Майдан – не вексель. И не индульгенция

Понедельник, 24 ноября 2008, 16:38

Ты шел, забыв усталость и боль, забыв и это и то,
Ты видел вдали волшебный огонь, который не видел никто.
И часто тебе плевали вслед, кричали, что пропадешь,
Но что тебе досужий совет -  ты просто верил и шел на Свет -
И я знаю, что ты дойдешь!
Андрей Макаревич

Хто там говорить про "поразку" Майдану-2004?  Кому раптом стало "соромно"?

Так можуть говорити хіба ті, хто, в кращому випадку, ходив на Майдан "в гості", "подивитись" чи попіаритись. Або ж - стояв над ним: чи то на високій трибуні, чи у ще вищому кабінеті.

Тобто ті, хто так і не зрозумів Майдан, для кого він був чужим ще тоді.

Бо Майдан, перш за все, це, на мій погляд, символ-вибух досить інтимних людських речей: мільйонів вір, гідностей, патріотизмів, і однієї спільної, мільйонносердої любові.

А хіба Це можна перемогти!? Хіба за Це може бути соромно!?

Не буду тут висловлюватись про роль і місце Майдану в історії, - про це вже сказано багато, зокрема, дещо і вашим автором.

Тим більше не хочеться розповсюджуватись про Віктора Ющенка. Це вже якось банально і навіть стає ознакою поганого тону – витрачати час і натхнення  для критики нашого  президента.

Це вже навіть гірше, ніж в часи пізнього Кучми: ніхто його вже серйозно не критикував тоді, а всі просто чекали, щоб той пошвидше пішов.

Ющенко зробив те, що зробив. Дещо було й добре. Роль і поставу В. Ющенка у відновленні пам’яті про жертв Голодомору та репресій важко переоцінити.

Дивишся і слухаєш його – мудрий, глибокий лідер нації. Але чому ж у інших сферах він робив і продовжує робити стільки аморальних помилок!?

Любов до себе і до різномастої навколополітичної швалі втілиться в закономірний йому присуд народу рівно через рік. На жаль…

Але поразка Ющенка – не поразка Майдану.

Майдан – це не вони, це - ми. Несімо його в собі гідно. І гордо. А ще – не забуваймо, що він, Майдан, – це не тільки минуле.

Тому в кожній одиниці часу й простору треба реалізовувати місію Майдану.

Ми прагнули чесного президента? - Давайте активніше боротися за справедливість, ставити на місце хамовито-чмошних чиновників, давати по руках хапугам.

Ми прагнули українського президента? – В кожній одиниці часу і простору відроджуймо Україну і українське!

Бо тільки така Україна і така людина можуть стати лоном здорового суспільства, справедливої влади, загального прогресу. А до такої України нам ще далекувато.

Чому? Давайте про це і поговоримо. Бо це значно важливіше.

Система організації влади кожного суспільства стає оптимальною тоді і настільки, наскільки вона здатна сприяти реалізації позитивних і нівеляції негативних начал кожної окремої людини.

І при тоталітарному, і при ліберально-демократичному укладі роль людини (людини-двірника, людини-чиновника, людини-вчителя, людини-водія), -  з наявністю чи відсутністю системи її особистісних чеснот і вад, системи її стимулів, мотивів, ціннісних орієнтацій, потреб, інтересів - є вирішальною.

Усвідомлення цього є пропуском до розуміння суті причини нашого українського парадоксу: конституція і закони у нас майже такі ж, як і в демократичних країнах, а результат – протилежний: бардак все збільшується!..

Чому?

Бо закони  то в нас подібні. А суспільний лад – зовсім інший.

Такий собі специфічний суспільний лад, в якому єдиний механізм прийняття рішень і розподілу – корупція. А рівень добробуту людини значною мірою визначається не якістю такої людини, а ступенем її вмонтованості в систему цієї корупції.

Це там, на Майдані, рівно на два місяці ми створили собі ідеальне суспільство ідеальних, ідеально щасливих людей. Зробити так в масштабах країни буде значно важче.

