О чем речь, господа?

Среда, 17 ноября 2004, 17:33
Відкритий лист до редакції Інтернет-видання "Українська правда"

Шановні панове! Не зразу, але знайшов час, щоб відгукнутись на публікацію від 5 листопада у вашому виданні пана Бескидника.

Віддаючи належне зворушливій занепокоєності автора, у тому числі й проблемами очолюваного мною штабу, хочу уточнити деякі тези, що прозвучали. Як то кажуть, розставити крапки над і, зокрема, щодо мовного питання, яке сьогодні хвилює багатьох.

Як я зрозумів, пан Бескидник вбачає правове невігластво і замах на чинний закон про мови у моїх повідомленнях про законопроект партійців "Трудової України" народних депутатів Григорія Дашутіна та Юлія Іоффе.

Спробуємо розібратись, чи так насправді.

Отже, чи дійсно чинний закон про мови, який ухвалювався ще за часів СРСР, у 1989 році, є бездоганним з позицій сьогодення?

Навіть якщо залишити поза дужками такі формальні ознаки, як назва: "Про мови в Українській РСР", – неупереджений спостерігач помітить багато суперечностей.

З плином часу вони не лише не були зняті, а навпаки, загострилися. Скажу відверто, серед сотень моїх зустрічей з людьми у південних, східних, центральних регіонах України не було, мабуть, жодної, де б обійшлося без запитань про подальшу долю російської мови.

У чинному законі, недоторканністю якого так опікується магістр права, записано, що російська мова має статус "мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР" (ст. 4).

Здається, хоча б заради заміни лише цього кричущого анахронізму варто потурбуватися про ухвалення більш сучасного документу. Але пан Бескидник, ніби не помічаючи вад, перелічує лише позитиви.

Дійсно, ст. 25 передбачає, що "Вільний вибір мови навчання є невід'ємним правом громадян" України. Це положення є бездоганним з точки зору демократичних стандартів, тому його без жодних змін перенесено до законопроекту Дашутіна – Іоффе.

Проте далі чинний законодавчий акт містить статті, які суперечать проголошеним засадам. У ст. 26 йдеться про те, що "виховання у дитячих дошкільних установах, у тому числі дитячих будинках, ведеться українською мовою"; ст. 27 передбачає, що "навчальна й виховна робота у загальноосвітніх школах ведеться українською мовою"; ст.28: "навчальна й виховна робота у професійно-технічних училищах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах ведеться українською мовою".

Дійсно, у статтях 26 та 27 зазначено, що у місцях компактного проживання громадян іншої національності можуть створюватися групи, класи, навчально-виховні заклади з іншою мовою навчання.

Але життя показує, що часто-густо важко точно визначити, які саме населені пункти є місцями компактного проживання, а які – ні. У ст. 28 передбачається, що у ПТУ, середніх та вищих навчальних закладах для підготовки національних кадрів можуть створюватись групи з навчанням у них відповідною національною мовою, а також групи із російською мовою навчання "для громадян, які поряд із українською та російською мовами вивчали у загальноосвітніх школах і національну мову, для громадян з інших союзних республік..."

Словом, отримання вищої освіти не українською мовою є справою майже нереальною, окрім, хіба що Кримської автономії.

Так уже судилося, що російською мовою в Україні спілкуються не лише етнічні росіяни, але й представники інших національностей, у тому числі й етнічні українці. Беззаперечним є і той факт, що права мовних груп закріплені у багатьох міжнародно-правових документах. Не випадково, до речі, відповідна європейська хартія, яку ратифікувала наша Верховна Рада, має назву "Європейська хартія регіональних мов або мов меншин", а не "національних меншин".

Стаття 24 Основного Закону стверджує, що не може бути привілеїв або обмежень не лише на підставі етнічного походження, але й "за мовними ознаками". Однак де-факто ситуація значно відрізняється від вимог де-юре.

Розумію вболівання пана Бескидника за долю рідної і для мене української мови. На жаль, ще не один рік їй доведеться одужувати від наслідків більш як 300-річної насильницької русифікації.

Не може вважатися нормальною ситуація, коли мовою частини етнічних українців, що мешкають в Україні від народження, стає інша, не українська.

Потрібно буде докласти ще багато зусиль, щоб змінити стан справ. Але, я переконаний, ні в якому разі не обмеженнями, не заборонами, не "валуєвськими циркулярами навпаки", що утискали б російську чи інші мови.

Чому, проголосивши курс на європейські демократичні цінності, "патентовані" українські поборники демократії заплющують очі на обмеження мовних прав значної частини співвітчизників?

Силові, недемократичні сценарії (і не лише стосовно мов) повинні відійти у минуле. Потрібен компроміс. Саме його і пропонують Дашутін з Іоффе. Їхній законопроект я мав на увазі, коментуючи журналістам пропозиції Віктора Януковича стосовно підвищення статусу російської мови.

Зазначу – законопроект, про який йдеться, НЕ ПРОПОНУЄ надання статусу другої державної, ба навіть офіційної, російській чи іншим мовам.
Більш того, він закріплює, як мінімум, одинадцять переваг державної – УКРАЇНСЬКОЇ – мови.

А саме.

Перше: українська мова є робочою мовою органів державної влади та місцевого самоврядування, тобто має пріоритет при використанні у цих структурах. Застосування іншої мови у роботі цих органів кожного разу потрібно обгрунтовувати.

Друге: державною мовою ухвалюються, всі акти вищих органів державної влади. А от публікуються ці документи двома мовами – українською та російською.

Третє: державною мовою в обсязі, достатньому для виконання своїх функцій, зобов'язані володіти усі посадовці України.

Четверте: підприємства, організації та установи зв'язку, транспорту, охорони здоров'я, торгівлі тощо, які обслуговують населення, ведуть свою діяльність державною мовою. Російською чи регіональними мовами ця діяльність здійснюється лише на вимогу громадян.

П'яте: державна мова є мовою офіційних документів і написів, бланків, штампів, вивісок державних та комунальних органів, а також є мовою топонімів та дорожніх вказівників.

Шосте: державна мова є мовою, що засвідчує особистість.

Сьоме: державною мовою ведеться судочинство. Російською чи регіональною мовою воно може вестися тільки за згодою сторін.

Восьме: державна мова є офіційною мовою усіх міжнародних документів, що ухвалюються від імені України.

Дев'яте: державна мова – мова статутних відносин, діловодства та навчання у Збройних Силах України, прикордонних військах, СБУ та МВС.

Десяте: тільки державна мова та українська література обов'язково вивчаються в усіх без винятку дитячих садках, школах та інших навчальних закладах України. По закінченні середнього навчального закладу обов'язковим є іспит з української мови. Російська мова в українських школах вивчається у меншому обсязі і лише за згоди батьків.

Одинадцяте: більша частина накладу державних видань виходить державною мовою. Державною мовою ведеться не менш ніж 90% усього обсягу мовлення центральних державних телерадіокомпаній, 50% обсягу мовлення регіональних та муніципальних РТВ-каналів, 30% обсягу ефірного мовлення приватних та громадських компаній.

Водночас законопроект передбачає для російськомовних громадян можливість отримати освіту будь-якого рівня і вільно самореалізуватися, використовуючи рідну мову.

Він захищає також права носіїв регіональних мов. За оцінками фахівців, цей документ цілком відповідає міжнародним стандартам, зокрема, Європейській хартії, до якої, повторю, приєдналася Україна.

Але, судячи з усього, пан Бескидник законопроекту, про який ідеться, в очі не бачив. Це вам не нагадує розповсюджену тоталітарну традицію шельмування інакомислячих?

На кшталт: "Я Пастернака не читав, але вважаю, що йому не місце у нашій чудовій країні!" У ті часи до масових розправ також широко долучали юристів. Та й загальна установка залишилась незмінною: таврувати, шельмувати й паплюжити, не надто переймаючись ґрунтовністю аргументації та дотриманням фактів. То про що мова, панове? Замовники можуть вами пишатися.

Сергій Тігіпко, керівник центрального виборчого штабу Віктора Януковича

Криза жанру у штабі Януковича



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде