Страна-симулякр

Віктор Янукович звернувся до депутатів та до народу України з промовою, яку українська Конституція визначила за обов’язкову. Очевидно, не тому, аби дати можливість 450 депутатам хоча б раз на рік бачити керманича держави. На відміну від свого попередника, Янукович часом балує депутатів своєї присутністю.

Суть промови в іншому. Це – стратегічний документ, який має дати розуміння напрямку руху держави, який має формулювати завдання, показувати інструментарій та визначати мету. Це документ про курс, про шлях і перешкоди на шляху. Це документ, який в ідеалі має надихати націю та її обранців ці перешкоди долати та рухатися до визначеної мети. За великим рахунком, він має визначати мету спільного життя та діяльності цілого народу України.

УП вже писала детально про те, як нещодавно до народу звертався президент США Барака Обама. Він чітко визначив мету: лишити власну країну світовим лідером, в першу чергу, на рівні принципів, ідей та інновацій; зробити її незалежною від проблеми браку ресурсів; забезпечити перехід до інноваційної енергетики, економіки, освіти та технологій; забезпечити можливість розвитку та реалізації кожного громадянина.

Він чесно назвав проблеми на цьому шляху і дав конкретні приклади подолання таких проблем. Цю промову не один раз зала зустрічала аплодисментами.

Вікторові Януковичу так не аплодували. І зовсім не тому, що він виголошував банальну чи слабку промову. І не тому, що ораторські здібності промовця не дозволяють йому "запалювати" аудиторію.

Головна проблема: те, що говорив Янукович не мало нічого спільного з реальністю, нічого спільного з тією країною, де живуть 450 депутатів, а, тим більше, з країною, де живуть інші 45 мільйонів українців. Це була чергова буденна неправда, яку щоденно вже звично слухає країна.

"Україна – сильна і амбітна держава. Настав час проявити український характер, довести і собі, і світові, що Україна – це країна-лідер", – каже Янукович.

Сильна у чому? Як проявилися амбіції за роки незалежності? Чи пробувала Україна бути лідером хоча б у Чорноморському регіоні, де були всі передумови для цього? І де були програні всі позиції не лише потужній Туреччині, але й Румунії...

"Не дивлячись на кризові процеси у вітчизняній освіті, ми все ще маємо розвинену систему підготовки професійних кадрів. Значний потенціал зберігає вітчизняна академічна та університетська наука"

І наскільки конкурентна українська освіта? Де визнають дипломи українських вузів? Якими винаходами та унікальними дослідженнями світового рівня може похвалитися вітчизняна наука?

"Щоб докорінно змінити ситуацію, ми повинні побудувати демократичну модель політичної системи та сучасну, конкурентну державну владу. В їх основі – верховенство права, розвинена правова культура, збалансована представницька демократія, сильне самоврядування, ефективний державний менеджмент".

Кримінальна справа проти лідера другої за рейтингами політичної партії Тимошенко, яка розлазиться по швах – це, очевидно, баланс представницької демократії? Справи проти учасників Майдану-2 – верховенство права? Заяви самого Януковича про те, що йому мають привезти з Європи людей, які отримали там політичний притулок, та обіцянки "відірвати голову" мерам за політичну діяльність – це, напевно, розвинена правова культура?

Про "реформи", які жодним чином не змінили жодні форми у системі державної влади та в окремих галузях, про "боротьбу з корупцією", яка, очевидно, проявилася в новому схваленому законі можливістю приховувати реальні статки через їх оформлення на родичів та яка відображена в проекті закону "Про державні закупівлі" – писати багато не має сенсу. Про це вже достатньо написано.

Звернення Януковича до народу стало показовим в іншому плані.

Ця промова якось дуже виразно підкреслила всі ті невідповідності, які постійно звучать від представників влади їхнім реальним справам.

Не так давно відомий французький філософ Жан Бодрійяр увів у суспільний дискурс термін "симулякр". І якщо за Платоном це просто копія чогось, то Бодрійяр дуже тонко визначив: у наш час, у постмодерні, є копії, які не мають аналогу в реальності. Симулякри – це придумані речі, це – ніщо.

В цьому сенсі українські політики геніально засвоїли постмодерн. Довкола вже так багато симулякрів, що інколи просто не пам’ятаємо, якими принципові речі мають бути в дійсності, як реально працюють економічні моделі, соціальні системи та державні організми. Настільки все довкола має відомі всім назви, що мали б утворювати всі ті системні речі, але які мають зовсім іншу реальну сутність.

Прикладів чимало. Маємо політичний клас, який бачить політику та владу не як сферу управління країною та досягнення балансу інтересів різних соціальних груп, а як доступ до ресурсів: до бюджету, до можливості розподіляти надра, отримувати податкові преференції, тощо.

Вже не здається цинічним, що все це постійно відбувається на фоні постійної "солодко-приторної" риторики про турботу про людей. Звичними є купівля голосів у парламенті за голосування, мільйонери в кріслах керівників безпекових служб, комуністи в Мерседесах, які, звісно, все роблять "задля простих людей".

Це – не політики, це симулякри.

Маємо інституції з певними назвами, що виконують зовсім не характерні тим назвам функції. Приклад: парламент, який не відіграє ані представницької функції, ані, по суті, і законодавчої. Оскільки реально позбавлений можливості виробляти політику і проявляти ініціативу.

Замість головного законодавчого органу, який має народжувати законодавчі ініціативи та їх ухвалювати з врахуванням та задля реалізації інтересів суспільних груп, представники яких є в парламенті, маємо групу кнопконатискувачів – легітиматорів рішень іншого органу влади.

Замість суду, як окремої незалежної гілки влади, теоретично описаної ще Монтеск’є та Руссо, маємо керований інструмент в руках іншої гілки влади.

Замість правоохоронної системи, що має слугувати захисту прав людини, маємо черговий каральний інструмент.

Навіть в сфері громадянського суспільства примудрилися мати чергові симулякри, які створюються кимось заради цілком конкретних інструментальних завдань, як то отримати дешеві комунальні приміщення для "своїх" НУО чи захопити контроль в громадських радах.

Маємо чимало симулякрів навіть на рівні конкретики, наприклад, цифр. Достатньо зважити дані офіційної статистики щодо рівня інфляції та реальний ріст цін.

Не дивно, що маємо симулякри реформ, рекламованого соціального захисту, політичної боротьби, яка відбувається в дуже постмодерному дусі: не в парламенті, на вулиці, чи поміж людей. Вона вся відбувається в телевізорі. Політична боротьба перетворилася на шоу, коли в ефірі – перманентна сварка, а в перерві – братання з посмішками....

Це своєрідне Задзеркалля, де всі вже настільки зжилися з цим нереальним світом довкола, що часом абсолютно не помічають різниці з реальністю.

Країна не зможе змінитися, допоки не визнає свою найбільшу проблему – відсутність правди про себе. Без чесного усвідомлення проблем та реального стану речей не можна не лише стратегувати майбутнє, не можна робити бодай що. Все виявиться несправжнім. І все так і відбувається.

Маючи таку кількість симулякрів, мусимо визнати – за 20 років українці так і не почали будувати реальну Україну, натомість весь час множать симулякри, дуже ризикуючи мати не що інше, як країну-симулякр, апріорі не придатну для реального життя...

Вікторія Сюмар, для УП