Що означають гарні слова, або Ще раз про те, з чим їдять коаліцію

Мабуть, воно й добре, що на час Великодня переговори про створення урядової коаліції призупиняються. Політики одержать час, щоб звернути свої помисли до високого, світлого, життєдайного, відвернувши від їх суєтного, а паралельно – звернутися до того, що підказує їм політична наука і світовий досвід діяльності найрізноманітніших коаліцій за останні два століття.

Це політики. А політологи, поки ще не настав сам Великдень, докидають тріски у вогнище дискусії про формат, підстави і долю майбутньої коаліції.

Скажімо, Володимир Корнілов вважає, що "помаранчево-малинова" коаліція буде створена, але проіснує лише до голосування у Верховній Раді по кандидатурі прем'єра. Таку думку він висловив 19 квітня під час круглого столу "Парламент минулого, парламент майбутнього".

На думку політолога, "Наша Україна", Блок Юлії Тимошенко та Соціалістична партія оголосять про створення коаліції практично на першому засіданні новообраної Верховної Ради. Проте ця коаліція проіснує до моменту голосування по кандидатурі прем'єра, бо частина депутатів з "Нашої України" не проголосує за кандидатуру Юлії Тимошенко.

Потім все піде на нове коло, і Україна "отримає декілька місяців важкої боротьби, перетягування канату". У цій ситуації, вважає Корнілов, оточення президента Ющенка може підштовхнути його до розпуску парламенту.

З ним частково згоден член Народної партії Олег Зарубінський, який не потрапив до нового парламенту і тепер освоює політологічне ремесло. На його думку, сценарій розпуску парламенту є одним із варіантів, який сьогодні розглядають ключові політичні гравці, у тому числі на Банковій.

Разом з тим Зарубінський вважає, що коаліція таки виникне, але матиме ситуативний характер і робитиме все, щоб не було підстав для розпуску Верховної Ради.

Ці дві точки зору можна вважати вельми показовими: щирих оптимістів на цьому круглому столі не виявилося.

Це – найостанніший за часом приклад публічного обговорення коаліційної проблеми. Число цих прикладів можна множити; і, якщо на згаданому круглому столі поняття "коаліція" використовувалося достатньо коректно, то у деяких публічних виступах і публікаціях його застосовують не надто кваліфіковано.

Не випадково знаний політолог, а тепер – і новообраний народний депутат Володимир Полохало в інтерв'ю "Україні молодій" з металом у голосі заявив, що коаліція – це не міжпартійна солянка, не ідейна окрошка, а структурована політична цілісність. Але на теоретичному рівні Полохала вміє мислити далеко не кожен політик чи журналіст.

І тому вельми позитивною спробою перенести дискусію про коаліцію на належний інтелектуальний щабель видається стаття Ігоря Жданова та Віталія Бондзика "Паростки коаліційності на українському ґрунті" . Стаття спонукає до того, щоб дещо до неї додати, а де в чому не погодитися, а водночас підкинути певний матеріал для роздумів колегам.

Отже, у статті Жданова та Бондзика сказано, що політична коаліція – "це альянс політичних сил, утворений для досягнення спільних цілей або ж з метою боротьби проти спільного ворога". Загалом можна погодитися з цим робочим визначенням, хоча "боротьба" завжди ведеться заради перемоги, а це теж "спільна мета".

Науковці, втім, часом додають до цього визначення подробиці про те, чим є коаліція, зокрема, підкреслюючи,

- що йдеться про комбінацію з двох, трьох або більшого числа політичних суб'єктів;

- що спільні дії ведуться не просто заради абстрактних спільних цілей, а заради чітко сформульованих, ясно визначених цілей, бо в іншому разі спроможну на щось структуру створити неможливо;

- що коаліція завжди передбачає кооперацію діяльності, об'єднання засобів.

Окремо слід зазначити, що коаліції бувають виборчі - в нашому випадку парламентські вибори вже позаду - і парламентські. От навколо цього якраз і ламаються списи. Звичайно, за умов терористичної диктатури можливі об'єднання партій у підпіллі, але їх ніхто, здається, не зве коаліціями.

І ще одна теоретична заувага: парламентська коаліція може бути урядова й опозиційна.

Про другий варіант поки що ніхто, здається, не веде мови. А даремно! Адже структурована і конструктивна, не в кучмівському, а в європейському значенні останнього терміну, опозиція – це умова існування ефективної демократії.

А ще парламентська коаліція може бути постійно діючою - як урядовою, так і опозиційною, або тимчасовою, нетривкою, створеною для реалізації конкретної мети: ухвалення пакету важливих законів, Конституції країни чи, навпаки, для реалізації ідеї відставки уряду.

На основі політичного досвіду Європи та Америки теоретики зазначають три головні підстави для формування успішних коаліцій:
1) ідеологічна близькість її суб'єктів, хоча таку близькість буває складно виміряти;
2) потреби національної безпеки, коли на порядку денному – існування тієї чи іншої держави;
3) прагматичні інтереси, коли кілька партій здатні сформувати владну коаліцію і не пустити до державного керма конкурентів.

В останньому разі вважається, що така "цинічно-прагматична" коаліція буде ефективною, коли у її суб'єктів залишиться найменша "лава запасних", тобто за кермо потриматися зможуть усі честолюбні лідери, щоб ніхто не відчував себе ображеним.

А тепер про вітчизняний історичний досвід.

Занурюватися у часи Центральної Ради не будемо, хоча тоді всі уряди справді були коаліційні. 1990-91 року досить успішно у Верховній Раді діяла неформальна коаліція, яка включала опозицію та суверен-комуністів.

Завдяки діяльності цієї коаліції, всупереч позиції ЦК КПУ, відбувалося еволюційне усамостійнення України, коли промисловість, фінанси, правоохоронні органи крок за кроком ставали під контроль уряду й парламенту. Акт 24 серпня 1991 року став лише логічним завершенням цього процесу, хоча більшість учасників цієї коаліції ще не була готова так швидко стати до керування суверенною країною.

Своєрідна "коаліція проти", як її хтось тоді назвав, "олігархічно-комуністична", склалася навесні 2001 року, щоб замінити уряд Ющенка на уряд Кінаха.

Що ж стосується сумнозвісного ПУКу - парламентсько-урядової коаліції часів прем'єрства Януковича, то чи підпадає це утворення під визначення власне коаліції?

Якщо там і був спільний інтерес, то тільки в тому, щоб уберегти бізнес депутатів-учасників від тиску та репресій з боку президентської адміністрації. Отож за формальних ознак правлячої коаліції йшлося радше про об'єднання майже опозиційне: нас не чіпай – і ми нікого не чіпатимемо, у нас є важливіші справи, ніж політика...

Чи треба в цьому контексті нагадувати про торічну "помаранчеву коаліцію"? Мабуть, треба, бо перед нами гарний приклад того, як не слід формувати владну коаліцію.

Наче все було зрозуміло: революція, свобода, давай-давай! А на ділі все виявилося значно складнішим. І не в останню чергу тому, що не були формалізовані принципи діяльності та цілі коаліції, а тому створювалася цілком абсурдна ситуація, коли у Верховній Раді урядова Соцпартія голосувала проти внесених урядом законопроектів, спрямованих на вступ України до СОТ.

Після розвалу цієї коаліції виникали й інші. Скажімо, в Україні насправді існувала вже "велика коаліція" НСНУ та Партії регіонів: з вересня 2005 по січень 2006 року. Вона була формалізована відомим меморандумом Ющенка-Януковича-Єханурова і розпалася з ініціативи Партії регіонів, коли та проголосувала за відставку уряду.

Після того, як відомо, Ющенко та Єхануров відкликали свої підписи під меморандумом, тож "велика коаліція" формально припинила існування. Є підстави стверджувати й про існування ситуативної тимчасової коаліції БЮТ з Партією регіонів та деякими іншими партіями (січень 2006 року), можливо, скріпленої тільки усною домовленістю.

Бо ж у разі, якби такої коаліції не існувало, то випадковий збіг векторів дії різних політичних сил – від БЮТ до СДПУ(о) – проявився б один-два рази - коли більшість Верховної Ради проголосувала за сумнівно легітимну постанову про відставку уряду, а не стабільно впродовж певного часу - згадаємо голосування про "подвійну відставку" деяких міністрів тощо.

А от зараз, коли Україна перейшла до формування парламентом уряду, відповідального перед ним же, у Верховній Раді відсутня будь-яка коаліція...

Але тепер таку коаліцію доведеться робити. Той різновид парламентської, який буде урядовою. І при цьому дієздатною.

Ситуативна коаліція тут навряд чи пройде. А тому потрібні не тільки коаліційні принципи, про які ведуть мову Жданов і Бондзик, а й ефективні органи управління.

Світовий досвід підказує, що тут має йтися про невелику групу осіб, які ухвалюють реальні рішення, а не є декоративними фігурами.

Скажімо, у Німеччині існувала "велика коаліція" 1967-69 років, яка складалася з християнських демократів та соціал-демократів. Для керування нею був сформований неформальний орган управління, який складався з федерального канцлера Кізінгера, віце-канцлера Брандта, голови фракції ХДС/ХСС Барцеля та голови фракції СДП Шмідта.

На цьому рівні вирішувалося головне й усувалися, мірою можливості, принципові розбіжності між партнерами. Рішення "четвірки" були обов'язковими для всіх депутатів та урядовців.

На нижчому рівні конкретні проблеми розв'язувалися у так званих "коаліційних розмовах", коли фахівці з тих чи інших питань з обох фракцій спільно з відповідними міністрами обговорювали й готували певне питання до розгляду у парламенті та реалізації у практичній політиці.

Німецькі аналітики досі дискутують, наскільки такий формат співпраці був юридично вивірений, але сам факт, що цей формат не забутий, засвідчує: йдеться про досить вдалий політичний винахід.

Отож у разі формування демократичної коаліції у складі "Нашої України", БЮТ та Соцпартії не уникнути участі в керівному органі президента Ющенка – адже в основу діяльності уряду, як зауважують Ігор Жданов і Віталій Бондзик, має лягти саме президентська програма "10 кроків назустріч людям".

Бо ж нелогічно якось: виконується програма Ющенка, а сам він відстороняється від цього виконання і не несе за нього жодної, бодай моральної, відповідальності. А якщо президент братиме участь у керівництві коаліцією, то логічно, щоб він брав безпосередню участь й у перемовинах щодо її формування.

Такий крок, до речі, може полегшити і самі переговори. Адже на них, якщо уважно придивитися, виникла парадоксальна ситуація.

Один із суб'єктів цієї коаліції – більш-менш нормальна партія парламентського типу – Соцпартія. Інший суб'єкт – міжпартійний блок БЮТ, який являє собою радше бойову машину для завоювання влади, ніж парламентську партію, але і це досить цілісна політична структура, замкнена на харизматичну лідерку.

А от третій учасник процесу... Навіть під формальним оглядом перед нами не цілісний блок, а класична виборча коаліція, суб'єкти якої мають вельми відмінні цілі і на регіональному рівні нерідко виступають зовсім не так, як на парламентському.

А до того ж і сама партія Народний союз "Наша Україна" – це зовсім не партія, це знов-таки, своєрідне коаліційне утворення, де різні групи тягнуть у різні боки, маючи істотно відмінні ідеології та стилі діяльності.

У цьому не було б нічого надто страшного, адже британські консерватори чи американські республіканці – це теж швидше коаліції, ніж партії у строгому розумінні цього слова, - якби не українська конкретика.

А ця конкретика говорить, що навіть у разі, якби Порошенко, Мартиненко, Безсмертний і т.д. думали виключно про інтереси України, а не задовольняли власне ego, логіка коаліційного, а не партійного думання заважала б їм створювати "вищий щабель" владної коаліції.

Ця ж логіка, до речі, спонукає їх намагатися підгребти всіх партнерів під омофор НСНУ. Тобто, говорячи класичними словами Івана Степановича Плюща, "впихнути невпихуєме" в те, що зветься "демократичною коаліцією", а насправді виявляється небаченою у світі "коаліцією коаліцій", де різні суб'єкти мають різну логіку функціонування.

У цій ситуації тільки президент бодай теоретично може допомогти ввіпхнути оте саме в межі одного парламентського утворення. Чи, може, НСНУ здатен явити диво і впродовж місяця внутрішньо переформатуватися, полегшивши тимроботу з формування коаліції?

Але все ж, як би воно не стало в кінцевому підсумку, вітчизняні процеси коаліціонування збагатять політичну науку. А поки що політикам не зашкодить повчити теорію і опанувати хоч так-сяк світовий досвід у цій царині.

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"