Україна-НАТО: атака ахтунгів

Понедельник, 26 июня 2006, 15:50

Ніколи в незалежній Україні народ не ставився так погано до НАТО, як зараз. Ніколи стільки політичних партій під найрізноманітнішими назвами не виступали з тими чи іншими мотиваціями проти участі України у Північноатлантичному Альянсі.

Ніколи ще 22 червня не виходили на маніфестації ветерани війни під антинатовськими гаслами, на яких НАТО ототожнювали з фашизмом.

І водночас ніколи не була Україна так близька до вступу в НАТО. Але, у зв'язку з негативною настановою виборців щодо Альянсу, одночасно і настільки далека від цього вступу.

Що ж сталося?

Варіантів відповіді тут може бути, видається, тільки три – або НАТО за останні роки проявило себе вкрай погано, або народ не знає, де його щастя, або діє таємничий "фактор Х", який і зумовлює такий настрій населення і політичних партій щодо Альянсу.

Отже: що поганого зробило НАТО?

Удерлося в Ірак? Так це не НАТО, а антисаддамівська коаліція. Чимало держав-членів Альянсу, включно із такими впливовими, як Франція та Німеччина, виступали проти бойових дій на Близькому Сході. Більше того: офіційний Париж мав дуже непогані стосунки з Саддамом Хусейном, отримуючи від того чималий зиск.

Веде війну в Афганістані? По-перше, йде мова про бойові дії не проти Афганістану, а проти талібів, які добряче допекли цій країні. По-друге, місія НАТО в Афганістані спирається на мандат від Ради Безпеки ООН, отже, тут Альянс є тільки виконавцем волі міжнародного співтовариства.

Буйствує на Балканах, винищуючи наших православних братів-сербів? Гм, так парламент Сербії ще 2004 року вирішив, що країна бере стратегічний орієнтир на вступ до НАТО.

А щодо бідолашного Слободана Мілошевича, котрого замордував Гаазький трибунал, то розкажіть, чим же він відрізнявся від не менш бідолашного Германа Геринга, котрого замордував Нюрнберзький трибунал? Два націонал-соціаліста, там – "Велика Німеччина", тут – "Велика Сербія", і там, і тут етнічні чистки, простіше кажучи, геноцид з боку держави, і там, і тут – прагнення до ліквідації політичних свобод у власній країні.

Здається, усі українські антифашисти мусили б тільки плескати в долоні, коли НАТО бореться з новітніми проявами цього явища - хай то на Балканах чи в Афганістані.

Що ж стосується аргументів, що, мовляв, НАТО спрямоване проти слов'янських чи православних народів, що це тупе знаряддя чи то світового масонства, чи то американського імперіалізму, що це - явище принципово чужої Україні політичної культури, то вони розраховані хіба що на психічно хворих.

Бо психічно здорова людина знає, що Альянс наразі зібрав до своїх лав ряд так званих "слов'янських" держав Європи – Польщу, Чехію, Словаччину, Словенію, Болгарію, на черзі Хорватія, ймовірно, стане в ближчий час членом НАТО й Македонія.

А ще там, крім "православної" Болгарії, ще й "православні" Греція і Румунія. Чи, може, грецьке православ'я для когось "неправильне"?

Повторимо: у такому разі допоможе тільки кваліфікований психіатр. Так само, як і у випадку з масонством.

Взагалі, в Альянсі рішення ухвалюються за принципом консенсусу, тому політично Люксембург має таку ж вагу в Альянсі, як і США, і ще нікого в НАТО ніхто силою не примушував виконувати рішення, неприйнятне для цієї країни-члена. На відміну, до речі, від Варшавського пакту.

І, нарешті, про "чужу" політичну культуру.

НАЙКРАЩІ СТАТТІ "УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВДИ"

Цілі Північноатлантичного договору зазначені в його преамбулі, де йдеться про "відданість цілям і принципам Статуту Організації Об'єднаних Націй", про "прагнення жити у мирі з усіма народами й урядами", про рішучість "захистити свободу, спільну спадщину своїх народів і їхню цивілізаціїю, засновану на принципах демократії, свободи особистості і верховенства права".

Чи не нагадує це все відповідні положення Конституції України? Чи, може, й ця Конституція, і її попередники – Універсали Центральної Ради та Директорії, Конституція УНР – також вияви "чужої" для українців політичної культури?

Утім, раціональність та політична притомність, схоже, відступає перед тиском якихось більш сильних чинників.

От, скажімо, в останні дні утворився цілий фронт прихильників нейтралітету і позаблоковості України. І люди там начебто не з останніх – від поета-академіка Бориса Олійника до аж першого всенародно обраного президента Леоніда Кравчука.

Мусять знати, що відсутність надійних військово-політичних союзників свого часу призвела до поразки УНР. А ще мусять пам'ятати особисто, як 1956 року Угорщина спробувала було оголосити себе нейтральною і вийти з орбіти Москви – через чотири дні після цієї заяви глави уряду Імре Надя шість тисяч радянських танків розчавили угорську свободу. І ніхто у світі жодної допомоги, окрім морального співчуття, Угорщині не подав.

І, нарешті, могли б запросити істориків, щоб ті їм пояснили, чому нейтральній Швейцарії вдалося під час Другої світової війни вижити в тоталітарному оточенні. Тому що кожен громадянин країни вмів добре стріляти, мав дома штатну зброю резервіста й упродовж 10 хвилин після оголошення тривоги країна перетворювалася на військовий табір. Щоб її завоювати, треба було покласти, найшвидше, мільйон солдатів, а цього Гітлер з Муссоліні не могли собі дозволити.

Чи має Україна стільки добре підготовлених і патріотично налаштованих потенційних солдатів, щоб з нею боялися зв'язуватися, панове нейтрали? Не чують, не знають і знати не хочуть...

А де хоч найменша логіка у маніфестаціях ветеранів війни 22 червня, коли НАТО й американців обзивали фашистами? Пробі, так практично всі країни Альянсу, вкупі зі США, - то були союзники СРСР у війні проти Гітлера!

А без допомоги союзників, як визнавав навіть маршал Жуков, Радянський Союз зазнав би поразки! Добре, сучасні історики для вас не авторитет, для червонопрапорних ветеранів, але як бути з "маршалом Перемоги"? Глухо, як у танку...

Ну, а з комуністами та з прихильниками Вітренко випадок узагалі суто клінічний. Як полум'яно боролися вони проти "американської агресії" в Іраку, як зараз палко висловлюють "солідарність з боротьбою народу Іраку!"

А коли взірцевий арабський націонал-соціаліст Саддам Хусейн десятками тисяч стріляв комуністів, де була їхня солідарність? Радіти треба було б, що запеклого ворога комунізму судять!

І коли Хусейн труїв газами курдські селища, "червоні" не проводили маніфестацій протесту. А тепер проводять.

Але подивімося, хто і від чого гине зараз в Іраку. Понад 90% жертв – це цивільних люд, дуже часто – жінки та діти, котрі стають об'єктом атак ісламських терористів. Ці терористи ведуть війну проти тих арабів, котрі хочуть жити нормально, мирно, добробутно – тобто, в категоріях "червоних", найсправжнісінького трудового народу.

Тим часом "Аль-Каїду" очолює мільярдер Бен Ладен – діяч аж ніяк не від верстату чи з шахти. Ба більше: ще 2001 року радикальні шейхи на нараді під Бейрутом оголосили війну всій, як вони висловлюються, "юдо-християнській цивілізації".

А на додачу – всім "відступникам від ісламу", тобто, фактично, більшості мусульман. Чим же близькі запеклі вороги християнства нашим "захисникам істинно православної віри"? Чим саме рідний їм новітній ісламський тоталітаризм, на шляху чиєї агресії якраз і стоять "натовські фашисти"?

Ну, а з соціалістами справа відверто незрозуміла.

У країнах НАТО куди не плюнь, то влучиш у прем'єра, президента чи то міністра від котроїсь із партій-членів Соцінтерну. У Росії ж та інших державах СНД, крім Грузії, котра проситься до Альянсу, партій-членів Соцінтерну немає й на обрії, не те що в урядах.

І за цієї ситуації наші соціалісти фактично діють під мазохістськими гаслами: "Втілимо ідеї Соцінтерну, але самоізолювавшись від партій Соцінтерну!" та "Збудуємо Європу в Україні, йдучи геть від Європи!" Справді: Леопольд фон Захер-Мазох таки говорив правду, що він русин за походженням і за ментальністю...

Ось тут ми і підходимо до головного.

Упродовж тривалої історії СРСР найстрашнішим ворогом радянської людини, за винятком чотирьох років, були не фашисти, а демократи. І навіть коли офіційна пропаганда лаяла фашистів, вона переважною більшістю мала на увазі зовсім не їх.

Скажімо, існувало у 20-30-ті роки таке поняття: "соціал-фашисти – найгірші вороги робітничого класу". Хто ж були ці "вороги"? Соціал-демократи.

А "західноукраїнські фашисти"? Ліберал-демократи з парламентської партії УНДО.

І по всьому світу у розряді "фашистських посіпак" фігурували ліберали, консерватори й соціалісти. Та й готуватися воювати з нацистською Німеччиною СРСР почав тільки з 1940 року. До цього головними ворогами вважалися Польща, Японія, Британія, Франція тощо. І саме проти них лаштувалася діяти Червона армія.

Споруджена у 1930-х у уздовж західних кордонів потужна "Лінія Сталіна" мали прикривати розгортання Червоної армії для походу на Польщу. Розпочата у другій половині 1930-х програма будівництва "Великого флоту", включно із найпотужнішими у світі лінкорами типу "Радянський Союз" і важкими крейсерами типу "Кронштадт" передбачала супротивником британців.

Двомоторний висотний винищувач далекого супроводу ВИ-100, висотний перехоплювач МиГ-3, дальній важкий чотиримоторний пікіруючий бомбардувальник ПБ-4 (АНТ-57), призначений для знищення в океані лінкорів противника надважкими бомбами...

Все це призначалося не для війни з Німеччиною - за спогадами льотчика-випробувача Стефановського, при розробці ПБ-4 як типові об'єкти для бомбометання розглядалися британський лінкор "Нельсон" і база флоту Королівського флоту Скапа-Флоу.

А так званий "виріб 102" – швидкісний, дальній, висотний бомбардувальник конструктора М'ясищева? Він мав "діставати" об'єкти значно більш далекі, ніж Берлін.

Більше того: навесні 1940 року відповідно до розпорядження наркома оборони і начальника Генштабу Червоної армії авіація почала готуватися до бойових дій у районах Мосула, Кіркука, Порт-Саїда, Каїра, Суецького каналу, Стамбула, Хайфи, Багдаду.

І навіть російсько-німецький військовий розмовник з лексикою, яка годиться тільки при окупації Британських островів, а не десь в Індії, того ж року у Москві видали.

А далі щось із "другом Адольфом" не заладилося, довелося переключитися на іншого ворога. Втім, ненадовго. Вже на початку весни 1946 року у промові перед виборцями Сталін проголошує повернення до старого політичного курсу, оголосивши суспільний лад в СРСР чимось вищим у порівнянні із західною демократією.

...У 1939 році, після пакту Молотова-Ріббентропа, у радянських газетах почали часом друкувати промови Гітлера, Геббельса, Геринга та інших нацистських бонз. Цікавою була реакція на них у найрізноманітшіних колах суспільства, зафіксована для нащадків невсипущим НКВД: мовляв, дуже важко відрізнити, що говорить нацист, а що – комуніст.

Може, Гітлер перевиховався і став на "вірні" позиції, а, може, обидві ідеології рівною мірою правильні? Схоже, 22 червня 1941 року одна зі справжніх причин розгубленості Червоної армії полягала в тому, що значна частина командування й офіцерства ніяк не могла повірити, що "дружба, скріплена кров'ю", раптом дала тріщину. У цьому, мабуть, і полягала справжня несподіваність нападу...

Так от, Гітлер також вважав "трудову демократію" рейху вищою за "плутократичну буржуазну демократію". То ж хіба не більш логічною стала б спільна кампанія двох червонопрапорних держав проти світової демократії, проти Британії та США, а не те, що відбулося за збігом обставин насправді у першій половині 1940-х?

І не випадково, очевидно, ще зі сталінських часів, а особливо з доби "розвиненого соціалізму" почалося відверте копіювання нацистських зразків на радянському ґрунті. Копіювання успішне, бо ґрунт виявився вельми поживним.

Не вірите? Тоді дайте відповідь: хто першим розгорнув масове будівництво кооперативного житла для трудящих?

Хто впровадив у практику "літні трудові семестри" для студентів ще у середині 1930-х? Хто вигадав щорічні "свята врожаю" за участю місцевих партійних бонз?

У кого навчилися радянські солдати урочисто заходити з стягами у зали партійних з'їздів й стояти у проходах, створюючи відповідний настрій у делегатів?

Хто запровадив практику самовідданої боротьби за мир в усьому світі, прикриваючи цим свої військові плани, – ще у ті часи, коли у Москві співали "мы раздуваем пожар мировой"?

Хто скопіював 1944 року у званні "Мати-героїня" й установлених пізніше орденах "Материнської слави" різних ступенів "Почесний хрест матері" трьох ступенів, найвищий з яких був золотий, як і й відповідний радянський орден?

Хто підтримував грошима, інструкторами та зброєю "антиколоніальну боротьбу проти світового імперіалізму" у часи, коли Комінтерн тупо прагнув підняти "пролетарів Африки"?

Так, Гітлер не любив негрів, але хто сказав, що Брежнєв був від них у щирому захваті? Зрештою, хто першим вигадав процентну норму для євреїв у вузах та важливих підприємствах?

Цей список можна продовжувати й продовжувати, але головне – що тоді, коли в середині 1950-х років у Радянському Союзі влада зрозуміла неефективність ҐУЛАҐу і суто командних методів керування, то вона знайшла інші ідеологічні прийоми, способи стимуляції праці та методи дій на міжнародній арені у спадщині нацизму.

Схоже, хтось із Брежнєвських радників добре знав німецьку мову, і вміло відтворив досвід "істинно арійського соціалізму".

Отож, один червонопрапорний тоталітаризм, проковтнувши інший і творчо засвоївши його технології, став, так би мовити, тоталітарним соціалізмом у квадраті. Запозичивши у Гітлера ідею "батьківщини всіх слонів" (нацисти всіх, кого могли, записували до арійців, наприклад, Коперніка і Ньютона), Сталін вміло викохав у значної маси радянських людей зневагу до Заходу, поєднану із страхом перед ним.

При цьому люмпен-пролетарська ненависть до багатих узагалі трансформувалася у нелюбов до "зажерливих америкосів" як таких. Більшовицька зневага до демократії перетворилася на обстоювання "питомо слов'янських демократичних традицій", тобто самодержавства, диктатури, деспотії.

Виникла формула радянської тожсамості, яка неофіційно звучала так: "русский, православный, коммунист", що у сучасній Росії упродовж 2000-х змінилася на начебто пострадянське: "русский, православный, каґебист".

Але що цікаво: за якимось дивним збігом обставин зростання негативного ставлення до НАТО в Україні йде поруч зі ствердженням цієї формули в Росії.

Тим більше, що на посткучмівському ґрунті зерна ксенофобії із закромів Йосипа Віссаріоновича та Адольфа Алоїзовича ростуть теж непогано. Й старі архетипи підсвідомості "майстри зупиненого часу" наразі вміють вмикати так уміло, що майже ніхто не може пояснити своєї нелюбові до НАТО і західної демократії, проте приховати цієї алогічної нелюбові не може. "Геть соціал-фашистів!"

Та самим впливом "кремлівських чекістів", ясна річ, не пояснити антинатовську істерику. Головне – що у нас не відбулася публічна й усезагальна декомунізація, яка водночас має стати і денацифікацією.

А без цього народ при виборі між сильними законами і "крутим" вождем знову схилятиметься до "сильної руки" і підсвідомо боятиметься не тоталітарних "братів", а західних демократів з НАТО, які хочуть своїми чоботями "стоптати Україну", хоча в арміях Альянсу чобіт не носять...

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"

powered by lun.ua
Главное на Украинской правде