Спасение утопающих – дело рук утопающих

Среда, 18 февраля 2009, 13:39

Серед найдивовижніших створінь Всесвіту, мислимих і немислимих, безмежно великих і безкінечно малих, явних і прихованих, вічних або швидкоплинних, мабуть, найпочесніше місце належить людині. Істоті, якою і є кожен з нас.

Істоті, яка кожного разу відкриває сама собі весь незвіданий і невичерпний світ переживань, що постійно тремтять в її душі як полум’я свічки від подиху вітру, але ніколи не гаснуть аж поки не прийде час.

Істоті, яку ми знаємо так, як ніщо інше, але кожного разу, коли хочемо поділитися цими знаннями з самими собою чи іншими, вони безнадійно вислизають з нашої свідомості і ми раз за разом опиняємося безпосередньо перед глибиною незвіданого і неосяжного.

Незбагненна суть людського єства криється вже хоча б в тому, що людина органічно поєднує в собі речі, які, з огляду на логіку та здоровий глузд, повинні були б бути абсолютно непоєднуваними. А будь-яка спроба поєднати такі речі на рівні раціонального мислення та буденної свідомості неодмінно мала б вести до божевілля.

Однак цього, як правило, не трапляється в житті. Натомість сама людина найчастіше, навіть, не помічає настільки протирічивими є її світогляд та ставлення до самої себе, інших і світу.

Проте, така життєва підсліпуватість, або й сліпота, не лише до певного часу не шкодить, а й, навпаки, рятує буденну людину в круговерті абсурдного життя щонайменше від божевілля або й самознищення аж до суїциду.

Позбавляє її непосильного тягаря буттєвої невизначеності та життєвого розпачу з огляду на непереборну відсутність хоча б на йоту ясного і чіткого змісту її існування, внаслідок чого ми виявляємося "…досить поганими стратегами в житті, тому часто не знаємо відповіді на питання, які воно ставить перед нами: "Що стоїть за тими подіями чи фактами? До чого, врешті-решт, все йдеться?" (Василь Чумаченко. "Крик пугача: Есе, повість").

Щоправда за скупими вигодами онтологічної сліпоти криється тяжка втрата, адже життя буденної людини невідворотно зводиться до банального проживання, ритм і розпорядок якого визначають стереотипи та численні звички, що найчастіше призводять до зациклювання.

Тож існування всякої "зацикленої" соціальної істоти, яких би позицій вона не займала в суспільстві, яким би колоритним не видавався стиль її життя або райдужними перспективи, "…стає життям втрачених сподівань" (там само).

Проживання в свою чергу виглядає так, ніби індивід, в своєму існуванні, короткими перебіжками переміщається від однієї наміченої цілі до іншої, від одного вдаваного знакового моменту в його житті до іншого.

І в цьому забігу дистанцією в людське життя, як правило, надумані знакові або поворотні моменти починають відігравати роль складових ерзац-змісту індивідуального існування кожного окремо взятого індивіда, а іноді визнаються ще й такими, що визначають особливості існування людських спільнот аж до народу або й людства в цілому.

Таким чином, буденне і суєтне в людському житті, найчастіше не варте жодної уваги з позицій Буття, перетворюється на змістовне або й містичне. А людина стає рабом речей, соціального становища, власних страхів і сподівань. Бо тепер вже не вона визначає та надає їм зміст, а вони ведуть її по життю, визначають її місце та встановлюють їй всяку ціну від соціальної до самооцінки.

То ж, врешті-решт, сама людина перетворюється на такий собі товар, соціальний, політичний або й чисто ринковий, який виробляють, обмінюють або продають, використовують або й утилізують.

Отож недоступність реального змісту її життя та підміна останнього ерзац-змістом або надуманим змістом стає для людини однією з найжахливіших речей, притаманних буденному її існуванню, адже онтологічна невизначеність робить з нас безпорадних істот та позбавляє, принаймні, частково людяності.

Перетворює на хвору істоту в очах Буття, на таку собі маріонетку на підмостках соціуму, на "сліпих кошенят" в руках долі. Зрештою, на беззастережних і бездумних "поціновувачів" різноманітних ідеологій, культів і "духовних еліксирів життя", кволих і безпорадних пілігримів на битих шляхах до світлого майбутнього, вимощених чернечими сутанами, добрими намірами і ще, бог-його-зна’, чим.

