Возвращение к самии себе

Часто люди кажуть, що не знають за кого голосувати. На запитання - то чому б не за Ющенка - можна почути контрзапитання: а що він для мене хорошого зробив? Побудував пам'ятник Голодомору? Краще би ці гроші віддав бідним.

Співчуваю такій людині і розумію, що за цим криється і розгубленість, і розчарування,і елементарне нерозуміння речей.

Вони несвідомо повторюють штампи, нав'язані спеціально навченими людьми.

Згадується одна така "фахова" жінка (назвала себе історичкою), яка "вводила" ці штампи в життя.

Коростенська електричка. Втомлені люди вертаються з роботи, з базарів, де продавали городину. Тісно. Душно. Багатьом, яким ще їхати і їхати, не пощастило з місцем. Тому стоять.

І тут чується довірливо-співчутливий голос сидячої: "От, народ мучиться, а Ющенко пам'ятники ставить Голодомору, Мазепі, Шухевичу. Краще віддав би ці гроші бідним".

Деякі люди починають хитати головами у знак згоди - справді, їм і так важко, а особливо, тут, у поїзді. А тут ще ці пам'ятники. - "А зараз що, не голодомор?", - продовжує історичка.

Не витримую цього блюзнірства - вступаю в діалог. Починається словесна перепалка, в якій вона згадує щасливі часи, коли могла вдосталь поїздити по курортах, тощо.

Та все ж розуміє, що тут її номер не проходить і вже не криючись, з неприхованою люттю і злобою вимовляє: "Ненавиджу Ющенка. Всі біди від нього". Невдовзі виходить.

Цього разу не вийшло. А скільки вийшло? У різний спосіб. І не тільки у неї.

А от дещо інший приклад дворічної давності. Теж електричка. Жінка, побачивши у мене в руках газету із статтею про Голодомор (проходили поминальні дні), почала розказувати про свою сім'ю з Харківщини, яка пережила голод. А потім про батька свого чоловіка, якого репресували через те, що просто був добрим господарем.

Невдовзі він помер, сина змусили відмовитися від тата. З часом той досяг кар'єрних висот. Та все не давав йому спокою камінець у душі, який ніс все життя.

Зараз, напевно, йому легше. Бо має змогу прийти до Меморіалу і поставити свічечку. Разом із багатьма іншими, які плачуть,читаючи Книги Пам'яті. Кожна область, яка пережила Голод, має свою Книгу. До деяких - черги. Люди шукають свої села, прізвища рідних.

Цьому чоловікові повезло. Але скільки йому подібних залишили цей світ з подібним камінцем, так і не виплакавши свого болю. Хтозна, може колись історичка з електрички схаменеться. І піде до пам'ятника-свічки і до худенької дівчинка з колосками у руках.

Цій дівчинці вклоняються всі високі гості, які приїздять в Україну. І ставлячи квіти чи запалюючи свічку, замислюються над трагедією нашого народу. Який знайшов у собі сили затаврувати зло. І почав піднімати на належну висоту своїх героїв.

Звичайно, пройде час і народ зрозуміє всю велич того, що відбувається зараз. Зрозуміє, що йде повернення до своєї мови, культури, історії. Бо ми не можемо йти дальше без цієї правди.

Нам би хоча б 5 років, щоб вичавити із себе боязнь, генетично закладену після Голодомору, щоб перестати стидатися рідної мови, щоб закріпити цей рух до самих себе.

Нам би хоча 5 років, щоб ми змогли сприйняти і закріпити модель, де б царював закон, а не "цар" чи "цариця".

Маємо президента, за якого не соромно перед світом. Бо він сповідує "український патріотизм, який не виправдовується, а гідно самостверджується" (Євген Сверстюк).

Завдяки Віктору Ющенку багато хто вже зрозумів глибину поняття людська і національна гідність. Інші тільки підходять до цього розуміння. І може саме від них залежить якою дорогою підемо. Допоможімо їм прийняти правильне рішення.

Данута Костура, для УП