Голоса, которые слышит Донбасс

105 просмотров
Алексадр Демченко, для УП
Пятница, 23 мая 2014, 11:56

"Ніхто не стане воювати за Януковича", – думали ми взимку. Пройшло кілька місяців, і Сергій Тарута каже про тисячі людей, що взяли до рук зброю на Донбасі, а беззбройні дончани готові ризикувати життям, блокуючи військову техніку. Заради чого?

Соціологічні опитування кажуть, що прихильників від’єднання від України у цих двох областях тільки 20-30%, але більшість досі сприймала українських силовиків як загрозу, а диверсантів та терористів мала за захисників.

Є відомий контраргумент проти цього: прихильників України на Донбасі тероризують, і через це вони не можуть висловити свою думку.

Це правда, але свідчень з Донбасу цілком достатньо для того, щоби, маючи бажання, зрозуміти, хто знаходився у більшості, а хто – у меншості.

Конфлікт у розділеному суспільстві виглядав би зовсім інакше, навіть якби місцева влада однозначно схилялася б до однієї зі сторін.

З кого складається ця більшість, якщо тих, хто хоче приєднатися до Росії – тільки близько четвертини?

Відповідно до відомого опитування КМІСу, близько 70% мешканців Луганської та Донецької областей не визнавали нову владу, а визнавали її легітимною – не більше 16%. В принципі, не дивно, що війська, які підпорядковуються "незаконній" владі, сприймаються як загарбницькі.

До цих 70 відсотків, зрозуміло, входять і ті 20-30%, які бажають жити в РФ. Однак більшість симпатиків донбаського бунту асоціює себе з Україною – але не такою.

Ці 70%, що у квітні не сприймали нової влади – це практично ті самі 66% донбасців з опитування Рейтингу, які позитивно ставилися до Володимира Путіна. Це при тому, що в цілому по Україні – включно з Донбасом – Путіна люблять тільки 16%.

19% відсотків донбасців, які негативно ставилися до Путіна, скоріш за все, практично повністю включають ті 16%, які визнавали новий уряд, і ті 13%, які на виборах 2012 року голосували за "Батьківщину", УДАР та Свободу.

Таким чином, дуже грубо узагальнюючи, можна сказати, що донбасці за своїми поглядами ділилися на три групи.

Перша з них – приблизно 30% – насправді за нинішніх умов підтримувала відокремлення від України; серед них, ймовірно, багато росіян, яких 38% у населенні регіону, та виборців КПУ, яка на останніх виборах взяла 25% у Луганській та 19% у Донецькій областях.

З цього кола виходить, мабуть, більшість посібників терористів, хоча активістів, як завжди, на порядок менше, ніж симпатиків.

Друга група – близько 50% – асоціює себе з Україною, але вважає для себе загрозою нинішню владу. Це колишнє ядро електорату Партії регіонів. Це ті, хто обурюється діями українських силовиків.

Нарешті, останні 20% – це люди, які за своїми політичними поглядами мало відрізняються від мешканців Центру – це переважно молодь, освічені та порівняно забезпечені люди.

Перші дві групи початково підтримували диверсантів. Луганські майданівці влучно охрестили озброєних сепаратистів словом "наширебята" – саме так їх називали луганчани.

Так само і в Маріуполі – бандити, які штурмували відділок, стали "наширебятами", а українські силовики – "вбивцями, які розстрілювали мирний мітинг".

Ця підтримка, однак, може згасати по мірі усвідомлення ситуації – якщо обійдеться без диверсій, сильного погіршення економічного стану та тривалих військових операцій у містах.

Залежно від того, наскільки терор сепаратистів торкатиметься людей із другої та першої груп, вони втрачатимуть симпатії до диверсантів.

Примарна загроза та страхи Донбасу

Сам по собі розподіл на три групи "30-50-20" пояснює мало. Хай 70% не визнають нову владу, і відтак – її війська, але чим тоді для них кращі російські диверсанти?

Взимку багато хто на Заході та в Центрі перестав вважати Януковича президентом, та, усвідомлюючи наслідки, навряд чи вітав би, скажімо, польські війська, та й – до останніх днів Майдану – українські озброєні загони.

Звідки той жах перед примарою "Правого Сектору" та Нацгвардією, перейменування якої також посприяло тому, щоби з неї було зручніше зробити страховисько?

Що змусило донеччан зробити це самоздійснюване пророцтво про прихід бандерівців, які їх вбиватимуть?

Колись здавалося, що треба лише дати доступ Криму та Донбасу до невикривленої інформації, і полуда спаде. Цього не ставалося, і українці зі здивуванням дізнавалися, що є люди, які хочуть брехливих новин.

Картина світу не змінюється так швидко; світогляд вимагає, щоби інформація ззовні відповідала йому, хай навіть вона буде брехливою.

Ця картина світу, це світобачення відтворюється вже багато десятиліть, і так вже сталося, що на Донбасі воно виявилася найстійкішим.

Можливо, так вийшло через те, що власне промисловий Донбас був сформований переселенцями радянських часів. Тут багато росіян, але культура – не суто російська.

Це культура промислових підприємств на  українському тлі, приправлена криміналом та, в останні два десятиліття, – бідністю.

Тим не менше, культура, різновиди якої породили Російську Імперію та СРСР, зазнала краху, і немає надії на те, що вона переродиться у щось життєздатне.

Від неї лишилися самі корупційні структури та кустарні переробки старих ідеологій. Вірити у радянський міф, сподіваючись на політиків, які його використовують – марно: нічого порядного там вже не залишилося.

Що глибшим було проникнення радянської культури на Донбасі, то сильнішими стали продукти її розпаду – корупційні структури та сприйнятливість до сурогатних ідеологій.

В умовах розпаду складних етичних систем, владу захоплюють ті, хто здатен хоч на якусь солідарність, хто здатен підтримувати хоч якісь, хай примітивні та жорстокі, правила гри, – і в Україні ними виявилися донецькі, з їх специфічним поєднанням культури радянських підприємств та банд 90-тих років.

А у простих дончан збереження старого світогляду при розпаді старого світу породжувало відчай. Їхні емоції вдало спрямували на тих, хто підходив на роль руйнівників картини світу – "помаранчевих" та "бандерівців".

Культурний прошарок Донбасу прийняв нову картину світу. Та її носії опинилися для більшості донбасців на ворожій стороні барикад, і, відтак, Донбас відрізав від себе ту частину суспільства, яка мала би допомагати усвідомити події.

Культурний прошарок, записаний у вороги, не міг пояснити свої землякам ситуацію, а еліти аж до цього тижня були зацікавлені у цих страхах.

В результаті українці стали свідками прикладів дивовижного глупства, самогубчого – і це не в переносному значенні. Парадоксально, донбасці накликали на себе війну тим, що не її бажали, але не були здатні правильно оцінити джерела загрози та наслідки своїх дій.

Дивне повстання та донбаська війна

Відсутність хоч якоїсь політичної культури у таборі колишніх прихильників регіоналів та комуністів дає дивні ефекти.

Одна із тем, яка постійно присутня у репортажах з Донбасу, – це те, що прихильники ДНР та ЛНР не можуть пояснити, чим буде краще жити у новій республіці, і навіть голосували на "референдумі" за незалежність, коли насправді не мали бажання відділятися від України.

У Слов’янску всерйоз розповідають, що сподівалися, що все прийде до ладу після того, як вони проголосують за ДНР. Позиція підтримки ДНР – невідрефлексована: вже на перше питання про майбутнє республіки люди не можуть відповісти або зриваються на крик.

Інтерпретація подій в умовах, коли культурний шар відчужений, місцеві незалежні ЗМІ придушені, а національним – не довіряють, набуває гротескних форм.

Майданівець з Донецької області, який впав з моста у Києві, в чутках Донбасу перетворюється на хлопця, якого вбили злі кияни тільки за те, що він – з Донецька.

Похорони вбитої дівчини у Слов’янську перетворюються на багатотисячний мітинг, і ні в кого не викликає сумнівів, що вбили її "бандерівці", – хоч ймовірність загинути від кулі, випущеної люмпеном зі зброєю – набагато вища.

Бій із бандитами у Маріуполі стає у свідомості маріупольців розстрілом мирної демонстрації.

Не менш дивно неозброєним кидатися на українських силовиків, якщо насправді віриш, що вони прийшли тебе вбивати. Але логіки тут шукати не варто.

Поряд із примарною, жахливою загрозою бандерівців постає також і недооцінка серйозності ситуації.

Донбаські гопники, які взяли зброю з рук диверсантів, сприймали це, мабуть, як продовження своїх тітушкових пригод, не розуміючи, що вони вступають до лав іредентистської армії, а, значить, їх будуть вбивати військові.

Іредентизм – рух за приєднання регіону до іншої держави, наприклад, за етнічним критерієм; це слово точніше описує погляди російських диверсантів, ніж "сепаратизм".

Навряд чи ще якийсь бунт був заснований на такій кількості брехні та нерозуміння.

Повстанські рухи останніх двох століть були скеровані великими ідеологіями – соціалістичною, націоналістичною, релігійним фундаменталізмом. А в Україні...

В уряді ДНР сидять відверті фріки, які обкладають податком євреїв. Луганські сепаратисти, мабуть, вирішили відчути себе рабовласниками, і взяли в полон африканських студентів.

Захопивши телевежу у Слов’янську, вони ставлять трансляцію навіть не Дугіна, а лекцій "Концепции общественной безопасности" (КОБ) – теорії про те, як росіяни мають протистояти всесвітній змові.

Захопивши БМП у Маріуполі, "повстанці" спочатку випадково стріляють з нього по жилому будинку, а потім спалюють його і розбирають на метал. "Народний мер" Слов’янська розмовляє на фені...

Ті, хто підтримують озброєних іредентистів, насправді не розділяють їхніх цілей. Склалася така унікальна ситуація: донеччани не збиралися повставати, не хотіли приєднання до Росії чи незалежності, але вітали прибуття диверсантів, і це зробило можливим війну.

Навряд чи ще колись було більш безглузде повстання.

Безглуздість, однак, йде пліч-о-пліч з жорстокістю. Найжахливіше у цьому – те, що, донбасці у їхньому теперішньому стані, можуть шукати виправдань для терористів.

Озлобленість, яку було чутно у словах "розстрілювати треба", "я б їх вішав", тепер здійснюється на практиці. Ідея про неприпустимість вбивств не дійшла сюди із новою картиною світу, і ідея ненасилля у політиці не поширювалася на протестних акціях.

Через ілюзії та страхи донеччан, Україна опинилася за крок від справжнього, підтримуваного народом терору.

Жахливіше від цього – тільки те, що в Росії тих, хто у схожих обставинах підтримає терор, – абсолютна більшість.

Українська стратегія

Дії України стосовно російських диверсантів та їхніх українських помічників нагадують поведінку Майдану.

Майдан завжди залишав супротивнику можливість домовитися чи, принаймні, здатися. У відповідь на насилля він займав оборонну позицію, і рівень насилля завжди був на один крок нижчим за рівень насилля суперника.

Супротивнику давали можливість дискредитувати себе. На випередження грати не вдавалося, спланованої стратегії перемоги вигадати ми не змогли.

Проте українці швидко вчилися розуміти себе та супротивника, працював природний відбір ефективних тактик та лідерів. Дієві практики швидко розповсюджувалися. Перед загрозою об’єднуємось, але не під єдиним керівництвом.

Ну що ж, Україна вміє працювати саме так. В умовах, коли ситуація розвивається швидко, це доволі ефективний спосіб працювати: вдається швидко відреагувати на нові виклики.

Але, на жаль, через невміння розробляти сплановані довгострокові стратегії, втрати – не мінімальні. Приклад такої стратегії? Ну от, наприклад, так у Пентагоні намагалися зрозуміти Афганістан:

А природна українська стратегія вже працює на війні. Тижні два тому, коли почали писати про те, чи не варто вдарити по Ахметову або злочинцям з донецьких регіоналів, і чи не варто від’єднати Донбас, запрацював механізм удосконалення розуміння ситуації та пошуку рішень.

Самоорганізація та організація постачання працює вже давно. Армія вчиться воювати, пише Бабченко; стає зрозумілим, хто патріот, а хто – імітатор, пише Аваков.

Як і Янукович, Росія вирішила повчити Україну, застосовуючи силу у обсягах, недостатніх для перемоги над нею, але поступово нарощуючи її.

Росія вважає, що знайшла баланс: вона не вводитиме регулярні війська, щоби Захід не ввів третій рівень санкцій. Але Кремль підтримуватиме іредентистів, сподіваючись, що Захід не введе третій рівень, щоби не позбутися інструменту стримування, бо після вводу цього рівня у Росії вже не буде причин не починати повномасштабну війну.

Що можна зробити, щоби українська стратегія працювала якнайкраще? Війна має свою специфіку, тому можна обмежитися тільки загальними фразами.

Різні групи –  донбаські громадські ініціативи, добровольчі формування, підрозділи силовиків, військові експерти, групи, які організовують постачання – мають якомога більше комунікувати між собою, обмінюватися досвідом, щоби ефективні практики розповсюджувалися, а ресурси могли переміщуватися між групами.

Позитивний відбір у силових структурах має працювати швидко, ефективність має невідкладно винагороджуватися, при цьому система інформування керівництва про дії підлеглих має бути надійною.

Олексадр Демченко, для УП



powered by lun.ua
Три года без "Вконтакте": где в интернете общаются украинцы, и что будет с запретом российских соцсетей
Коалиция в пользу Каталонии: кто сформировал новое правительство Испании
Двойная жизнь КГБиста Заваригина: мог ли чекист сотрудничать из ОУН?
Добровольцы под прицелом. Почему конгрессмены в США хотят признать "Азов" террористами
Все публикации