Маразм нерушимый двух братских республик

109 просмотров
Четверг, 13 мая 2010, 10:10
Юрий Гончаренко
публицист, для УП

"Дожили. Мы его, можно сказать, на помойке нашли, отмыли, очистили от очисток, а он нам фигвамы рисует!" 
кот Матроскін з мультфільму "Зима в Простоквашино"

Якщо не рахувати відносно невелику частину громадян Росії, які не покладаються на готовий набір думок, пропонований офіційною пропагандмашиною, та тримають у тонусі власні мізки, - погляди пересічних росіян на Україну можна звести до двох типів.

Перший, конфліктний: українці - це як свиня, що мішок рве та ще й кричить. У формулюванні наших добросусідів: хохли ніщо без нашого газу, але вони його нахабно тирять та ще й відвертаються від нас у бік Європи чи США.

Другий, миролюбний: та не треба лаятись, ми братні народи. У другому випадку часто додають щось на кшталт "у мене он жінка-хохлушка".

На ці псевдотеорії можна було б із Києва начхати, якби їх висловлювали лише політики невисокого ґатунку типа Жириновського та Затуліна, або навіть і вищого. Між ними і їхньою нацією, а відтак, і тим, що називають національною свідомістю, - прірва. Така ж сама, як між їхніми власними автомобілями й трамваями, на яких доводиться добиратися на роботу більшій частині тої нації.

Але прикро, що подібні розмови чуєш від звичайних росіян. Чи, точніше, читаєш - при інтернет-спілкуванні.

Не маю жодного бажання спростовувати агресивні нападки на Україну адептів "Великогазующей России". Факти незаконного привласнення ресурсу треба доводити в суді. А все інше - просто базікання на ґрунті корпоративного конфлікту Газпрому та його державного придатка, себто РФ, з одного боку, та Нафтогазу і його бездумного держбюджетного спонсора, читай України - з іншого.

Я міг би згадати доречні приклади того, на фоні чого росіяни хизуються грайливими м'язами свого паразитування на надрах своєї землі.

Згадати, наприклад, що освіта й культура прийшла в давню Москву від киян. І в ті часи в напівазійській за рівнем цивілізації, в гіршому розумінні цього слова, "бєлокамєнной", людей рівня Феофана Прокоповича й десятків інших - ще не називали хохлами, в нинішньому сенсі.

Згадати, скільки літературних та матеріально-культових раритетів було вивезено з "матері міст руських" - не плутати з російськими! - на схід, насамперед, до Петербургу-Лєнінграду. І за часів царизму, і, головним чином, за часів Союзу.

Або згадати, що нині православно-патріарша російська столиця, власне,  християнство отримала теж із берегів Дніпра. Спочатку охрестили, а потім і престол "перевезли".

Тобто нинішній енергетичний загарбник позбувся своєї культурної маргінальності значною мірою завдяки саме тим, над ким він зараз намагається отримати контроль.

Але наголошувати я на цьому не буду.

Людям, яким забракло культурності ці факти пам'ятати, а відтак, раз і назавжди забути про великодержавну пиху, не варто їх і нагадувати. Усе одне не сприймуть.

Акцент мій - на іншому.

Скільки можна вже натирати язики стереотипною жуйкою про "братні народи"?

Спільні, з давнього Києва, витоки цивілізації та кілька століть спільної історії, внаслідок загарбань з боку Москви, - ще не ознака спорідненості. І навіть дружина-хохлушка - теж не ознака.

Окремо взяті родини це споріднює. Нації - аж ніяк.

У мене є друзі й приятелі в Росії, Білорусі, Великій Британії, США й Мексиці. Але це аж ніяк не дає мені підстави заявляти, що моя, українська, нація споріднена з американцями чи мексиканцями.

Або: у моєї дружини є невелика частка польської крові. Але ні це, ні час перебування українських територій під владою Речі Посполитої не є приводом узагальнювати: народи України й Польщі братні.

Нема такого терміну в політології - "братні народи". Це відрижка радянської пропаганди. Адже свого часу братні ембріони національностей Союзу були покликані здійснити сіамське злиття в єдиний мутований плід "радянського народу".

Новий спалах тяги один до одного РФ і Україна отримали із приходом на Банкову Януковича. Тяги за всіма ознаками інцестуальної, бо ж "братні".

Після 9 травня склалося стійке враження, що Віктор Федорович поступово зробить із відзначенням Дня перемоги те, що свого часу Віктор Андрійович зробив із вшануванням жертв Голодомору. Тобто перетворить на фарс.

Адже пом'янути замордованих голодом жертв комуністичного режиму не означає годинами точити нудні ляси на президентському рівні. Так і святкування героїчної перемоги над нацистською армією і вшанування рядових героїв тієї війни - не має нічого спільного з вакханалією на Хрещатику й вшануванням "великого воєначальника" Сталіна.

Влада може скільки завгодно заявляти, що в день параду хмари над Києвом не розганяли. "Не знадобилося", як написала вчора одна російська "правда" "в Украінє". Уже не принципово навіть перевіряти - брехня чи ні. Бо ганебно, щоб сама думка виникала у владних кабінетах - витрати 10 мільйонів на кілька годин безхмарного неба. В кризових умовах, на яких, до речі, не перестає наголошувати прем'єр Азаров.

Ветеранам від таких ініціатив - ні холодно, ні жарко. Ну може, хіба що в прямому сенсі. А парасольки рятують українських очільників не лише від водяних крапель - від легендарних "важких тупих предметів", як показали відомі події в Раді.

А те, що вчора ж таки написала інша нібито українська газета - рупор ПР  - взагалі віддає маразмом. Мовляв, в Україні за Януковича тепер, на відміну від того, як було за Ющенка, не День незалежності головне свято, а День перемоги.

9 травня й 24 серпня - справді, дві великі дати. Але їх навіть порівнювати не можна!

Перемога над Німеччиною не захистила українського поета Стуса від замордування у в'язниці. Українського дисидента Лук'яненка - від смертного вироку за боротьбу з нав'язуваною Москвою системою. Українських повстанців не позбавила необхідності воювати з енкаведешниками. А українських бійців Червоної армії - з волелюбними чехами або незалежними афганцями.

Натомість здобуття незалежності, як мінімум, дозволило молодим українцям не гинути в Чечні й від терактів шахідок.

Пояснюю на примітивному рівні, але вже й цього досить, щоб зрозуміти: звільнення від нацистської Німеччини без звільнення від тоталітарної Росії для України було неповним звільненням.

P.S. Цей текст - не антиросійський.

Я люблю читати книжки російських авторів, переважно - уже померлих. Але я не люблю російські пропагандистські фільми, бо ідеї великої Росії мені абсолютно чужі. І мені глибоко по цимбалах, газ якої країни видобутку в моїй плиті, бо так чи інакше я за нього плачу.

Тому я й не хочу, щоб мені нав'язували блюзнірські георгіївські стрічки - після того, як депутат Колєсніченко начепив одну таку, і вибіг у сесійний зал бити морди опонентам. Не хочу, щоб мені вказували, що вшановувати звитягу людей свого краю я маю за свої гроші, але під керівництвом з-за кордону.

І сподіваюсь хоча б на крихту адекватності в кожного росіянина в розмовах про мою націю.

Юрій Гончаренко, публіцист, спеціально для УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Реклама:
Информационная изоляция Донбасса или Еще один "грех" Facebook
Почему невозможно таргетировать рекламу в соцсетях по всей Украине (укр.).
̶Н̶е̶ для прессы. Почему Раде следует восстановить прозрачность
Как Банковая планирует дальше блокировать назначение Клименко руководителем САП
Руководство страны может попытаться использовать ручную комиссию сейчас, затянув назначение Клименко на несколько месяцев и переиграть уже даже утвержденные результаты (укр.).
Кредиты и ипотека во время войны
Как государство поддерживает тех, у кого есть кредиты в банках и что делать, чтобы не допустить массового банкротства после войны? (укр.)
Зеленое восстановление транспорта: удобно для людей
Какие принципы следует учесть при восстановлении городов, чтобы улучшить систему общественного транспорта? (укр.)
Запустите малую приватизацию в условиях войны. Что для этого нужно?
Зачем возобновлять процесс приватизации во время войны? (укр.)
Оккупанты воруют украинское зерно: поименный список мародеров
Кто помогает вывозить и какие компании покупают у россиян украденное украинское зерно? (укр.)