"Мовні" дії влади: безпорадність чи ... стратегія?

Вторник, 23 мая 2006, 16:32

Демонстративні паради мовних суверенітетів та суспільний (чи, принаймні, медійний) розголос таки змусили владу зреагувати. Ми дочекалися від неї роз’яснень щодо змісту Хартії та очевидної невідповідності їй рішень місцевих рад східних та південних областей. Відбулася спеціальна нарада під головуванням гуманітарного віце-прем’єра.

Обговорення мовних проблем триває у засобах масової інформації та серед експертів. Чи не вперше за всю історію української державності статті на цю тему – це не лише обґрунтування позиції автора, який захищає ту чи ту мову, а й опис проблеми та пропонування шляхів її розв’язання…

Ось і все, що маємо за цей короткий час в активі – влади, а значить і країни. Не так і багато. Тим більше з огляду на ту гору негативу, про яку і йтиметься нижче.

"Яструби" напоготові

Дуже тривожний симптом - це активізація радикалів з обох боків. Захисники української вимагають від влади "прикрутити гайки" й показати, "хто в домі хазяїн".

У найрадикальнішій формі це прозвучало у статті Марти Онуфрів на "УП" – тут уже не тільки російська мова – "чужа", а й українська – "перероблена на московський копил "сучасна мова". Бо ж "справжні українці" ніколи не вживатимуть "московських" (?!) слів "мер" та "спортсмен", а лише "питомо українські" – "посадник" та "спортовець".

Войовничі заяви з іншого боку – від речників прав "російськомовного населення" – не лишають сумнівів у тому, що рішення місцевих рад це аж ніяк не найгірше, що могло статися.

Газета "Сегодня" з міцним донецьким корінням зі своєї першої шпальти 19 травня повідомляє, що "у найближчий місяць весь південний схід країни поставить хрест на українізації, надавши російській мові статус регіональної". Що мають на увазі під "українізацією" – очевидно. Причому східні області тут лише початок, на черзі – решта України та Київ.

Адже, як обурюється Володимир Маленкович, "є проблеми теле- і радіомовлення, де відсоток україномовних програм стає все більшим". Так що за "парадом мовних суверенітетів" Україну чекає "Російський марш південного сходу" (саме так називається стаття у "Сегодня") уже всією країною.

Тим часом влада, підхопивши тезу про "парад суверенітетів", проігнорувала застереження про небезпеку непродуманих дій. Дуже схоже, що теперішні урядовці (очевидно, за прямими вказівками президента) ідуть шляхом своїх попередників – "гуманітарного блоку" в уряді Ющенка. Зокрема, приймаються заяви про українізацію оголошень у транспорті.

Вочевидь, цілком правильні в іншій ситуації, зараз такі кроки є надзвичайно шкідливими – вони реально ніяк не допоможуть україномовним громадянам - що їм оголошення в електричці, коли їхня дитина не має змоги навчатися рідною мовою!

Не треба мати дар провидця, щоб передбачити, що такі речі будуть на 100% використані як підтвердження "українізації". Як пишуть про перші кроки уряду із неприхованим задоволенням у вже цитованій газеті "Сегодня" – "дрібничка, звичайно, але роздратування на Південному Сході викличе".

"Рубати" пізно, тепер вже треба думати

Попередня теза про шкідливість перших реакцій влади потребує додаткового тлумачення. Хоча адміністративні методи здебільшого є менш ефективними, ніж заохочувальні, але є ситуації, в яких без них просто не обійтися. Наприклад, володіння і вживання української мови 100% працівників державних установ та організацій, військовими в армії та вчителями україномовних шкіл при виконанні ними службових обов’язків.

Час, а головне – сприятливі обставини для таких дій у теперішньої влади вже були. Це початок і вся перша половина минулого року, коли на хвилі демократичних перетворень такі дії були б сприйняті схвально більшістю українців, у тому числі російськомовних.

Що ж до проросійських (і часто антиукраїнських) політичних сил у східних та південних областях, то протест з їхнього боку безумовно був би, однак не такий гучний як зараз.

Та й не до виконання передвиборчих обіцянок було – аби врятуватися від в’язниці за злочини як проти держави, так і за звичайний кримінал.

Зараз час втрачено. Влада продемонструвала свою слабкість. "Сепаратисти" відчули владу й безкарність. І тому "жорсткі" дії для захисту української мови лише посилюватимуть їхні позиції.

Натомість потрібен глибокий аналіз мовної ситуації, визначення найбільш проблемних ділянок, першочергових "пожежних" заходів та стратегічних цілей.

Коли не знаєш як діяти – дій в інтересах громадян

За теперішніх дуже складних умов та надзвичайної слабкості державної влади доцільним є передусім переведення проблеми у площину "держава-громадянин".

Державні чиновники, відповідальні за розробку та впровадження заходів у мовній царині (здається, такі вже нарешті з’явилися чи ближчим часом мають з’явитися) мають поставити себе на місце україномовного киянина, харків’янина, хмельничанина і так далі.

Чи може він жити повноцінним життям, послуговуючись рідною мовою, тобто дивитися фільми, слухати радіо, навчати дітей чи спілкуватися в магазині тією мовою, якою хоче? (Це, звісно, не вичерпний перелік, а лише кілька прикладів.) Усе це – мовні права громадян України.

І відповідальність за їхнє порушення несе не Валуєв зі Щербицький, а український Президент, уряд з відповідними міністрами і всі інші представники влади – як виконавчої, так і законодавчої.

Держава повинна це нарешті визнати. Вона повинна пообіцяти, що віднині задоволення мовних прав своїх україномовних громадян стане для нею пріоритетом, і хоч не відбудеться миттю, але відбуватиметься постійно й так швидко, як дозволятимуть її можливості.

Разом з тим ті ж чиновники, вийшовши з попередньо ролі, повинні перевтілитися й поставити себе тепер уже на місце російськомовного українця чи росіянина – мешканця того самого Києва, Дрогобича, Луганська чи Полтави. Як ведеться йому? Чи може він дивитися фільми, слухати радіо, навчати дітей чи спілкуватися в магазині тією мовою, якою хоче? (І це, звісно, також не вичерпний перелік.)

Це – також мовні права громадян України. Якщо в чомусь і десь вони порушуються, необхідно чітко це з’ясувати й визнати. І гарантувати своїм російськомовним громадянам дотримання їхніх мовних прав.

Завдяки цим простим і не дуже витратним операціям з "перевтілення" влада (і країна вцілому) отримує перший бонус – ефективну комунікацію у форматах "влада-україномовні громадяни" та "влада-російськомовні громадяни".

Час інтегрувати країну

Перші чекають від неї реальних кроків із забезпечення власних прав. Попри поширений міф про бідну державу, у бюджеті таки виділяються десятки мільйонів доларів на гуманітарну сферу. Якщо витрачати ці гроші не лише на історичні раритети, що безумовно потрібно, а на культуру сучасну.

Якщо держава нарешті усвідомить, що вона не є найкращим редактором, продюсером та організатором фестивалів в одній особі, а буде мірою можливостей підтримувати тих, хто має у відповідній сфері досвід, талант та бажання; якщо вона буде надавати підтримку у формі ґрантів шляхом проведення прозорих конкурсів та тендерів – от тоді й здійсняться тези про україномовне як модне, сучасне та як мінімум не менш якісне, ніж російськомовне.

Другі передусім (хоч випадки порушення прав російськомовних також вочевидь можуть бути) гарантії не порушення власних прав. Адже якийсь сюрреалістичний страх перед тим, що влада якимось чином змусить його замість своєї мови заговорити чужою, державною – головне джерело, що живить підтримкою тезу про "другу державну" для більшості звичайних мешканців Сходу та Півдня.

Наступне важливе завдання – налагодження діалогу за лінією "україномовні-російськомовні". Тут важливо, по-перше, не допустити зростання ворожості з обох боків, що відбувається (підігрівається) на очах. Необхідно інтенсифікувати всі види спілкування між представниками "полярних" регіонів (професійне, бізнесове, культурне, особисте).

Причому не треба нічого вигадувати – треба просто дати їм можливість більше говорити одне з одним. Як знає із власного досвіду, напевне, кожен читач, проблем в особистому спілкуванні між адекватними тернополянином та луганцем зазвичай не виникає.

Що ж до Києва, то тут на всупереч твердженням про "навязывание "мовы" в русскоязычном городе" незабаром може скластися ситуація, коли кожен говоритиме тією мовою, якою хоче, при цьому знатиме. за потреби/бажання вживатиме другу мову і цілком лояльно ставитиметься до представників іншої мовної групи.

Відчуваю, що з цими словами багато хто не погодиться, адже зараз до рівності можливостей ще ой як далеко. Разом з тим зрушення у цьому напрямі не помітити неможливо.

У цьому ж контексті доречно згадати відсутність в Україні єдиного інформаційного поля, про що вже багато років говорять експерти. Адже мешканці різних частин України не мають цілісного уявлення про життя таких самих простих українців "на іншому полюсі".

У нас досі немає жодної справді загальнонацільної газети, радіо, є телеканали – ну, але їм не до того. Отак і вірить значна частина населення нашої країни у те, що за російське слово у Львові вбивають на місці. А тим часом самі львів’яни скаржаться, що в їхньому місті українську можна почути рідше, ніж у "російськомовному" Києві.

При цьому щирість намірів бути державою усіх своїх громадян має бути поза всяким сумнівом для представників обох мовних груп, а бажано ще я для мовних меншин. Так само очевидно, що якщо від імені влади буде виступати Микола Жулинський, так само як, уявімо неможливе, Петро Толочко - то жодні їхні "правильні" слова і дії не дадуть жодного результату.

Адже, у "мовному питанні", навіть більше, ніж в інших, хто говорить має не менше значення ніж те, що власне він говорить.

Після того, як довіру до дій влади буде відновлено, чи, точніше, сформовано, доцільно буде вживати заходів, що можуть бути використані тими, для кого нормалізація мовної ситуації стане особистою катастрофою. Як, наприклад, українізація тих же оголошень у транспорті.

І лише після можна буде братися за такі чутливі питання, як, наприклад, збільшення кількості україномовних шкіл у Сімферополі чи Красному Лучі. Звісно, у багатьох випадках це об’єктивно означатиме скорочення кількості шкіл російськомовних і неодмінно викличе спротив.

Однак, якщо вже будуть реалізовані описані вище заходи, існує велика імовірність, що владі вдасться переконати більшість російськомовних громадян відповідних міст у тому, що таке обмеження їхніх прав є справедливим - адже дискомфорт, у якому живуть їхні україномовні сусіди, колеги, друзі, родичі є непорівнянно більшим.

"Дурні" проти "покидьків"

Тепер перейдімо від умоглядних конструкцій та порад до того, що реально робить влада.

А вона своїми останніми публічними діями закріплює образ виразника інтересів україномовних. Відповідно, й "залишені напризволяще" російськомовні гуртуються навколо своїх захисників – передусім Партії регіонів - і шукають у них захисту своїх інтересів від "українофільської" влади. Ще трохи зволікань і безпорадності, і ця дбайливо конструйована картинка остаточно стане реальністю.

Ми вже звикли до некваліфікованості нинішньої влади і колишньої опозиції, суперечливості її дій, киданням у крайнощі, дискоординованості дій її представників, недотримання нею власних обіцянок та спростуванням власних же заяв.

Ми звикли, що вона постійно програє колишній владі, а нинішній опозиції – тим не треба навіть напружуватися, інколи вони просто не встигають скористатися з усіх помилок, які робить теперішня влада – так їх багато.

Цьому змаганню Петро Білян колись дав влучну, хоч і гостру, назву: "Дурні проти покидьків". Ті, хто поділяє демократичні цінності - при цьому хтось із них говорить, пише і думає по-російськи, хтось - українською, а хтось обома мовами почергово, усі ці роки були здебільшого на боці безпорадних, інколи смішних, але загалом щирих "дУрнів" – адже вони єдині могли перемогти "покидьків".

Хай і не подолати труднощі, але гарантувати дотримання основних прав і свобод та загалом розвиток країни у правильному напрямі. А там чи "дурні" порозумнішають, чи прийдуть нарешті ті, хто поєднуватиме відданість інтересам країни з сучасним стратегічним мисленням.

Знову "вибухонебезпечна гра"?!

Але чи є реакція влади теперішньої на "мовні виклики" лише безпорадністю? Чи не є зволікання нею із розв’язанням мовних проблем чи навмисне їх загострення - свідомими?

Спостерігання за сюрреалістичною "коаліціадою" викликає побоювання, що загострення мовного конфлікту декому у владі може здаватися дуже навіть непоганим розвитком подій. А потреба "об’єднання країни" – тим необхідним аргументом, який виправдає союз "Нашої України" з "Регіонами" – як перед власними громадянами, так і перед демократичним Заходом.

Про небезпеку такого сценарію говорить у своїй статті Микола Рябчук – такий крок влади, уособлюваної президентом Ющенком, означатиме створення "політичного РосУкрЕнерго". Партія регіонів справді може "розпустити" "демонстрацію мовних суверенітетів" і тим самим допомогти президенту створити враження, що він "розрулив" ситуацію.

Але мовні проблеми від цього аж ніяк не розв’яжуться. А сам президент та уся країна опиняються на гачку шантажистів, які зможуть розпалити мовне "вогнище" будь-якої миті – чи через незадоволення їхніх вимог, чи й без нього. Так, для профілактики. Щоб не забували, хто контролює ситуацію насправді.

Майстерне використання "мовної карти" у власних інтересах було візитною карткою попередньої влади на чолі з президентом Кучмою.

Як пам’ятаємо, мовні питання порушувалися тоді, коли треба було відволікти увагу від справді важливих для влади питань, як наприклад під час початку "касетного скандалу", або добитися поступок від Росії.

Виконавши свою функцію, "мовні хвилі" спадали так само раптово, як і виникали. Влада, яка грається з такими чутливими питаннями, як мовне, становить серйозну загрозу для суспільства – попереджав ще шість років тому Євген Захаров.

Невже теперішня влада може серйозно сподіватися, що "мовна карта" стане для неї так само "фартовою", як і для влади попередньої? Сподіваємось, що ні. А якщо так, значить тоді гра "Дурні проти Покидьків" наближається до завершення. Ну що, хтось ставить на "дурнів"?

P.S.  Днями з ефіру зникне "Молоде радіо", яке зробило українську музику своїм брендом. Рік його існування засвідчив: якісної та цікавої української музики вистачає – не лише на 20% чи 50%, а на всі 100%. А головне – "український формат" цілком витримує конкуренцію з усіма іншими.

Тепер "Молоде" переходить в інтернет, не витримавши нерівної боротьби з власниками частоти у нижньому ФМ-діапазоні. За найменшої підтримки воно мало усі шанси стати популярним не лише в Києві, а й в усій Україні.

Станіслав Шумлянський – політолог, журналіст, директор "Молодого радіо", Київ.

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде