Процесс или результат? Или немного об ответственности политиков

Вторник, 15 июля 2008, 16:25

Безумовно, були сумніви – чи варто братися за цей текст. Скепсис щодо потреби друкованого слова в українській політиці і для українських політиків домінував. Зрештою, і домінує. Та й спадок випускника філософського факультету Київського університету у його "класичні" часи дає про себе знати.

Один викладач попередив нас – тоді ще першокурсників – "усе вже написано древніми греками", то ж, мовляв, не варто дратувати розумну публіку новими текстами. Причому це говорилося напівжартома, але і напівсерйозно.

Однак ці сумніви переважила очевидна необхідність серйозних змін в український політиці, мовчати про які було б не надто відповідально. Час не просто публічно говорити про ці зміни, які мають торкнутися самих основ української політики, а пропонувати суспільству реальні рецепти змін.

Адже якщо політик і політична сила не пропонують зафіксованого публічно способу розв’язання головних проблем, значить їм більше до душі політиканство, яке тепер, власне, і стало стандартом української політики.

Я не буду робити посильний внесок у загальні "плачі" про розчарування у помаранчевій революції та "помаранчевих" політиках. Революція та люди, які її "вистояли" тут ні до чого, а оцінка політиків - усіх, незалежно від "кольору" – це прерогатива виборців. Однак деякими думками хочу поділитися, при цьому жодним чином не претендуючи на всеосяжність.

І.

Часто доводиться чути, що Україна роз’єднана. Мовляв, за мовою та ставленням до НАТО та УПА. Щоправда, це якщо підходити зі спрощеним, "політиканським" мірилом. Українці й справді по-різному ставляться до згаданих щойно речей. І ставилися до 2004 року.

Але не це вирішальним чином впливає на загальне життя в країні. Бо коли українці розмовляють про свою роботу чи родину, навчання чи бізнес, коли спільно заробляють гроші, торгуючи між Донбасом та Галичиною, Кримом та Волинню, а усі разом - і з Росією, і з Заходом, розбіжності у оцінці НАТО чи УПА відходять далеко на другий план.

Як економічне співтовариство наша країна єдина. Хіба що їй не вистачає захисту власних економічних кордонів та бажання надати підтримку простому українцеві, коли він потерпає від суперечок із іноземцями. Різними іноземцями – і західними, і східними.

Тому – більше свободи в економіці, менше податкового свавілля, бодай дворазове зменшення державної корупції – ось вам і ефективний рецепт національного розвитку. Щодо світоглядних суперечок – вони були, є і будуть. У будь-якому суспільстві, тим більше – демократичному. Але важливо, яка мета цих суперечок – пошук істини чи пошук ворогів.

Скажемо відверто – для більшості учасників процесу сам цей процес давно став самодостатнім. Один поважний чоловік із званнями та ступенями затято бореться, наприклад, із тлумаченням феномену Трипілля як нашої протокультури. Мовляв, архаїзуємо усе і так далеко не зайдемо. При цьому неясно – а чим дослідження та популяризація Трипільської цивілізації суперечить розвитку в Україні, приміром, сучасного мистецтва? Відповідь є – нічим.

Інший приклад. Президент Ющенко взяв курс на правдиве висвітлення історії УПА і вшанування людей, які боролися за незалежну Україну. Опоненти розлючені – президент надав посмертно звання Героя України командувачу УПА Роману Шухевичу. Але хіба такі ж звання не надаються бійцям Червоної Армії? Згадаймо хоча б ушанування званням Героя України Олекси Береста, який штурмував Рейхстаг та встановлював на його куполі червоний прапор.

Хіба президент та "Наша Україна" не вшановують ветеранів, які пройшли бойовий шлях у Червоній Армії? Та ні, якраз навпаки. У чому ж проблема? Тільки в інерції та відсутності належних комунікацій. Між Сходом і Заходом, між політиками (а не політиканами) різних поглядів, якщо хочете, між українцями та українською історією.

І щоб створити ці комунікації потрібна відповідальна влада, і – ширше – відповідальний політикум. Це коли і президент, і прем’єр, і голова Верховної Ради за спільним рішенням надають однакової ваги таким складним питанням. І прагнуть їх розв’язання!

А коли, вибачте, навіть у демократичному уряді такі питання є справою тільки міністерства культури та Інституту національної пам’яті, то і ставлення у інших культивується відповідне – як до маргінальної проблеми.

Не може бути у таких питаннях подвійного стандарту – одного для тексту коаліційної угоди, а іншого – для повсякденної роботи. Наприклад, прем’єр підписала відомий лист щодо підтримки приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО (тут я не даю оцінки корисності цього листа взагалі).

Разом з тим, повсякденне кредо прем’єра та її політичної сили (за невеликими винятками) – максимальне уникнення натовської теми узагалі. Бо надто вже ця тема контраверсійна в електоральному плані. І така позиція зрозуміла із політичної точки зору, але ніяк не з державної.

Проте, на жаль, подібна поведінка стала нормою, і не лише для прем’єр-міністра та її блоку, але й для більшості українських політиків.

Питання НАТО, безумовно, є питанням принциповим для країни. Саме у сенсі її майбутнього, понад усе - економічного. Зрозуміло, що у цьому питанні буде тривала дискусія з Росією, суміщена із дискусією про ціну на газ, плату за транзит та майбутнє Чорноморського Флоту.

Зрозуміло, що ми не переконаємо росіян і вони залишаться при своїй думці. Як не переконали їх литовці, латиші, естонці, поляки і навіть болгари. Однак цю дискусію потрібно пройти, не ховаючись від неї і не думаючи, що вона сама по собі омине всіх посадовців. Навіть якщо вони при цьому називають себе демократами.

Кожен повинен дати чітку відповідь і зробити чіткий політичний внесок - хто рішенням, хто словом, а хто позицією. Тоді і підтримка ідеї буде. І цей принциповий цивілізаційний вибір для України відбудеться.

Одне зрозуміло вже зараз: збудувати структурно сучасну економіку із необхідною часткою іноземних інвестицій без євроатлантичної інтеграції неможливо. А така економіка – це відродження країни і робота для всіх українців здебільшого тут, у себе вдома. Принаймні для тих, хто цього прагне.

Крім того, вступ України в НАТО, а отже – її перетворення на впливового гравця з правом вето на рішення Альянсу - розв’яже ще одну важливу проблему, яка мене дедалі більше турбує. Йдеться про все більш принизливе ставлення деяких європейських держав до наших співвітчизників.

Інцидент з українськими заробітчанами у Німеччині, який набув великого розголосу – це лише епізод. А подібних епізодів – десятки й сотні.

А раз так, то планові розмови про нашу євроінтеграцію починають нагадувати планове знущання над українцями, які тижнями стоять у принизливих чергах біля амбасад європейських держав, а потім зазнають принижень уже в самих країнах перебування. На жаль, і наші чиновники далеко не завжди прагнуть захистити своїх співвітчизників. Чи то професіоналізму не вистачає, чи совість відсутня.

Як би там не було, а Україна і українці не менше потрібні Європі, ніж вона нам. І якщо хтось там щось у європейських столицях переглянув з огляду на Росію чи її газ, а може просто через незнання європейської історії та географії – значить і Україні необхідну корекцію потрібно зробити. Дбаючи про національну гордість і національні інтереси.

До речі, повертаючись до теми УПА. І знову ж у контексті дій демократичної коаліції. Парламент не може зараз прийняти Закон про визнання УПА, а президенту складно примирити ветеранів. Чому – дивіться вище.

Але "Наша Україна" і БЮТ мають на двох більшість у багатьох обласних радах. У восьми областях, причому до виникнення нинішньої коаліції, були ухвалені рішення про визнання бійців УПА борцями за українську незалежність і надання їм статусу ветеранів. Чому зупинилася справа у решті областей – Київській, Вінницькій, Житомирській, Черкаській, Чернігівській, Сумській, Кіровоградській та Полтавській?

Адже законодавство, у тому числі Закон "Про статус ветеранів війни" надає місцевим радам право приймати відповідні рішення. Причина проста – небажання так ставити питання з боку вищого керівництва БЮТ. Як тільки таке бажання з’явиться – ще 8 областей можуть ухвалити свої рішення.

Все решта – за дієвими комунікаціями. Я не переконаю колег із Партії Регіонів, що моя правда про УПА повинна стати їхньою. Вони не примусять мене і мою сім’ю говорити російською, бо я - українець і так бачу свою українськість.

Але ми разом мусимо пам’ятати, що ми будуємо єдину країну, яка має рухатися вперед і в якій усім людям повинно бути комфортно. Де й україномовні, і російськомовні і будь-яко-мовні громадяни повинні мати можливість розвивати свою справу, платити помірні податки і отримувати легальну (не у конвертах!) зарплатню. І у Макіївці, і у Дрогобичі!

Дехто хоче підмінити цю тезу розмовами про "широку" коаліцію, забуваючи, що будь-яка широка коаліція не замінить собою згоду по ключових питаннях економічного розвитку, дерегуляції бізнесу та зменшення корупції державних чиновників, незалежно від того, у кого вони на службі - у "помаранчевих" чи "біло-блакитних".

Якщо ж замість реальних справ лише марити про прем’єрство, та ще й для конкретних (у всіх значеннях цього слова) осіб і так бачити єдність країни і розв’язання економічних питань, то ми з місця не зрушимо.

Знаєте, у Криму чи на Донбасі й зараз дуже рідко почуєш українську мову? Там немає ніякого НАТО. Але чомусь шахтарська праця з кожним роком стає все тяжчою і небезпечнішою, а курорти Криму все більше програють іноземним.

Значить, проблема не в УПА, НАТО чи мові. І навіть не у форматі урядової коаліції. Питання у конкурентоспроможності та любові до співвітчизників.

Боятися потрібно "совєтської" архаїки, а не трипільської, бо остання - лише праісторичний феномен, а перша – частина реального життя мільйонів українців.

І хто ці казуси буде розв’язувати? НАТО, Євросоюз, Москва? Та ні, тільки ми самі. Політики - щоденною кропіткою працею, а не скандалами та інтригами. Громадяни - працею у правовій і чесній державі.

Смішно? Мені поки що теж, бо не є правовою держава, в якій, приміром, суди та судді загрузли в корупції, а за адміністративні судові призначення іде боротьба на рівні вищих посадових осіб держави.

Але, попри все, вірю, що "принципи" (щоб не сказати "понятія"), які панують в української політиці, зміняться. Хоча б тому, що і зараз є "білі ворони", які їх не сповідують. І це обнадійливо.

ІІ.

І в парламенті, і в уряді я займався соціальними та гуманітарними питаннями. Це важливі речі для будь-якого суспільства у будь-який час. Але в Україні давно на часі відверта розмова про економіку і відверта робота для економіки.

Треба визнати, що ті українські компанії, які виходять на ІPО, є локомотивами сучасної національної економіки. Подобається нам це чи ні.

Вони можуть стати об’єктами національної гордості (вибачте за пафос), якщо тільки вони самі готові з повагою ставитися не лише до іноземців, які їх оцінюють, але і до українців, які на них працюють. Українців і в сенсі найманих працівників, і в ширшому розумінні - всіх тих, хто сукупно і є нашою країною.

Іншою запорукою ефективного розвитку країни повинна і може стати незалежність бізнес-флагманів - і ментальна, і "капітальна" - від вітрів у Москві чи Вашингтоні. Дуже важливо те, наскільки ми як країна спроможні до самостійної ходи, яку не можна збити з ритму спланованою десь у іноземних кабінетах провокацією. Адже таке вже бувало і боляче било по українських перспективах.

Не менш важлива готовність "капітанів економіки" відмовитися від очного і заочного змагання між собою за контроль над більшою кількістю корумпованих ними ж чиновників на "злачних" посадах.

Якщо бодай по цих трьох пунктах українці навіть не побачать, а хоча б відчують гідну відповідь, суспільна, і понад усе, економічна атмосфера істотно покращаться. І це призведе до якісних змін.

* * *

Проте, щоб відкрити шлях до цих змін, політики зі свого боку мають ухвалити декілька хоча б найнеобхідніших рішень.

Перше. Депутатську недоторканість треба скасувати. І не для того, щоб виконати виборчі зобов’язання "Нашої України", а для того, щоб аферисти не ховалися в парламенті від відповідальності. У тому числі – кримінальної.

Це банально, але це –правда. Не всі готові до цього рішення. Хто внаслідок присутності у своїх лавах цих самих аферистів, а хто із політичних міркувань. Однак ми неминуче повинні прийти до цього рішення, інакше парламент буде і надалі далеким від потрібної якості.

Друге. Податковий кодекс. Архаїчність та контрпродуктивність нашої податкової системи вражає всіх. Однак ніхто нічого не робить. Хоча і Прем’єр у бізнесі розбирається, і спікер є колишнім Міністром економіки. Якщо цього року не приймемо сучасний Податковий Кодекс – до створення нормальної податкової системи можна буде повернутися аж після президентських виборів.

Третє. Земельне питання. Багатьом вигідно його не вирішувати, бо свої питання по землі політикани всіх кольорів вирішують без збоїв. Однак чесні люди повинні об’єднати свої зусилля і прийняти блок земельних законів. А потім визначитися щодо так званого "мораторію" на продаж і заставу сільськогосподарських земель, за якого обкрадання селян набуло грандіозних масштабів.

Четверте. Гроші для місцевого самоврядування. Як на мене, міські голови зараз є чи не найбільш легітимними і реальними публічними постатями. Вони працюють для громади у надзвичайно складних умовах. Ті з них, хто мають відповідну підготовку і бодай мінімальні моральні якості, інколи щодня здійснюють маленькі подвиги. Розвиваючи господарство і захищаючи громаду.

Але без грошей мер – не мер, а громада – не громада. Місцеве самоврядування нарешті повинно отримати реальну фінансову самостійність, і більшість непідйомних для центральної влади проблем спадуть з її плечей самі по собі.

Вирішення питання – це декілька ключових змін до бюджетно-податкового законодавства. Однак поки що… - дивись пункт другий.

І п’яте. Соціальна реформа. А це – насамперед чесна розмова зі співвітчизниками. Її усі відтягують. Однак успіху (не піарного, а економічного) досягне лише той уряд і той Прем’єр, які її розпочнуть.

Окреслені питання не потребують дискусій про історичне минуле, лише - про економічне майбутнє. І це корисно для країни, результативно для українців та несподівано для іноземців, які за нами спостерігають.

До того ж, набір рішень не новий і не потребує особливих інтелектуальних проривів. Вони уже здійснені розумними людьми до нас. Він потребує лише політичної мужності і політичної відповідальності. І щоденної роботи, а не щоденних істерик чи "заточеності" лише на протистояння, причому з непередбачуваними наслідками.

Але це вже тема інакшої розмови, до якої повинні долучитися й інші політики.

 

В’ячеслав Кириленко, голова "Нашої України"

 

powered by lun.ua
Главное на Украинской правде