Правда Степана Бандери

Среда, 21 января 2009, 12:09

Українське суспільство поступово наближається до того Рубікону, коли інформація про життя і діяльність провідних діячів національно-визвольної боротьби українського народу із загальнодоступної переходить у загальновідому.

Знадобилося більше одного десятка років для того, щоб, як правило, спорадичні і різнопланові зусилля науковців, журналістів, політиків, громадських діячів, митців накопичили достатній інформаційний ресурс, який став базою для суспільної думки.

За цей час відкрито значну частину архівних документів, видано і перевидано чимало досліджень, монографій, мемуарів, статей, відзнято фільми, організовано конференції, академії, дискусійні клуби, ток-шоу тощо.

Більшість вище переліченого втілювалось у життя поступово, дозовано, переслідуючи різні цілі. Лише зрідка відбувалися події, які несли в собі елементи прориву.

Але все це спільно призвело до того, що ознакою сучасності стала можливість відверто і правдиво говорити про складні теми української історії через різні призми її сприйняття, оцінювати вагу тих чи інших постатей минулого, а іноді, навіть, провокувати спільноту сумнівної якості рейтингами.

З кожним роком зростає інтерес до особи однієї із найзнаковіших фігур українства – Степана Бандери. Особливої динаміки цей процес зазнав останнім часом, в рамках наближення до сотих роковин від дня його народження.

На сьогоднішній день в біографії Степана Бандери майже не залишилося "білих плям". Поступово відтерлися фальшиві стереотипи, які нав’язувалися протягом кількох десятиліть совєтською пропагандою і псевдонаукою.

Водночас, слід визнати, що не поставлено ще надійного заслону перед новітніми атаками Північної імперії, яка, до остаточного свого знищення, не припинятиме боротьбу проти імені і духу того, хто сміливо кинув виклик її великодержавію.

В українському суспільстві, поряд з процесом очищення від московсько-більшовицького минулого, триває відродження справжніх національних цінностей. Все це відбувається в умовах непростої політичної боротьби, складного розвитку соціально-економічних і культурних відносин, тих самих зовнішніх впливів двох світів, на грані яких призначено стояти Україні.

І правдива інформація про життя і боротьбу Степана Бандери, визнаного лідера українських визвольних змагань середини минулого століття, є цілковито необхідною для віднаходження невичерпного джерела національного державотворення.

Сьогодні правду про Степана Бандеру не знає лише той, хто не хоче її знати, або не бажає чути. Сьогодні правду про Бандеру знає кожен, котрий визнає себе українцем.

Це достатньо серйозний поступ вперед, в порівнянні із не далекою минувшиною, але це ще не остаточний крок в напрямку повного торжества Правди. Адже правда про Бандеру не може бути довершеною без усвідомлення Правди Бандери, тобто глибокої суті призначення його боротьби і жертовності.

Тому доцільним є перехід до нового етапу повернення Бандери в українське суспільство – етапу відродження Правди Бандери, який повинен стати потужною платформою для формування завершальної фази національної революції, до остаточної перемоги ідей Степана Бандери на українському просторі!

Як відомо, Степан Бандера народився у сім’ї греко-католицького священика. Священика не пересічного, священика-лицаря, військового капелана українського війська.

У молодого Бандери було не так вже й багато варіантів вибору власного життєвого шляху. Він міг продовжити родинну священничу династію, мав можливість здобути той рівень освіти, на який могли претендувати не заможні українці в умовах окупаційного режиму польської держави...

А міг, особливо зважаючи на проблеми зі здоров’ям, як і тисячі своїх однолітків, загубитися у розміреному і спокійному житті галицької провінції. Але Боже провидіння судило йому пройти інший шлях – шлях незламного революціонера, шлях того, хто розбудив і очолив ці тисячі ровесників, хто був покликаним і за ким ішли.

Цей шлях був обраний Степаном Бандерою свідомо. Він чітко і тверезо розумів, що рано чи пізно за цей вибір доведеться заплатити найвищу ціну. Він був до цього готовий, які і ті, хто стояв пліч-о-пліч.

Сучаснику важко уявити таку високу жертовність. Сьогодні мало хто звертає увагу на те, що підпільна робота в ОУН, а особливо у провідній її ланці, боротьба на окупованій території, як правило, завершувалася або арештом і ув’язненням, або загибеллю.

І лише поміж цим були романтичні миттєвості національної революції, початок якої проголосило покоління Бандери. Це були Апостоли і Мученики української державності.

"Здобути, або загинути" – такою була їхня Правда.

Буквально за кілька років ОУН, яку на західноукраїнських землях очолював Степан Бандера, перебрала на себе реальний провід боротьби за національне визволення.

Прекрасно розбудована внутрішньо організаційна сітка, системний вишкіл членства, проведення антимонопольної, шкільної акцій, резонансні атентати на одіозних політичних фігур Речі Посполитої та СРСР не могли принести керівнику підпілля нічого окрім смертного вироку під час гучних судових процесів у Варшаві та Львові.

Цей факт мав би, здавалося, безповоротно заткнути пельку всім, хто намагається звинувачувати Бандеру у проявах опортунізму чи співпраці з окупаційними режимами.

Так, Бандера стояв на порозі виконання судового рішення. Ні він, ні його побратими не особливо переймалися апеляцією, чи амністією, не намагалися підкупити суддів, не каялись у вчинених діях, не зламались.

Вони були впевнені, що ті, хто прийде після них зможуть перевершити їх у жертовності, у відданості справі. Такою була Правда Бандери-смертника.

Перед такою Правдою тремтіли навіть пихаті вороги, в руках яких був потужний тоталітарний репресивний державний механізм, який, тим не менше, не зміг подолати ні молодого худорлявого революціонера, ні його Націю, яка вставала на боротьбу, адже саме десятиліття між 1929-39 роками загартувало у галицьких українців почуття національної гордості.

І в цей період, і в пізніші часи Степан Бандера переконливо стояв на позиції, що лише опертя на власні сили поневоленого народу може гарантувати перемогу у боротьбі.

Актуальним на сьогодні вбачається наголос на тому, що, ставши на чолі боротьби за самостійність України, Бандера, як і всі члени керованої ним ОУН, відкидали претензії на задоволення власних "вузькопартійних" інтересів в разі здобуття державності. Фундамент цього було закладено ще полковником Євгеном Коновальцем та іншими "конструкторами" ОУН, які творили її як надпартійну структуру.

Одним з яскравих проявів такого підходу стало формування владних інституцій після проголошення 30 червня 1941 року у Львові Акту відновлення української державності.

Склад уряду, який було доручено очолити Ярославу Стецьку, носив "поліпартійний" характер, до нього кооптувались персони, які мали високі фахові знання і були беззаперечними суспільними авторитетами.

На місцях українська влада також формувалася, виходячи з національних інтересів. І це в умовах розгортання наймасштабнішої в історії людства війни!

Довгі повоєнні десятиліття тоталітарна совєтська система боролася і з цією Правдою Бандери, нав’язуючи українству риси матеріалістичного світогляду: безбожність, споживацтво, меркантильність тощо.

Саме тому сьогодні важко співставляти ідеалістичний світогляд бандерівців, їхню жертовну Правду проти посткомуністичних рефлексій сучасності.

Якщо для Бандери, Шухевича і тисяч їхніх побратимів загибель в ім’я України була молитвою, то як не просто означити серед нині сущих бодай ту сотню, чи три сотні, для яких святим є життя для України. І лише з пізнанням Правди національної революції її лави відновляться і зростуть в стократ!

Саме в цьому напрямку і потрібно сьогодні гуртувати Націю. Відроджувати Правду. Не лише меморіальну, бо така Правда потребує лише поминальної молитви.

Необхідно відроджувати Правду про українські перемоги, про великі українські справи, Правду Євгена Коновальця, Степана Бандери, Зеновія Красівського. А поряд з цим творити нову Українську Правду сучасного і прийдешнього.

Олег Вітвицький, для УП

powered by lun.ua
Главное на Украинской правде