Так, крок за кроком, кожен з нас провалюється в безодню лукавства, коли всяке видавання та сприймання бажаного за дійсне, вигаданого за реальне, а духовної розпусти за вершину моральної цноти, стає належним або й природним.

Зрештою, поступово полишаючи затишний світ дитинства, ми тут же неодмінно вчимося обманювати і привчаємо до цього інших, відтворюючи і підтримуючи всім своїм існуванням зачароване коло потворного світу ілюзій.

Бо реальний світ одного разу з чиєїсь подачі піддали анафемі, а здатність сприймати його, жити в гармонії з ним, бути його невід’ємною частиною, урочисто проголосили святотатством, спокусою лукавого або й божевіллям.

А разом з відчуженням від своєї онтологічної домівки, від реального світу, людина втратила знання про саму себе та своє покликання, а також зміст і призначення існування на рівні кожного окремо взятого індивіда та людської спільноти взагалі.

Зрештою, "життя за звуженим колом усвідомлень зробило з нами зле, розділивши людину навпіл. При цьому одна наша частина зовсім нічого не знає про іншу, яка повністю знаходиться по той бік антропологічного бар’єра в невимовному, а разом з нею залишається і вся повнота світу. (там само). Тому наше існування безперервно перетирається жорнами незліченних проблем, що не мають свого остаточного вирішення.

В цілому ж складається на те, що буденна людина безнадійно застрягла поміж неспроможністю встановити зміст свого існування, як він є, та неможливістю раз і назавжди відмовитися від пошуку змісту свого існування.

Між тим, будь для людини доступним зміст її існування, очевидно, їй вдалося б подолати онтологічний розрив. Зникло б протистояння поміж суб’єктом та об’єктом, між людиною і світом, між "Я" і "не-Я".

Зрештою, людина б за своєю могутністю дорівнялася б до Деміурга. Принаймні, мала б реальну, а не вдавану можливість та нагоду творити щось унікальне і неповторне – саму себе відповідно до свого покликання. А разом з іншими – творити затишний світ спільного існування.

Наразі ж буденна людина, до того ж, якщо тільки вона непозбавлена таланту або й геніальності, має можливість творити лише проекти та шукати шляхи втілення їх в життя. В тому числі, і проект самої себе.

І цим її творчий потенціал, як правило, обмежується, перетікаючи в спроможність виготовляти: на основі створеного проекту або ідеї, використовуючи вже існуюче, обробляти його і трансформувати в щось інше, але таке, що стовідсотково відповідає онтологічній обмеженості людини та зацикленості її на світі ілюзій.

Водночас, відкрийся в людини, так би мовити, друге дихання і знайди вона в собі потенціал відмовитися раз і назавжди від пошуку змісту свого існування, вона автоматично була б буквально виштовхнута щонайменше за межі онтологічного розриву.

Тоді б втратили всякий свій зміст добро і зло, зникли б безкінечні терзання свободи вибору, сама по собі відпала б огидна потреба постійно щось вигадувати, аби пояснити собі і іншим, чому ми такі, а не інші, чому ми вчиняємо так, а не інакше.

Натомість переродженій людині відкрився б реальний світ і, можливо, повернулося б відчуття з нічим незрівнянного спокою та безтурботності або й безмежної радості. Вона б повернулася до стану, який їй був притаманний до гріхопадіння, якщо слідувати іудо-християнській догматиці, стала б безневинним дитям Природи.

В іншому випадку новій істоті повернулося б знання про саму себе або, принаймні, про її точне місце в реальному світі. Щоправда це вже була б не людина, як ми її собі розуміємо і якими ми є насправді.

В дійсності це була б або по-своєму досконала тварина-продуцент, існування якої зводилося б до узгодженої реакції на оточуючий світ і позбавлене всяких оціночних суджень морального чи етичного характеру, або й взагалі суджень як таких.

Або унікальна істота, очевидно духовного плану, але така, що позбавлена емоцій і переживань, однак натомість наділена конкретним знанням свого призначення.

Якщо слідувати аналогіям, то найбільше така істота мала б відповідати образу іудо-християнського ангела, пряме призначення якого реалізувати волю божу так і в такий спосіб, як це чітко визначено. До речі, такі істоти притаманні міфології будь-яких народів і будь-яких культур світу. І ім’я їм – духи.

Однак маємо те, що маємо. Буттєва невизначеність, притаманна людині, є причиною і джерелом її онтологічної унікальності і безмежної неповторності, проте, з раціональної точки зору, водночас робить всяке людське існування абсурдним.

Адже, існуючи, людині, врешті-решт, так і не вдається дійти якоїсь скільки-небудь прийнятної для себе думки про те, для чого вона все-таки існує. А все, що їй залишається в такому разі, так це зважитися на чисто суб’єктивний висновок про те, чи даремно або ж, навпаки, недаремно вона прожила своє життя. Чи хотіла б вона щось змінити в своєму існуванні, будь в неї такий шанс, а чи ні.

Абсурдність життя буденної людини неодмінно змушує саму ж людину перетворювати його на театр, де індивід сам собі режисер, актор, глядач і критик, попри те, що навколо сотні таких же "театраломанів". І з цим нічого не можна вдіяти, допоки людина залишатиметься егоїстичною істотою.

Егоїзм же є породженням і втіленням онтологічного розриву, тому для егоїстичної істоти інші завжди будуть тільки відлунням реального світу, річчю в собі, що лише подразнюють і викликають в її свідомості відповідні переживання і образи.

При цьому будь-які спроби чи намагання "доторкнутися" до іншого, стати Двоє як Одне, за надто рідким винятком, постійно натикатимуться на непроникну Стіну, Мур людського егоїзму, зведений на краю бездни онтологічного розриву.

Тож, щоб повернути собі внутрішній безмежний спокій, відтворити в собі сповна Людське єство і, зрештою, стати Тим, Чим є насправді, людина мусить, кожен із нас може і має пройти свій шлях набуття змісту істинного існування.

Може, бо для цього, насправді, як виявляється, не потрібно займатися чимось таким, що б виходило за межі можливостей і уявлень буденної людини.

В самому житті кожної людини вже від самого початку її існування закладено ключ до трансформації, виходу за межі буденного або ілюзорного, принаймні, дуже обмеженого світу: "звичайний шлях людського життя може вести до пробуджених вищих станів свідомості. Тобто йдеться про те, що всі ті початки, на яких стоїть будь-яка езотерична школа, цілком присутні у повсякденному людському житті" (там само).

Має, бо інакше втрачаються рештки підстав щодо покликання людини на Землі, які відкриваються навіть обмеженому сприйняттю і осмисленню шляхом логічних міркувань. Адже в кінцевому варіанті те, за чим справді кожен з нас приходить в цей світ, так це за досвідом – єдиним, що бере з собою людина в далекий шлях незвіданого потому, як остаточно відійде від земних клопотів.

Врешті-решт людина має набути такого стану, коли нажитий досвід зможе свідомо перенести в інші, відмінні від звичного, стани чи стан існування.

Але прагнути і набувати можна лише те, що якимось чином уже відкрите. Тому, аби шлях до самонабуття не виявився буденним переживанням, здобреним пієтетом і замаскованим під премудру метушню, людині конче необхідні хоча б надійні орієнтири в пітьмі людського невігластва і лукавства.

Природно, знайти їх за посередництва сучасних ЗМІ практично не можливо, адже навіть ті крихти виваженої і вартої уваги інформації, що потрапляють на шпальти чи в ефір, використовуються лише для того, аби послугувати приманкою для читача/глядача, а разом з тим продати йому газету, журнал чи рекламу на телебаченні і радіо.

Залишаються живе спілкування і книги. Але й тут треба досить виважено ставитися до вибору. Бо більшість із них теж носять комерційну основу або переслідують суто егоїстичні інтереси.

Однак з будь-якої ситуації завжди є вихід. Навіть, якщо або й, більше того, в супереч тому, що ми його не бачимо.

Варто лише чітко визначитися з власними пріоритетами та намірами і саме життя змовиться заради того, аби допомогти кожному з нас реалізувати свої наміри, що відповідають нашому покликанню в житті.

Очевидно, першим кроком на шляху до порозуміння та єднання з самим собою і світом є відсторонення на якийсь час від буденної круговерті. Далі –  визнання того, що всяке знання про навколишній світ є відносним, особливо це стосується організації спільного існування та соціально-політичного простору.

Зрештою, максимальне відмежування від догм і нічим не аргументованих переконань, а отже і уникнення всякої категоричності.

І на сам кінець: всякий, хто шукає, обов’язково знайде!

 

Володимир Калуга, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде