В чому сіль

для УП
Среда, 22 февраля 2006, 10:55

Минулого тижня в центрі Росії пенсіонери й люди середнього віку розметали сіль з супермаркетів, ринків і кіосків. Перелякані бабусі були змушені переплачувати, і тягти на собі за раз кілька десятків пачок дефіцитного продукту.

Тиждень тому, наприклад, на Курщині лише за одну суботу з магазинів зникло 130 тон солі, хоча місячна потреба в ній складає 100-110 тон. Ціна пачки солі виросла в десять разів і сягала подекуди 60 рублів (приблизно 11 гривень).

Проблеми з сіллю (дефіцит, або незрозуміле, з ринкової точки зору, підняття цін у кілька разів) зафіксовано принаймні в 14 областях: Архангельській, Владімірській, Волгоградській, Воронізькій, Калузькій, Курській, Липецькій, Московській, Нижньогородській, Орловській, Пензенській, Тамбовській, Тульській і Ульянівській.

Та що казати про регіони, напруження з сіллю відчувалося навіть у самій столиці. Російські інтернет-видання переповідали історії про касирок у московських супермаркетах, які, на всяк випадок, відкладали пачки з сіллю під прилавок.

Росіянам можна поспівчувати. Ажіотажний попит не знає жалості, і його першими жертвами стають здоровий глузд і почуття міри.

  Ринок по-російськи

В історії з сіллю є дві інтриги. Перша – росіяни і ринок.

Надмірний попит на сіль з'явився, як пише російська преса, тоді, коли з продажу почав зникати дешевий цукор.

Ну, подорожчав цукор, хто в Україні робить далекосяжні висновки з таких речей? До свистопляски з цінами звикли. Минулого літа дефіцит дешевого цукру українські громадяни пов'язали з діяльністю уряду, або махінаціями "цукрових баронів" в період масового варіння варення. 

Ціни піднялися в найгіршому випадку приблизно вдвічі. Було неприємно, але зрозуміло.

В Росії інакше. І люди думають інакше. Коли через підвищення цін на цукор вони купують сіль і сірники – зрозуміло, що ці люди живуть на іншій планеті.

Не в тому світі, де зростання цін пояснюють зменшенням обсягів  вивезення цукру з Бразилії. А в тому, де зникнення дешевого цукру читається як війна. А значить треба купувати сіль і сірники.

Чимала група росіян розпізнала ситуацію не як коливання цін на світовому ринку, а як потенційну епохальну загрозу устрою життя своєї країни.

В цьому вся Росія.

Поки вельможі говорять про непорушність ринкових принципів у відносинах з зовнішнім світом, наприклад, з Україною, самі громадяни до ринковості ставляться з підозрою.

Прихід ринку для них є чимось на кшталт стихійного лиха чи війни, себто нічого позитивного в ринку вони не бачать. Рік тому своє ставлення до "монетаризації " чи то скорочення пільг, успадкованих від СРСР нехитрих привілеїв бідноти, росіяни висловлювали через масові протести.

Тепер від нових "ринкових" цін на російський газ вони чекають або війни, або таких самих "ринкових" цін на українські цукор і сіль. Росіяни свідомо чи підсвідомо розуміють – така "ринковість" у торгівлі газом має мало спільного з добровільною угодою між покупцем і продавцем.

Довіра росіян

Друга інтрига в соляній історії –  це приклад того, як росіяни орієнтуються в ситуації. Російські газети, коментуючи ажіотаж, звертали увагу як блискавично поширювалися в Центральному федеральному окрузі чутки про нестачу солі.

Газета "Известия" навіть вмістила коментар психолога з приводу того, звідки беруться чутки. Науковець із московського університету пояснив, що сила чуток у їхній анонімності та безкарності.

Тут же згадано і як чутки працюють на службі закордонних розвідок. А заразом були наведені приклади діяльності піар-агенцій, котрі теж, як виявляється, майстри поширювати чутки.

Усе це справедливо до певної міри. Однак офіціозні російські газети обійшли увагою більш широку причину чуток, яка, здається, лежить на поверхні.

Чутки з'являються тоді, коли люди позбавлені можливості отримувати достовірну інформацію з багатьох джерел і самостійно складати враження про її вірогідність.

Газета чи новини по телевізору – це не стос паперу, і не обличчя на екрані. Новини стають справді новинами, коли до них є довіра. А довіра є, коли інформацію можна перевірити і співставити.

Якщо ж влада настирливо підсовує глядачам лише своє бачення ситуації в країні та світі, кожен випуск новин чи кожна газета фактично містять єдину вірогідну інформацію: шукайте правду самостійно або читайте між рядків.

Росіяни ніби бачать життя довкола з двох перспектив – офіційної точки зору і своєї власної, де все виглядає зовсім інакше. Послухаєш владу – картина зрозуміла. Озирнешся довкола – все підозріло інакше виглядає.

Створюється подвійність, що, як мінімум, заважає приймати правильні рішення.

Офіційні гучні рупори доводять, що Росія велика держава, яка головує у Великій вісімці найбільш просунутих індустріальних країн світу. А власний досвід цю велич тихо спростовує – солі чомусь немає...

Газети і РТР галасують про лихих українських політиків-націоналістів, що нібито гноблять російськомовне населення. А власний досвід підказує, що десь зовсім поруч, на російському Кавказі, російські громадяни методично розстрілюють своїх. І кінця цьому не видно.

Глянеш у телевізор – серіал "Солдати". Все так нібито весело й безшабашно. А в реальності – солдати так знущаються один з одного, що новобранцю Андрію Сичову лікарі змушені ампутувати ноги і геніталії.

За рік в російській армії в небойових умовах гине тисяча військовослужбовців. Це, як нещодавно зауважили журналісти британського "Економіста", більше, ніж кількість американців, які щороку гинуть в Іраку.

Секрет подвоєного сприйняття реальності у Росії –  в державній практично монополії на інформацію. Усі головні телеканали є контрольовані або Кремлем, або людьми, яких контролює Кремль.

Найбільш тиражними газетами давно керують редактори, що закритим для довколишнього світу способом "вгадують" хід думок влади.

Звичайно, більш витончена російська публіка здатна зазирнути в Інтернет.  Менш вибагливі задовольняються чутками. Але незалежно від освіти й можливостей, як і в радянські часи, росіяни живуть у світі двох правд.

Дві пострадянські реальності

В той самий час – при всіх невдачах і прорахунках української влади, при непрофесіоналізмі частини керівників, українці користуються неоспоримим благом дізнаватися з газет і телебачення новини, а не лише процензуровані трактовки.

Тут не треба вгадувати інтонації дикторів, не варто шукати подвійного дна. Не потрібні чутки (хоч як легко пригадати недалекі часи, коли інформацію шукали де завгодно – в інтернеті, якихось напівпідпільних газетках, зрештою в чутках і переказах байок).

Отримання інформації й вибудовування своїх подальших дій для українців є більш цілісним процесом без свідомо зведених перешкод.

Говорячи про суперечки між офіційними Києвом і Москвою, часто забуваємо, що розбіжності в міждержавних стосунках обумовлені не тільки тим, що хтось енергоносії продає, а хтось купує.

У кого флот, а у кого – земля під ним. Існують розбіжності у світосприйнятті.

Сьогодні, хоча Україна і Росія живуть у ринкових умовах, це різний ринок. Та найголовніше –  різниться політичний супровід ринку. Україна поставила на демократію системну, підкріплену конституцією, а головне, народною підтримкою 2004 року, ставку.

І хоч донедавна траєкторії руху двох країн були схожі на стрункі лінії, тепер Росія прямує іншим шляхом. Хаосу з розповзанням територій і цілком природньому свинству неконтрольованого у 1990-х роках ринку Росія вирішила протиставити сильну державу.

В результаті країна фактично повернулася назад у СРСР, або у щось подібне до СРСР. Хоч і з капіталізмом, але з державним патерналізмом, контрольованістю, корупцією, дисидентами, і нафтодоларами.

Повернулися навіть чутки, класичний елемент радянської дійсності.

Загрози не-демократії

Можливо російський шлях і є більш резонною відповіддю на виклики з якими стикаються обидві країни сьогодні? Можливо російський вибір виглядає більш резонним, коли дивитись з Кремля.

Але перенесення радянських політичних принципів у сьогодення також містить у собі небезпеки. Адже Москва надає перевагу стабільності, підпорядковуючи їй свободу.

Така, хай навіть і помірно авторитарна система, несе в собі серйозний недолік – її правила гри передбачають жорстку владну вертикаль, і виключає існування автономних елементів системи. Усіляко заохочується субординація, але конкурентні чи просто самостійні точки зору виключаються.

Така система непогано працювала за радянських часів, створюючи впевненість у майбутньому для мільйонів людей. Коли все було добре, пожиттєві вожді були в розквіті сил, а економіка росла екстенсивно, і ціни на нафту зростали.

Але вона ламалася, а не гнулася, коли нафтодоларів меншало, або приходив час міняти кремлівське керівництво.

Демократія для Росії ще могла би бути корисною. Вона надає гнучкість політичному механізму, пом'якшує політичні ризики, з якими стикається країна.

Один уряд може зміняти інший, але це не ставить під сумнів стабільність демократичного ладу. Зміна влади не наражає на небезпеку громадян, оскільки вона запрограмована. Всі знають, що уряд має змінитися, а президент цілком природно може мати конфлікт з парламентом. Такі правила гри.

***

Проблеми з соляним ажіотажем – жалюгідні, якщо дивитись на них у контексті нинішньої російської могутності. Влада і комерсанти їх швидко подолали.

Однак легкість поширення чуток є набагато більш неприємним симптомом, який демонструє, що влада і народ у Росії, як і раніше, живуть паралельними  життями. А монолітна, як на сторонній погляд, конструкція російської держави з середині підточена недовірою.

Кирило Оровецький, для УП



powered by lun.ua
12,5 млн за коррупционера. Как разбогатеть благодаря закону об изобличителях
Святослав Вакарчук:Если бы я был президентом, точно не начинал с усиления своих полномочий
Владелец Avellana Gold Брайан Севедж. Кто управляет рынком золота и почему Украина отпугивает крупных игроков
#Свинарчуков_за_граты! Самый громкий скандал в оборонке семь месяцев спустя
Все публикации