І знову ж - чому?

Тому що надто багато людей з протилежним змістом цих мотивів, ціннісних орієнтацій, стимулів, потреб, інтересів.  Людей, які використовують ці закони з протилежною метою.

І тому суспільство стає заручником їхніх індивідуальних  вад. 

Але не тішмо себе ілюзіями, що такі люди – це тільки ті, що при владі. Бо такий суспільний лад, у свою чергу, формує відповідні індивідуальні якості всіх своїх громадян.

Яке головне джерело існування цих вад і як виправити-розірвати це замкнуте коло?

Мабуть, не відкрию секрет, сказавши, що більшість проблем нашого суспільного і індивідуального буття родом зі страшних реалій не такого вже й далекого колоніального минулого.

І справа не тільки у перефарбованих нелюстрованих колишніх партапаратчиків, що і зараз при владі. Причина -  у нас самих.

Радянсько-українська людина була позбавлена трьох базових рушійних сил свого буття і розвитку, найпотужніших джерел позитивних мотивів, стимулів, потреб:

1) віри;

2) любові до свого народу (а в багатьох випадках - і до батьків);

3) приватної власності.

Втративши національну гідність, людина позбавляється стрижня гідності особистої. І тоді, і зараз.

Редукція базової системи рушійних сил і психологічних механізмів розвитку людини, пов’язаних з національним, в свою чергу, позначається на рівні її моралі, культури, сумління тощо. І тоді, і зараз.

Потреба вижити, потреба пристосуватись, потреба "вибитись в люди" – ось психолологічні домінанти радянської людини. І пострадянської також.

Радянське суспільство обумовило буття радянської людини своєрідними іневолюційним антиприродним добором і антиєвгенікою: виживає (процвітає) той, хто гірший.

А хіба пострадянська наша "нібиукраїнська" дійсність не діє за таким же принципом?

Рівень особистості визначається рівнем її потреб.

Зневірені, обмежені пристосуванством, вихолощені самопротиборством зі своїм етнічним єством, примітивні потреби радянської (і пострадянської!) людини визначають її примітивний рівень.

Така селекція вивела новий історичний тип істоти – людину совково-малоросійську. Її вади програмують вади сьогодення.

Кому нерадісно це читати, хай слухають тих, хто, розриваючи на собі сорочку-вишиванку, досі волає щось на зразок "Наш народ найкращий, найпрацьовитіший, найспівучіший, най…".

Мабуть, він таким колись був, створюючи найкращі пісні і найсмачніший хліб.

А зараз ми ще не такі. Ми повинні відновити ту якість.

Ми, – значною мірою, -  нащадки тих, хто вижив. І – тих, хто знищував.

Не посипаймо від цього голову попелом (бо ми в цьому не унікальні), але й не розслабляймося.

Просто за час свого життя ми маємо відпрацювати і за себе, і "за того парня", вірніше, як мінімум, за двох найкращих, знищених у всіх війнах, голодоморах, репресіях.

"Живем не лишень за себе, ми мусимо жити й за них" - це гасло Симоненка має постійно світити на покуті нашої совісті, будити нашу лінь, нашу втому, наші розчарування.

Бо Майдан – це не вексель. І не індульгенція. Бо помиляється той, хто думає, що відстоявши одного разу Майдан, ми навічно зобов’язали долю віддячувати нам.

Ні Ющенко, ні нові претенденти в "молоді Месії", ні "свої Вашингтони", ні "нові і праведні закони" не здатні безкоштовно ощасливити нас.

Нам ще довго буде важко. Значно довше, ніж ми думали у 1991-му чи у 2004-му, довше, ніж ми думаємо зараз. Але ми дійдемо!

І для того, щоб максимально скоротити цей шлях, пам’ятаймо, що кожен день дає нам можливість увечері бути кращим, ніж вранці. А головне – покращити своє оточення.

Тобто, Месією, чи назвіть якесь інше, менш здискредитоване, слово, має стати кожен з вас, дорогі мої побратими - кожен для свого кола, часу, простору.

 

Володимир Гонський



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!