Время браться за демонтаж мифов

Вибори знову показали - Україна поділена навпіл. Хоча якщо порівняти програми двох кандидатів - Януковича і Тимошенко - у них більше спільного, ніж відмінного.

Відомо, що вибори є радше вибором страху, ніж надії. У 1994-му українців лякали економічним колапсом і українізацією, а в 1999 - "червоним реваншем". В 2004-му Ющенко став уособленням радикального націоналізму, а в 2010-му Тимошенко - авторитарного популіста.

Негативне голосування стало нормою - на заході голосували проти Кучми у 1994-му, проти Симоненка у 1999-му, проти Януковича - у 2004 та 2010 роках. Те саме на сході - у 1991-му там голосували проти Чорновола і Лук'яненка, у 1994-му - проти Кравчука, у 1999-му - проти Кучми, 2004 - проти Ющенка і 2010 - проти Тимошенко.

З часів Кучми багато говорили про так звану "політичну націю". Кучма вдало маневрував між двома Українами своєю багатовекторною закордонною політикою і наголосом на сильну демократичну державу, яка дбає про соціальний добробут громадян, що і має бути національною ідеєю.

Цю саму лінію продовжує Янукович.

Те, що Україна ще досі територіально цілісна, незважаючи ні на що, таки означає, що є щось, що нас об'єднує.

Дослідження групи вчених під керівництвом Ярослава Грицака "Львів-Донецьк: соціологічний аналіз групових ідентичностей і ієрархій суспільних лояльностей - 1994, 1999, 2004 рр." показує, що цінності, які поділяють українці на сході і на заході - майже однакові.

Тобто триває формування нової української ідентичності "у сенсі кордонів і громадянства", а мова не відіграє головної ролі у визначенні політичних преференцій і культури громадян.

Це дослідження цікаве найперше тому, що вивчає фактори, які об'єднують, а не роз'єднують Україну.

Хоча, і це відображено в дослідженні, існують і регіональні особливості. Вони, втім, виходять за межі спрощеного бачення "схід-захід", яке особливо жваво дискутується у закордонному дискурсі.

Мова йде про спрощені стереотипи "європейський захід", "пострадянський схід", "прозахідні Ющенко і Тимошенко" і "проросійський Янукович", тощо.

Власне, якщо поділ на схід і захід є тільки умовним, і реальність є набагато складнішою, чому схід і захід голосують по-різному?

Чому після кожних виборів Україна неодмінно ділиться навпіл? Чому є постійна напруженість, яка виходить за межі звичайного міжпартійного демократичного змагання?

Тому що виборці хочуть донести до урядників - вони - інші. Це такий собі протест проти небажання визнавати регіональні відмінності. Приміром, російськомовний українець є наче чимось "неправильним", він не вписується в політичну націю.

Це частково пояснюється тим, що в нашій історії і ментальність, і ідентичність прямо пов'язана з мовою. Перший перепис у Російській імперії у 1897 році визначав національність опитуваних на основі мови.

Згідно з переписом, в межах українських губерній було 17 мільйони осіб (або 72.6% всього населення), які у щоденному спілкуванні використовували "малорусский язик".

Пізніше ідеалістичне уявлення про "україномовного українця" змушувало людей вказувати українську мову як рідну в радянських і теперішніх українських переписах, хоча кожного дня вони говорили російською.

Ще є багато роботи попереду, щоб демонтувати теперішні міфи і працювати над тим, що нас об'єднує. На щастя, вибори - час поділу - тривають всього декілька місяців. А потім настають роки співпраці і пошуку компромісів.

На жаль, надання російській мові статусу офіційної не вирішить проблеми. Питання, пов'язані з ідентичністю і особистим вибором, занадто складні, щоб таке рішення спрацювало. Російська мова вже давно є другою офіційною у Криму і "неофіційною" офіційною на сході і півдні України, а проблеми тривають.

На заході дискусія про надання особливих прав національним меншинам уже триває десятиліттями. Частина вчених стверджує, що надання таких прав сприяє збереженню мови, культури і інших національних особливостей, чим збагачує українську багатонаціональність і запобігає виникненню конфліктів (послідовниками цього погляду є канадські дослідники Віл Кимліка та Стефен Мей).

Інша група вчених (наприклад, американець Брайан Беррі, відомий своїми дослідженнями по універсальних принципах справедливості) вважає, що якщо держава більше уваги приділяє цим особливим правам, вона, таким чином, не дає повні можливості меншинам вивчити мову більшості задля соціальної мобільності і більших економічних можливостей. Це створює своєрідні меншинні гетто.

Сумніваюся, що знайдеться якийсь регіон України, який хотів би стати таким гетто.

У модерній Україні є місце для моряка з Севастополя, русина з Закарпаття, селянина з Тернопільщини та шахтаря з Донбасу. Проблема - в елементарній повазі до відмінностей і наповненні поняття "політична нація" реальним змістом.

Ющенко у цій площині за п'ять років свого президентства не може похизуватися результатами. У наступного президента є всі шанси, щоб демонтувати міфи на шляху до модерної України.

Оксана Мишловська, для УП