Помилка резидентів, або прощай СРСР

Среда, 22 декабря 2004, 14:26
Інформаційні мури, що розділяли Україну, зруйновані "помаранчевою революцією", і українці стали з подивом роздивлятися один одного. Відкриття, які були зроблені, багатьох спантеличили.

Одні не можуть зрозуміти, як можна не плюватися при слові "Америка", всерйоз вважати українську культуру не нижчою за російську, думати, що перед законом всі рівні... Інші дивуються, що ще є диваки, які вірять московським телеканалам, не знають, що бувають чесні політики, і не чули про Олега Скрипку.

Унікальність української революції у тому, що ці категорії між собою не воюють, чого очевидно чекали (і досі чекають) московські "піджаки", чий рівень розвитку залишився на рівні 37 року минулого століття з їх культом підлості, зневаги та ненависті. Проте так і не вибухнули "бомби", на які розраховували кремлівські чекісти та Кучма, Медведчук, Янукович, Кушнарьов, які вже і не криються.

Питання "нашистської загрози російській мові" зняв російськомовний Київ, який за тиждень на очах у зачудованої України з найбільшого в країні обласного центру перетворився на столицю, продемонструвавши як треба реагувати на брехню та сваволю влади, обравши українського і сучасного Ющенка.

Спекуляції про "різке погіршення стосунків з Росією" у випадку перемоги Ющенка теж серйозних емоцій не викликали. Адже і при Кучмі міждержавна дружба здебільшого мала декларативний характер. Ступінь щирості заяв про любов до України легко визначалася, коли росіяни зривали нам міжнародні танкові контракти і авіаційні проекти, оголошували "цукрові", "спиртові" та "карамельні" війни, коли з неприхованим роздратуванням коментували успіхи України у спорті або конкурсі "Євробачення", коли тупо відбирали Керченський канал.

Всі ілюзії щодо доброзичливості простих росіян на побутовому рівні розбивалися об їхні фрази типу "ну как, хохли, уже обожралісь нєзалєжності?" та такі події, як у Лужніках на футбольному матчі "Росія –Україна" у 1999 році, коли під час виконання українського гімну весь стадіон дружно проматюкався, звісно сидячи. За що їх тоді Шевченко і висадив з чемпіонату Європи.

Навіть таємна зброя Москви – ідея відновлення СРСР під будь-якою назвою не приніс бажаного результату. Радянський штамп "А пам'ять про нього (Леніна, 19 партконференцію, дядю Васю) навіки залишиться в наших серцях" зусиллями кремлівських політтехнологів мав набути драматичного забарвлення. Проте світлий образ СРСР, який дійсно досі живе в серцях мільйонів наших громадян, не став символом боротьби з українською реальною незалежністю та її втіленням Ющенком.

Зрештою, Донбас чудово пам'ятає, що саме за Союзу відбувалося "вбивство" цього регіону, на майбутньому якого радянські керманичі вже давно поставили хрест. А молоді, які вже цього не пам'ятають, міркують прагматично: за влучним висловом Миколи Вересня, "якщо вибирати між Росією та Європою, варто згадати, що "мерседес" точно краще за "жигулі"".

Більше того, безпрограшна, здавалося б, ідея утворення проросійської резервації з ядром у Донбасі була щиро підтримана лише групою переляканих політиканів, яким вже зараз привітно махає ручкою Кримінальний кодекс України, виблискуючи статтями "корупція", "зловживання посадовим становищем", "посягання на територіальну цілісність"...

Прості люди, які разом з цими діячами не крали, звично слухняно відвідують збори і мітинги, проте ентузіазму не виявляють. Звичайно, пропрацювавши все життя на заводі чи шахті мимоволі задаєш питання: "А чим раніше займався той земляк-мільярдер, який є найбагатшою людиною України? Чим таким він виділяється? Звідки мільярди, і кому вони взагалі-то призначалися?"

Молодь Донецька та Луганська теж не розуміє, заради кого вона повинна відокремлюватися від України Віталія Кличка, Андрія Шевченка, Руслани Лижичко та Руслана Пономарьова. Заради "прибічників Януковича" із стрижкою під нуль та розчавленими носами, товстопиких функціонерів з блудливими очима та групи пенсіонерів, які прониділи своє життя в чотирьох стінах?

Регіональна влада намагається ці питання забити перевіреним методом – брехнею про опонентів. І вже поплили чутки, що Тимошенко хоче обнести Донбас колючим дротом, а Ющенко закриє всі заводи і кордон з Росією. Почерк їх авторів вгадується безпомилково: так на початку 90-х "Останкіно" щодня крутило жахалки про російські погроми у Львові та повстання росіян Криму, панічну втечу з охопленої голодом і холодом України мільйонів її мешканців та загальне прагнення українців відновити СРСР.

Розрахунок був на традиційні для наших людей віру у ЗМІ та інертність мислення, які відразу народжували "очевидців". Ті з виряченими очима розповідали як "на Західній Україні за одне слово російською жінку викинули з трамваю", а на питання, чи бачили це на власні очі, вже менш переконано говорили, "сам ні , але розповідали...". Так само зараз, намагаючись з'ясувати, звідки дані про колючий дріт, у Донецьку пояснюють "та це ж всі знають", "да вєрняк, її по телевізору показували, правда, сам не бачив, але знаю точно..."

Недолік цього методу, що він має обмежений термін придатності. Завжди знаходиться пара правдолюбів, які до кінця шукають матеріальні підтвердження... і не знаходять. Потім повільно, але неухильно люди усвідомлюють, що їх обдурили, обдурюють і завжди обдурювали. І тоді...

Так колись зник Радянський Союз: не від хитромудрих ЦРУшних планів і не від Горбачова, який, здається, і досі не втямив, що сталося. СРСР помер від того, що більшість його громадян зрозуміли, що ніколи кожна радянська сім'я не буде мати окрему квартиру, що і діти, і онуки завжди будуть стояти у чергах за туалетним папером і ковбасою, що Захід зовсім не загниває, а їх рідна Вітчизна – прокляття для всіх своїх сусідів. Бо зрозуміли, що їм брехали і брешуть.

Так у 90-х роках байдужа пострадянська маса в Україні, втомившись від московської телебрехні, усвідомила, що і без імперської пихи можна не загубитися у цьому світі, а дивлячись новини з Чечні, Абхазії, Придністров'я з полегшенням відчула головний плюс незалежності – мир, тобто відсутність війни.

Так населення Полтавщини і Чернігівщини, що завжди з пересторогою ставилося до "бандерів" з Західної України, на парламентських виборах 2002 року несподівано навіть для себе проголосувало разом з "бандерами", відкривши у собі не тільки гостру відразу до владних брехунів, але й національну гордість українців.

Так буде і цього разу.

Багато учасників біло-голубих акцій вже зараз вголос сумніваються у тому, що мільйонам українцям, які вибухнули від обурення коли у них вкрали їх вибір, платять американці. Що "нашисти-оранжисти", побачивши блакитну стрічку, роздирають людину на клапті, тому прибічники Януковича ешелонами тікають на Схід.

Що Тимошенко на сніданок їсть шахтарських дітей, а дружина Ющенка – генерал ЦРУ. Що на Західній Україні живуть зніжені білоручки, які крадуть вугілля і металопрокат, і потім, напевно, це їдять. Що Ющенко слабкий та безвольний і водночас деспотичний та безжальний...

Безумовно, творці цих помиїв зробили ставку на те, що донбасівці, як і всі гарні люди, довірливі та простодушні, тому сприймають за чисту монету, все, що їм згодовують негідники. Проте вони не врахували, що в інформаційну еру правда все одно пробиває собі дорогу. І хоча не кожен шахтар читав, скажімо, Хантингтона, це не підстава вважати цих людей ідіотами.

Дуже скоро команді прем'єра доведеться відповідати на безліч "чому", і навряд чи на них знайдеться своє "тому що". Чому Янукович, претендуючи на роль лідера держави, вважає нормальним ганити рішення вищих органів влади в Україні: законодавчої - Верховної Ради та судової – Верховного Суду?

Чому попри звинувачення прибічників Ющенка в "агресивності та озвірілості" фізичні розправи за політичними ознаками чиняться виключно над "помаранчевими", як-от в Луганську і Севастополі?

Чому закликаючи до толерантності прем'єр систематично ображає опонента і його прибічників (казли, шкідливий кіт, пацюки)? Чому тільки на "біло-голубих" територіях відключають центральні канали та перекривають столичні новини, хоча пропагандистські програми ТРК "Україна" безперешкодно можуть дивитися і на Заході України, і в Києві - в основному, щоб посміятися?

Чому Янукович, який хоче стати президентом України, спокійно сидить за одним столом з особами, які публічно заявляють про необхідність відділення частини України та формування бригад (для війни з українцями?), чому бере участь у мітингах під російськими прапорами? Чому "донецьке економічне диво" не відчувають прості мешканці Донбасу? І, все ж таки, чому прем'єр опинився у реанімації, після поцілення яйця?

Брехня і насильство завжди передують повній поразці. Байки про Ющенка не справляють впливу на серйозних людей через свою примітивність. Адже не треба бути академіком, щоби зрозуміти, що президент Ющенко, як і будь-хто на його місці приречений на тісні взаємини з Росією, повагу до потреб багатомільйонної російської громади, розвиток промислового сектора економіки.

Найсмішніше, що російські натхненники українського сепаратизму не можуть повірити, що їх кадебістські методики 50-х років не працюють в сучасній Україні. Дійсно, напевно, образливо, що величезні фінансові витрати, майстерно сплетені наклепи, захоплення національного інформаційного простору у результаті забезпечили безумовну підтримку лише пенсіонерів (переважно військових) та криміналітету (переважно донецького).

А решта, обдурених та заляканих, як показала практика, має здатність самостійного мислення, через що "голубий табір" швидко втрачає у чисельності.

Отже, Янукович йде славним шляхом Наталі Вітренко в політичне небуття.

Стратеги "холодної війни" проти українського народу будуть довго думати, чому ж у них нічого не вийшло. Проста відповідь, що правда і свобода завжди врешті-решт перемагають, їх, певно, не влаштує – надто нецинічно. Цинізм, яким вони хизуються, – це форма хвороби, а природа прирікає хворих на зникнення.

А за Куртом Воннегутом: "Ти здоровий, якщо твої ідеї гуманні". І навпаки.



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде