Кримінальна справа замість обміну: чому бійці "Айдару" роками не повертаються додому

Обміни тривають, але частина полонених роками залишається поза списками. Історія бійців "Айдару" показує чому.

Обміни полоненими цього року не зупинялися. За даними Координаційного штабу, лише влітку відбулося п'ять обмінів, додому повернулися 466 захисників і 12 цивільних. Кожен такий день — свято для сотень родин.

Але є люди, яких ці свята оминають уже п'ятий рік. Це ті, кого Росія не просто утримує в полоні, а проти кого запустила механізм кримінального переслідування. І що довше триває переговорний процес, то очевидніше: "правосуддя" стало для Росії способом вивести людину з обмінного фонду.

Обмін — це не список прізвищ

Збоку здається, що все просто: одна сторона передає певну кількість людей, друга — таку саму. Насправді кожне прізвище в списку означає встановлену особу, підтверджений факт полону, відоме місце утримання і стан здоров'я.

Росія цю роботу не полегшує. У серпні Координаційний штаб заявив, що Україна жодного разу не отримала від російської сторони повних списків полонених, а близько 200 місць утримання встановила самостійно.

Тому кожен обмін — це ще й нова інформація. Після опитування звільнених у серпні до бази штабу внесли 1062 нові записи: 416 підтверджень місця утримання, 155 уточнень, а в 37 випадках місце перебування людини встановили вперше. Той, хто повернувся, допомагає знайти тих, хто залишився.

"Айдар": переслідування за службу

Серед тих, хто чекає найдовше, — військовослужбовці батальйону "Айдар", які потрапили в полон ще навесні 2022 року. Російська сторона подає їх не як полонених, а як "терористів".

Логіка цього переслідування проста й цинічна: за основу береться рішення окупаційних "органів", які свого часу оголосили підрозділ Збройних Сил України "терористичною організацією". Конкретних воєнних злочинів людям не закидають. Їм ставлять у провину саму службу у війську своєї держави.

Такі процеси відбуваються за зачиненими дверима, а свідчення про катування, голод і "зізнання" за готовим текстом звучать із вуст самих полонених. Після цього людей етапують углиб Росії. Що далі від кордону, то менше шансів, що до них доїде адвокат чи представник Червоного Хреста.

Що каже право

Третя Женевська конвенція тут однозначна. Комбатант не відповідає за сам факт участі в бойових діях. Полонений, навіть якщо проти нього ухвалено будь-яке судове рішення, зберігає всі гарантії конвенції (стаття 85). Позбавлення його права на справедливий суд — серйозне порушення (стаття 130), тобто воєнний злочин.

Українські суди вже застосовують ці норми на практиці. Цього року Шевченківський районний суд Києва заочно визнав російського суддю винним у порушенні законів і звичаїв війни — за рішення щодо українського полоненого, якого звинуватили в "тероризмі". Це важливий прецедент. Він фіксує, що такі процеси — не правосуддя, а їхні учасники несуть персональну відповідальність.

Переслідування не ставить крапку

Є приклади, коли людей, яких Росія намагалася "оформити" за подібними звинуваченнями, все ж повертали додому під час обмінів, зокрема військових медикинь, які проходили в одній справі з айдарівцями.

Це головний аргумент проти фаталізму. Кримінальне переслідування в Росії ускладнює повернення, але не унеможливлює його. Координаційний штаб у вересні повідомляв, що на зустрічах із родинами обговорюють окремий напрям переговорів — повернення незаконно переслідуваних, поранених і тяжкохворих.

Питання в тому, чи цей напрям стане пріоритетом, чи залишиться рядком у переліку.

Про що варто говорити

Формула "всіх на всіх" залишається метою, з якою важко сперечатися. Але поки вона не реалізована, природно постає питання: чи не потребують окремої уваги ті, кого Росія свідомо виводить з обмінного процесу?

Родини, з якими доводиться спілкуватися, часто запитують, чи потрапляють їхні рідні, щодо яких Росія застосувала кримінальне переслідування, до переговорних списків окремо, чи залишаються в загальній черзі. На ці питання немає простих відповідей, але саме вони звучать найчастіше.

Помітно й інше: українська правова система вже реагує на такі процеси, зокрема заочними вироками їхнім учасникам. Такі рішення фіксують позицію держави і можуть мати значення не лише для притягнення до відповідальності.

Досвід повернення дітей свідчить, що адресні звернення з конкретними іменами та обставинами іноді працюють краще за загальні заклики. Можливо, цей досвід вартий уваги і в інших напрямах.

Окремо родини порушують питання доступу Міжнародного комітету Червоного Хреста до тих, кого утримують далеко від кордону. Для них це передусім можливість знати, де людина і чи вона жива.

Обміни тривають, і це добре. Але, мабуть, важливо пам'ятати не лише про тих, хто повернувся, а й про тих, хто залишився, і про причини, чому так сталося.

Бійці "Айдару" досі не вдома, бо в Росії службу в українській армії назвали тероризмом. І ця обставина, на мою думку, не повинна ставати підставою, щоб люди роками залишалися поза увагою.

Сергій Острик, адвокат