Если народ не согласен, его уничтожают

Четверг, 18 ноября 2004, 12:27
Війна з власним народом ввійшла в завершальну стадію. Вочевидь, виборчі перипетії зводяться вже не до протистояння між Януковичем та Ющенком.

Власне, про самого Януковича не варто й говорити, оскільки вже не його кандидатські зусилля, а весь адміністративний, фінансовий та силовий (точніше, кримінальний) ресурси влади спрямовані на реалізацію її виборчої мети.

Справа давно не в Януковичу, котрий самотужки, легальними політичними методами, ці вибори ганебно програв би. І не в Ющенку справа.

Влада оскаженіло, до "останньої краплі крові", готова воювати зі своїм упертим народом за "стабільність і впевненість у завтрашньому дні". Кийками, сльозогінним газом, звільненнями "неблагонадійних" виборців з роботи та з вузів, нацьковуванням на спостерігачів завезених бандюків, викиданням з пологового будинку на вулицю вагітних, які не здали до лікарні відкріпні посвідчення – будь-чим, аби вкрасти зайвий голос і впхнути в мішок фальшивих здобутків з поміткою "Я".

Ці речі настільки очевидні, що вже не варто говорити про підступність влади чи нечесність її кумира Януковича.

Зізнаюся, я був приголомшений під час так званих дебатів кандидатів, коли він запевняв виборців та журналістів, що перед ними в усьому чесний.

А потім замість шоку – усвідомлення моторошної істини: справді-бо, Янукович під час виборчої кампанії приїжджав у кожен конкретний регіон в суто "урядових" справах не під час, а після того, як міліція комусь вкотре полічила ребра. А повертався звідти щоразу раніше, ніж когось тягли, як дровину, до "воронка". І тепер пану прем'єру, власне, легше, ніж багатьом учасникам його президентської кампанії, "дивитися у вічі людям".

Шкода, але суспільство чомусь ще не говорить про тих, хто не зможе зараз запевняти в чесності перед виборцями, і уникає дивитися у вічі людям.

Про журналістів. Про тих журналістів, які добровільно записалися в добірний легіон "бійців за стабільність", який має зіграти вирішальну роль у перемозі над власним народом.

Бо якби не цей легіон "сторожових псів демократії", боротьба за вражаючі успіхи уряду та його лідера давно вже перетворилося б на фарс.

Більша частина моєї журналістської біографії припадає ще на радянські часи. Однак, на свій сором, лише в рік здобуття незалежності у мене остаточно розвіялися сумніви в тому, чи вірно обрав фах.

Журналісти тоді були героями, які зводили з колін і вели за собою народ. Я пишався, що належу до них, і був переконаний, що висока місія української журналістики – карб назавжди.

Після перегляду нинішніх новин телекомпаній "Інтер" чи "Студія "1+1" мені соромно за журналістику. Навіть у родинному колі не можу позбутися відчуття, що після чергової дози такої ефірної "правди" хтось скаже щось таке, що змусить ревізувати роками виплекувані переконання про справжні цінності…

Я зумисне не назвав НТКУ – "Перший національний" (вслухайтеся у велич цього визначення!). Каюся перед багатьма знайомими з флагмана державних аудіовізуальних ЗМІ, але його новини дивлюся рідко. З відомих причин – "б'ють" по настрою й рівновазі.

Щойно мав необачність натиснути "першу кнопку" і натрапив на пісню під назвою, здається, "Гражданская война" у виконанні одного з чільних заспівувачів українських виборчих змагань – "двічі громадянина" Йосифа Кобзона.

Оптимістичні відеокадри з життя нашого славного народу в цьому кліпі при переході до приспіву, що застерігав від можливих братовбивчих потрясінь, "органічно" змінювалися чорно-білою відеохронікою за участю відомих політиків з політичного табору Ющенка.

Ясна річ, ретельно монтувалися кадри штовханини, добиралися "екстремні" обличчя, раз-по-раз виникала постать лідера "Нашої України". Словом, цей шедевр мав кожного "живого й ненародженого" переконати в тому, хто готує новітню "Коліївщину".

Відразу після Кобзона на цьому ж УТ-1 – історична дума, відеосюжети до якої обрамлено стікаючою кров'ю... помаранчевого кольору. Либонь, ставилося завдання, щоб усі глядачі зрозуміли, чому кров помаранчева...

Слава Богу, автори "Гражданской войны" та інших подібних агіток не називалися, що дає мені підстави без докорів сумління назвати їх деградованими особистостями.

Важко уявити, хто навчав цих людей змалечку, і яке виховання вони мали, щоб опустити себе в таке помийне дно. Найприкріше, звичайно, що опущено й принижено народ, який подібну етику світосприймання відводив від себе століттями.

Але якось так сталося під час цієї виборчої кампанії, що нас переконують у дещо інших суспільних ідеалах добропорядності. Тому про народ не будемо розводитися. Поза сумнівами – турбота кожного про власну честь та гідність.

Тому хочеться запитати в анонімного автора цих потворних кліпів: вам не бридко? Ви засинаєте без докорів сумління?

І в журналістів НТКУ хочеться запитати: вам не соромно за зраду своєї професії? Невже це ваш стиль і ваша професійна планка, пане Савченко?

Може, я суб'єктивний, але напрошується узагальнення: такий істинний фейс нинішньої державної телевізії, яку дехто з медіа-чиновників воліє бачити предтечею суспільного ТБ. Таке розуміння свободи слова та демократії, яка мала б спиратися на законодавчі приписи про об'єктивність інформації та рівний доступ до ЗМІ всіх учасників виборчих змагань.

Чи, може, я "не доганяю", вбачаючи політичну упередженість там, де вона й не ночувала? Напевне ж, кліп Кобзона не розцінюється керівництвом НТКУ як політична реклама, за яку треба заплатити до каси телекомпанії (до державної казни!) чітко регламентовані й не недрібні кошти та ідентифікувати її замовника.

Будь-хто запитайте про ці бридотні кліпи, і ви пересвідчитеся, що то "Перший національний" не вдавався до підлості, а чинив акт нашого причащання до високого мистецтва...

Я недолюблюю державне телебачення і часто мушу виправдовуватися, чому так сталося. Оце і є красномовний приклад того, чому воно саме відвертає людей від себе. Бо за гроші народу дешево й гидко намагається його ж дурити, прикидаючись дурником. Відеодулями пише для народу ікону влади.

Але найбільше розчарування ситуацією на нашому інформаційному ринку пов'язане у мене з недержавними ЗМІ. Довгі роки я, подібно до фанів "Динамо", вболівав за "1+1", "Новий", "Інтер"... Я радів кожному їхньому успіху, бо отримував безцінні аргументи для використання у своїх суперечках про переваги незалежних ЗМІ над державними.

Як же ви могли зрадити себе і зрадити мільйони своїх глядачів, які пропускали крізь душу кожен ваш успіх?

Вже не хочу, але ще дивлюсь новини "Плюсів" – тому лише, щоб задовольнити інтерес пов'язаного з цим ремеслом чиновника до процесу творчої деградації колись шалено популярної телекомпанії.

До розтринькування авторитету, що добувався по крупинці й тяжкою працею. Невже все це робилося для того, щоб у випусках "ТСН" крутити нам наскрізь фальшиві добірки відеозвітів заводських адміністрацій про гудіння їхніх підприємств на знак підтримки "єдиного" кандидата?

Співчуваю Добровольській, Мазур, Кухар та їхнім колегам, що доводиться переживати час цього "гудіння".

Що подієш – такий шлях українського телебачення у ХХІ століття. Воно само собою так виходять, і панове Оселедчик чи Ряшин у таких речах наче й не винні.

Ось поміркуймо. Слава Вакарчук з "Ельзи", брати Клички, чемпіон світу з шахів Руслан Пономарьов, Шалімов та інші світочі нашої науки, спортивні чемпіони, Руслана Лижичко...

Що між ними спільного в ці дні? Крім усього іншого, – те, що публічно заявили про підтримку на виборах кандидата від опозиції. Більшість із них – з преамбулою "Більше не можу мовчати...".

Але саме в ці дні їхні імена враз перестали бути відомими і телеглядачі чомусь втратили до них інтерес. Навіщо ж повідомляти в новинах бодай одним реченням про те, кого їм надумалося підтримати?

Навіщо в новинах взагалі говорити щось людське про одного з двох кандидатів на найвищу в державі посаду, якщо люди навіть позабували імена тих, хто його підтримує? Такі закони природи...

Руслану, приміром, після тріумфальної всеєвропейської перемоги "Диких танців" якийсь час пам'ятали і кілька днів крутили по всіх екранах сцену її співів у парі з натхненним прем'єром-кандидатом, а зараз, коли когось там підтримала, – вже, вибачте, не пам'ятають...

З цими "зірками" у телевізійників завжди клопіт. Бо телевізійники звикли розрізняти суть явища. І тому в одному випуску новин з'являється ланцюговий репортаж з цілої низки заводських цехів з усієї України, де люди показують телеоператорам гасла на підтримку "єдиного" кандидата. Де правильно виставлено великі портрети.

Що, стільки знімальних камер немає на каналі "1+1"? Дрібниці, справжні журналісти дістануть потрібне відео й з-під землі. Що, за кілька днів ця телекомпанія не змогла навіть одним реченням повідомити про багатоденні й багатотисячні страйки київських (під боком у студії) і не лише київських студентів?

Але ж ці студентські акції стихійні, а збори заводчан – санкціоновані "згори". І заводські страйки санкціоновані "згори", з самого Кабміну – на підтримку глави Кабміну. Такий наш придуркуватий шлях у ХХІ століття.

...Ніскільки не сумніваюся, що з години на годину українські телеканали почнуть заключне бомбардування позицій впертого й ненависного українського народу – джерела влади в державі.

Війна вступить у завершальну стадію. Народ має подати голос!

Кому подати – залагодження цієї бридотної справи покладено на журналістів, яким подобається дуркувати. На телеканалах, які не стомлюються грати "в дурочку". А що робити, коли життя не склалося?

Підростуть діти, закінчать журфаки (якщо захочуть), хай тоді і встановлюють та підтримують еталони журналістської честі й гідності. А зараз – не на тих натрапили...

Віталій Шевченко, член Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде