Локдаун видите? А он есть! Львовское "путешествие на край ночи" времен COVID-19 и строгого карантина

Воскресенье, 24 января 2021, 05:30
Коллаж: Андрей Калистратенко

Це реальна історія. Все почалося з ідеї описати нічне життя питних закладів, які працюють всупереч суворим заборонам

Події, про які йдеться у репортажі, відбулися у Львові однієї з січневих ночей, коли на думку Кабміну в країні всі законослухняні громадяни засинають і безроздільно панує локдаун. 

О, так, я знаю, яка картина тільки-но постала перед вашими очима. Підпільні бари епохи "сухого закону", бутлегери у фетрових капелюхах, кулеметні блюзи, поліцейські облави і чарльстон "У моєї дівчинки є одна маленька штучка".

Так ось ─ забудьте про це! Тут інше кіно, причому відсутність гангстерської романтики з надлишком компенсується як абсурдністю прийнятих карантинних заходів, так і нехлюйським відношенням до цього абсурду з боку "точок громадянської непокори". 

На прохання тих, хто вцілів, імена персонажів і назви питних закладів змінені. З поваги до тих, хто розчинився у святковому угарі, все розказано так, як було насправді. 

 

Вергілій і класифікація питних закладів

Кожному Данте потрібен свій Вергілій. 

І Мирон Чечель підходив на цю роль якнайкраще. 40-річний мандрівник, поет, кулінар, і що найважливіше – аполітичний. Провести ніч з людиною, яка тільки й робить, що висловлює безцінні думки стосовно Трампа і Навального, я б ніколи не наважився. 

А ще Чечель є справжнім знавцем львівських кнайп і єдиним з моїх знайомих, хто примудрився бухати три доби безперервно, не виходячи з бару.

Погодьтеся, людина, якій дозволяють залишитися у закладі після зачинення, безконтрольно пригощатися спиртним і спати на столі, заслуговує на повагу.

Традиційно "водіння кози", або "подорожі на край ночі" починаються у Львові з кави та лікеру на підвіконні "Вірменки". Це кафе зараз працює виключно на винос, але чекаючи доки готується кава, можна було хоч трохи погрітися всередині, серед стільців, поставлених на зсунуті до стін столи.

Поки чекаємо на каву, Чечель робить спробу систематизувати заклади стосовно мети їх створення. На його думку, таких категорій три.

Перша ─ заклади, створені або родинами, або групами однодумців. Тобто людьми, які нічого іншого, крім того, щоб пригощати їжею та напоями один одного робити не вміють, не можуть, не хочуть і не будуть.

Зазвичай такі люди відкривають свою кнайпу, тому що мають багато ідей щодо неї і якісь гроші, щоб хоча б деякі з цих ідей реалізувати.

Такі кнайпи ─ це як невеличкі клуби, там завжди є постійні відвідувачі, які приходять та спілкуються за чаркою або філіжанкою, всі знають один одного, у багатьох з них на барі відкриті кредити.

Ці маленькі заклади не можуть собі дозволити не працювати у локдаун. Тому що їм треба зберегти бізнес, втримати колектив, а ще тому, що далеко не кожний орендодавець пішов їм на поступки.

Власники таких кнайп створили щось на зразок профспілки, до якої підтягнулися впливові люди, так звана "опозиція існуючій владі".

Саме ці люди надають шинкарям юридичні консультації. Завдяки цьому з усіх тих протоколів, що були складені поліцією за час так званого "карантину вихідного дня", а там було десь 300 протоколів, до суду дійшло відсотків 8, а каральні заходи взагалі були лише у 3 випадках. Тому що усі розуміють ─ ці метушливі "рухи тіла", що створює влада у боротьбі з коронавірусом ─ профанація і змушення малого бізнесу працювати "в чорну".

Друга категорія закладів ─ це чиста комерція. Зазвичай такі кнайпи відкривають люди, які досягли успіху у якомусь іншому бізнесі і вирішили таким чином інвестувати свої зароблені гроші.

У переважній більшості такі заклади не "заточені" під якогось певного клієнта, вони "заточені" саме під заробляння грошей. Тобто, це вже не майданчик для спілкування, а комерційний розважальний заклад.

Якість їжі та напоїв у таких закладах завжди посередня, але вони беруть іншим ─ маркетингом, рекламою, розкрученістю у соцмережах. Зараз такі заклади не працюють, тому що можуть собі це дозволити, в них є стабілізаційний фонд. А ще тому, що власники цих кнайп та ресторанів намагаються дружити з законодавством.

І третя категорія ─ це такі собі статусні заклади. Їхні власники відкрили ці "точки" виключно для того, щоб мати вагу у суспільстві. Щось на зразок "в мене є ресторан, і це круто, тому що я роблю там, що завгодно".

Таким власникам байдуже, буде в них клієнт чи не буде, тому що їх заклади були створені не для того щоб гроші заробляти, а для того, щоб гроші відмивати. А відбілити готівку через ресторан дуже легко.

Ця категорія закладів й зараз спокійно працює у штатному режимі. У Львові можна назвати з десяток ресторанів та клубів, які навіть не чули слів "карантин" чи "локдаун" ─ вони як працювали так і працюють. Зазвичай це депутатські, ментівські, прокурорські або податківські точки.

Тут тільки я і моя самотність

Звісно, мене цікавили заклади першої категорії. І перша кнайпа, до якої ми завітали, називалась "Муні-бар".

Скляні двері цього закладу були зсередини завішені щільними червоними шторами, крізь які неможливо було нічого розгледіти, навіть світло не пробивалося. Після умовного стукоту у скло, в шторах виникла вузька щілина. Чечеля тут знали в обличчя, а тому двері одразу відчинилися, і ми зайшли всередину.

─ Зараз тут приймають тільки готівку, ─ промовив Чечель, ─ касовий апарат опломбований, щоб уникнути проблем з законом, тобто ніяких чеків. І не смій фотографувати. У суді твої фотографії стануть незаперечним доказом грубого порушення карантину.

Я оглядаюся. Судячи з усього, цей бар назвали на честь голлівудської зірки 1930-х років Пола Муні. Цей актор народився у Львові, а переїхавши до США став відомим на весь світ, завдяки головній ролі в гангстерському фільмі "Обличчя зі шрамом". Стіни бару прикрашені плакатами цього фільму, а над барною стійкою висить муляж автомата Томпсона.

Ми замовляємо по 100 коньяку, і до нас негайно підсаджується бородатий чоловік у ковбойському капелюсі.

─ Це Мартін, ─ знайомить мене з ковбоєм Чечель. ─ Піонер львівського стріт-арту.

─ Перший вуличний концептуальний художник, який став відомим на весь Радянський Союз! ─ поправляє його Мартін. ─ Ти дивився радянський серіал "Д'Артаньян і три мушкетери"?

─ Звичайно, ─ відповідаю, ─ хто в той час міг уникнути цього?

─ Наприкінці 6-ї хвилини першої серії, коли карета Міледі прибуває до Менгу, тобто проїжджає повз нашого львівського бернардинського монастиря, на стінах можна побачити зафарбовані написи. Це мої! ─ з гордістю каже Мартін.

─ Але там ні хрена не читається! ─ сміється Чечель.

─ Одне слово все ж читається! ─ ображається Мартін.

─ І що за слово? ─ питаю я.

─ Це слово "здесь", ─ каже Мартін. ─ А фраза була такою "Здесь нет бога, лишь я и мое одиночество".

Я шанобливо киваю ─ думка і справді глибока.

─ Ех, підзбираю грошенят і на наступний Новий рік поїду до Таїланду. Ви були в Таїланді? ─ питає мене Мартін.

Я відповідаю, що так, доводилося.

─ І як там, добре? Рай просто, так? ─ допитується вуличний митець.

─ Так, ─ кажу я, ─ усі хороші українці потрапляють після смерті саме до Таїланду.

─ А куди ж потрапляють погані українці? ─ дивується Мартин.

─ До України, ─ кажу я.

Чечель посміхається, а Мартін, не зрозумівши жарту, ображено йде геть. Незабаром після нього йдемо і ми.

─ А звідсіля, — надумав я одно, — цитує Чечель "Божественну комедію", ─ я поведу тебе, де залягають місця, які я взнав уже давно. Неподалік звідси є "Солена цитрина", зайдемо туди. 

 

Поліцейський рейд

До "Цитрини" ми потрапляємо приблизно так само, як і до "Муні-бару", з єдиною різницею, що фіранки на дверях з синього оксамиту. Місцевий спеціалітет ─ солоні цітрусові, які подають тут до горілки у якості закуски.

─ Це магрібській рецепт, ─ каже Чечель. ─ Класна річ!

За сусіднім столом якийсь похмурий тип із кухлем пшеничного пива допитується у офіціанта про наявність баноша. Офіціант стримано пояснює, що банош ─ блюдо закарапатське, а не галицьке.

Тип, вказуючи на миску з солоними мандаринами, котра стоїть перед нами, оголошує, що ця страва також не має відношення до місцевої кулінарної традиції, проте присутня в меню.

Офіціант пропонує йому випити "банушівку". Той не розуміє про що мова, і йому популярно пояснюють, що бурбон ─ це віскі, який роблять з того саме продукту, що й банош, а саме кукурудзи.

Ця ідея нам з Чечелем подобається, і ми замовляємо ще по 50 грамів бурбону "Дика індичка". Але й закуска до бурбону повинна бути відповідна ─ зварені вкруту курячі яйця. Саме так відпочивав американський письменник Чарльз Буковскі.

Офіціант розуміюче киває нам, а Чечель розповідає мені про тутешнього шеф-кухаря, свого доброго знайомого. Виявляється, цей кухар колись потрапив під вибух балона с газом і обгорів майже на 60 відсотків.

─ Важка історія, ─ зітхає Чечель, ─ юнаку 25 років, поламана психіка, посаджені від знеболювальних печінка і нирки. Обгоріле обличчя, руки. Зараз він вийде з кухні привітатися, бо його зміна вже закінчилась.

І справді, за одну-дві хвилини до нас підходить юнак, зовнішність якого відразу викликає співчуття. А той мудила за сусіднім столиком з притаманною усім мудакам безпосередністю питає: "А шо це таке в тебе зі шкірою?"

Кухар дивиться на нього і дуже спокійно відповідає: "Ви знаєте, то була така історія ─ я брав участь у міжнародному кухарському конкурсі, і вже у фінал вийшов, а у фіналі треба було м'ясо якось незвичайно приготувати. І мені так хотілося зайняти перше місце, що я змастив себе олією, посипав сіллю-перцем і запалив. Авжеж, я виграв, але тепер маю трохи макабричну зовнішність".

Наш сусід зеленіє, відставляє пиво, швидко розраховується і майже вибігає з закладу.

Не встигає офіціант зачинити за ним двері, як у кнайпу вривається наряд. Попереду пані-патрулька, а з нею двоє чоловіків-поліціянтів з діловими пиками. Вони фотографують усіх присутніх і починають складати протокол. До них виходить власник закладу.

─ 17 тисяч! ─ каже пані-патрулька. ─ Ось скільки вам буде коштувати це неподобство!.

Хазяїн кнайпи витягає з карману 100 баксів і каже:

─ Тобто в нас є два варіанти. Я можу довго оскаржувати цей протокол і витратити ось ці 100 доларів на адвоката або можу витратити їх на то, щоб цього протоколу взагалі не існувало.

Поліціянти зиркають довкола, знищують протокол, забирають хабара і зникають.

─ Отак легко? ─ питаю я Чечеля.

─ Розумієш, ─ відповідає він, ─ патрульні, що ходять по закладам, в основній своїй масі абсолютно безграмотні і навіть протоколу нормально не можуть скласти. Будь-який юрист, що не прогулював пари, оскаржить такий папірець за дві секунди. Тобто, завжди краще просто домовитись. Але йдемо далі, ми тут вже занадто затримались.

Сцени подружнього життя наприкінці локдауну

Чечель, ігноруючи мої слабкі заперечення, замовляє нам обом по вбивчому коктейлю "Богемська рапсодія". Що ж, єдина можливість написати подібний репортаж ─ це опинитися всередині його.

"Але навіть агонізуючи ─ аналізуй!", ─ наставляю я себе. Потім витягую з кишені айфон і починаю сам собі надсилати мейли. "Інакше все забуду", ─ бурмочу я.

Над входом до закладу, де ми сидимо, висить вивіска "Бонді", а під нею уточнення ─ "авантурка-бар".

─ Що це таке ─ авантурка? ─ питаю я свого Вергілія.

─ Авантурками у Львові називають різноманітні канапки, які робляться "на алярм", тобто "на авантуру". У Іспанії такі заклади називають "пінчос-барами".

Назва цієї кнайпи не має жодного відношення до Джеймса Бонда. Судячи з інтер’єру і музики, що тихенько тут лунає, цей бар присвячений Богдану "Бонді" Веселовському, королю україномовного танго, який мешкав у Львові 1930-х років.

На стінах багато його фото, а над барною стійкою увагу привертає великий портрет Ірени Андерс, кіноакторки, співачки, дружини відомого польського генерала Владислава Андерса і колишньої коханки Веселовського.

Під портретом стоїть гарна молода барменша у чорній шкіряній сукні. До неї чіпляється якийсь голомозий бугай. Дівчина йому вже кілька разів казала, щоб він охолонув, але він не заспокоюється.

Я готуюся втрутитися, але Чечель каже:

─ Не смикайся, Ланцелоте! Офіціант вже повідомив кого треба, зараз цей знахабнілий миршавий вахлак буде просити вибачення. Адже цей бугай не в курсі, що тутешній шеф-кухар і наречений кобіти ─ колишній командир взводу першого полку "Беркуту". А перший полк ─ то не ті, хто розганяє демонстрації та б’є студентів, а ті, що беруть особливо небезпечних.

З кухні виходить шеф-кухар у фартусі, бачить неподобство за барною стійкою і акуратно вкладає бугая пикою у підлогу, заламуючи йому руку.

Оплески.

Раптом у двері стукають. До закладу заходить якась пані. Вона дивиться на бугая, на горлі якого шеф-кухар тримає коліно, посміхається, облизує губи, з розмаху дає бугаю по нирках ногою і знов виходить за двері.

Німа сцена.

Шеф-кухар викидає бугая на вулицю і повертається до кухні.

"А я все гадала, хто та непривітна пані, ─ сміється дівчина-барменша. ─ Вона за сьогодні вже два рази приходила, озиралась. Я її питаю ─ ви когось шукаєте? А вона мені – я знаю, кого шукаю. Тепер усе з’ясувалось".

─ Сцени подружнього життя, ─ глибокодумно зауважує Чечель. ─ Якщо перший локдаун навесні став справжнім випробуванням близькістю для багатьох сімей у ізоляції, то другий остаточно констатував, що втома близьких людей один від одного дійшла вищої планки. Можливо, що в інших обставинах цей голомозий дурень залишився б вдома і зараз йому не загрожувало б розлучення разом з найжахливішим похміллям у його житті.

─ Так, наше життя перетворилося на суцільний антропологічний експеримент, ─ розмірковує в мені "Богемська рапсодія". ─ Але мене дивує ось що: закони, які приймає наша влада ─ це практика дивергенції, спрямована на те, щоб розділяти суспільство; а нічні питні заклади, що працюють поза цими законами ─ це, навпаки, практика конвергенції, що об’єднує людей.

– Давай вип'ємо за те, щоб ніколи не змішувати ці практики, як отой бухий ідіот, що забажав конвергенції с барменшей, а отримав дивергенцію від дружини! ─ урочисто промовляє Мирон.

Кажіть тихіше

Чечель має твердий намір показати мені "справжній бар-спікізі", що зветься "Підвалом". Власне, це і є справжній підвал старого будинку. В нього немає ні вивісок, ні взагалі якихось позначень. Необхідно точно знати, де знаходиться кнопка дзвінка і скільки разів на неї треба тиснути пальцем.

Ми спускаємося неосвітленими сходами до залізних дверей, через які неможливо почути ані звуку.

Мирон дзвонить умовним паролем. Через деякий час віконечко на двері відкривається, нас пильно оглядають.

Двері відчиняються, і ми опиняємося під готичними склепіннями ─ приміщення висвітлюється лише палаючими свічками, що стирчать з пляшок. За грубими дерев'яними столами на лавках з високими спинками розташувалося близько 30 осіб, які, судячи з вибухів реготу, дуже весело проводять час.

─ Кухня працює? ─ запитує Чечель.

─ На 10 відсотків, ─ каже офіціант. ─ Є лише яськи в томаті та картопляні пляцки.

─ Гаразд, ─ каже Чечель. ─ Тут вип'ємо, а поїмо вже у наступній точці.

Ми сідаємо з краю. Навпроти нас сидить якийсь довговолосий старий рокер з юною дівчиною, чиї очі заховані за темними окулярами. Руки дівчини покриті "олдскульним" татуюванням моряцької тематики ─ русалки, рози вітрів та серця, пробиті якорями.

─ Привіт, Чечель! ─ вітається рокер. ─ Хто твій друг?

─ Журналіст, ─ відповідає Мирон.

─ Це добре, ─ каже рокер. ─ Може твій друг захоче написати статтю про ці татуювання?

Він показує на руки дівчини.

─ І чому ці татуювання вважаються унікальними? ─ питаю я.

─ Тому, що вони до міліметра скопійовані з татуювань невідомого моряка, чиї відрубані руки зберігаються у формальдегіді серед експонатів львівського Музею людських хвороб ще з 19-го століття. Французький філософ Жан-Поль Сартр під час свого візиту до Львова у квітні 1964 року спеціально приходив до Музею, щоб побачити ці татуювання.

─ І що? ─ питаю я.

─ Після того, як ця юна особа перенесла ці старі малюнки на свої руки, у її подушках завелися дрібні морські молюски, ─ відповідає рокер.

─ Тааааак, ─ напружується Чечель, ─ дуже радий був побачитися. Але ти починаєш грузити мого друга.

─ І куди ви тепер?

─ У "Західний фронт". Там точно кухня ще працює.

 

На західному фронті без змін

На вході у "Західний фронт" немає ніяких штор або мудрих шифрів. На першому поверсі виключене світло, там немає жодної людини. Все відбувається на другому поверсі, куди зазирнути з вулиці неможливо.

Ми стукаємо у двері, нам відчиняє молодик, швидко сканує поглядом мене і Чечеля та просить швиденько заходити.

Біля входу я бачу книжкову полицю, на якій зібрані видання книги Еріха Марії Ремарка "На західному фронті без змін". Є навіть в перекладі на японську.

─ У цьому закладі дуже специфічний контингент збирається, ─ каже мені Чечель, поки ми піднімаємось сходами. ─ Рибалки та страйкболісти. Уявляєш цей коктейль?

Ми сідаємо за стіл та замовляємо пива.

─ Що є поїсти? ─ питає Чечель офіціанта.

─ Тільки заєць лишився, ─ відповідає той.

─ Будеш зайця? ─ питає мене Мирон.

─ Тобто, кролика? ─ уточнюю я.

─ Ні, зайця з качки.

─ Ти все наплутав, ─ кажу я. ─ То качка з зайця, яйце з качки, у яйці голка.

Ми починаємо реготати немов дурні.

─ Так називається тутешній мітлоф, м’ясний рулет, запечений у формі, ─ спокійно пояснює офіціант. ─ Можливо, колись він запікався у формі, що нагадувала зайця.

─ Так, ми це будемо, ─ каже Чечель. ─ Неси!

Раптом до залу по сходам підіймаються вже знайомі нам пані-патрулька з двома поліціянтами. Вони озираються навколо і обличчя усіх трьох перекошуються, як етикетка на пляшці Джонні Уокера ─ з усіх боків на них дивляться дуже непривітні чоловіки у камуфляжі. 

"Веселих свят" ─ кажуть поліціянти і потихеньку задкують до виходу.

Ми встигаємо поїсти і випити по два пива, коли знизу чується дзвін скла і по сходам починає повзти густий дим. Одразу майже половина усіх присутніх біжить донизу.

─ Не звертайте уваги, ─ заспокоює нас офіціант, ─ то якісь пришелепкуваті ідіоти, котрих не пустили до закладу, розбили вікно і кинули димову шашку. Зараз їх спіймають і зламають усі пальці.  

Ми виходимо на вулицю.

І одразу бруківка з тонким шаром снігу та піску стала злегка вібрувати під моїми ногами. Немов поїзд метро проїхав десь близько до поверхні. Але я точно знав, що метро у Львові немає. Відповідно, бруківка вібрувала сама собою, що іноді трапляється навіть в сейсмічно безпечних регіонах.

Пройшовши квартал, я зрозумів, що під підошвами моїх черевиків батут і треба йти обережно, не робити різких рухів. Тому що властивості батута всім відомі і його виштовхуючу силу не можна недооцінювати.

І ось тут я побачив ЦЕ… Навколо пам’ятника Грушевському ходив голий чолов’яга. На руках він тримав юну кобіту, загорнуту у скатертину.

─ Це Антоніо, ─ посміхається Чечель. ─ Антон Віхастий. В нього тут на першому поверсі офіс, і кожну п'ятницю він влаштовує африканську оргію з якоюсь дівчиною. Зазвичай оргія закінчується отаким ритуалом.

─ Але навіщо? ─ спантеличено питаю я.

─ Тому що може! ─ відповідає Чечель. ─ Це як наш український локдаун ─ користі від нього небагато, але ж влада його застосовує. Чому? Тому що може. 

Ризикував здоров’ям Андрій Тараненко, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде