наших дітей, нашої молоді та навчання, в яке необхідно вкладати ресурси, попри все.
Освіта – це наш другий "фронт" боротьби за право бути. Війна вже принесла нам значні освітні втрати. За даними порталу saveschools.in.ua, 3798 закладів освіти постраждали від бомбардувань та обстрілів, 365 з них – зруйновані повністю. Внутрішнє та зовнішнє переселення зруйнувало процеси надання освітніх послуг, та й та освіта що була раніше – це не зовсім те, чого ми потребуємо.
Ми всі розуміємо, що нам потрібні люди з новими цінностями та культурою, яка відповідає нашій мрії, а для цього необхідно більше інвестувати в освіту: в садочки, школи, адже там формується фундамент особистості. Об’єднавши зусилля різних стейкхолдерів – від власників бізнесу до громадського сектору – нам також необхідно формувати культуру безперервного навчання, розвитку вже у дорослому віці.
Зберегти згуртованість та розподілити сили
Чи є ситуація, яка зараз склалася в Україні, складною? Безумовно. Думаю, виклики, які стоять перед нами, не є новиною для читачів цієї колонки: важке протистояння на фронті, затримки міжнародної підтримки, демографічна криза тощо. Чи є ця ситуація безвихідною? Точно – ні.
На початку повномасштабного вторгнення ми показали найвищий рівень консолідації. Щось подібне проявилося у Фінляндії під час військової агресії СРСР. Фіни досі називають той рівень єдності "духом зимової війни". Вони пам’ятають його та повертаються до нього, щоб зшивати та розвивати державу. Так само і нам треба зберігати чи відновлювати в собі згуртованість перших тижнів та місяців повномасштабної фази російсько-української війни. І при цьому – розподіляти сили та мислити категоріями довгого військового протистояння.
Ми розуміємо, наскільки високою є ціна, яку платимо за нашу свободу. Українські військові буквально віддають за неї життя та здоров’я. Але ми не можемо сподіватися лише на їхній подвиг.
Підприємці, публічні службовці, лікарі, вчені, митці, релігійні діячі, громадські активісти, освітяни, студенти, школярі та представники інших значущих галузей – якомога більше лідерів мають брати участь у творенні нашого майбутнього. Ми або збережемо країну і розвиватимемося інтенсивно, або росіяни планомірно перетворять всі наші міста у випалену пустелю.
Діалог та пошук консенсусу – це перший крок, щоб ефективно діяти разом. Різноманіття думок і досвіду допоможе нам гнучко реагувати на виклики вистояти і створити сучасну та гуманну, інклюзивну модель України, яку ми так хочемо бачити і за яку боремося щодня.
Юлія Тичківська
