Для украинца родной язык - это душа, а душой не спекулируют

350 просмотров
Пятница, 15 октября 2010, 07:20
Валерий Семиволос
свободный журналист, село Губаривка, Харьковская область, Общество "Малого Круга"

Днями я отримав несподіваного уроку...

Я маю старого друга - харківського бізнесмена Сашка. Себе він давно позиціонує як російськомовного українського патріота. Тобто він людина, котрій Україна і все українське болить - от лише із мовою у нього проблеми...

Днями він мені зателефонував і за звичкою почав спілкуватися зі мною калічною українською. Я теж за старою звичкою запропонував йому, задля спрощення спілкування, перейти на російську. Але Олександр несподівано затявся, мовивши щось на кшталт: "Не плюй мені в душу! Все - для мене особисто питання двомовності закрите!".

До цієї розмови я ще повернусь наприкінці матеріалу, а поки деякі спогади про те, як для мене проблема двомовності була відкрита...

Народженого в Харкові мене півторамісячного, аби не загнувся в малозаможній студентській родині, забрала до полтавського села Велика Рублівка бабуся. Де я переважно і зростав майже до 14-річного віку в суто україномовному середовищі. А з того середовища відразу потрапив до, висловлюючись сучасним сленгом, просунутої харківської 27-мої фізмат школи (натурально, як і більшість інших в місті на той час - російськомовної).

Школа ця вважалась елітарною не лише через надпрограмне навчання різним хвізикам, але й через серйозне ставлення вчителів до викладання інших гитик.

Російську ж я знав надзвичайно паскудно. Власне, читав я вільно, але через брак практики спілкування і писання, на перших порах важко сприймав те, що розповідали вчителі, письмові завдання виконував з купою помилок, а відповідаючи усно часто-густо переходив на рідну мову. Через те першу чверть завалив повністю.

Моїх батьків-математиків особливо засмутили дві двійки з профільних алгебри та геометрії. Матінка моя запропонувала найняти репетитора, аби сільська дитинка підтяглась в розумінні "вєлікага і магучєга", а вже через нього і в адекватному сприйнятті інших предметів. (До речі, як потім з'ясувалось, значна частина учнів осилювала програму цієї школи лише за допомоги репетиторів).

Ось тут батько і вибухнув: "Невже в нього клепки в голові немає. Якщо я, рахітичне дитя Голодухи, спромігся  не лише мехмат із червоним дипломом закінчити, але й англійською пристойно за два місяці оволодіти, то що йому заважає нормально вивчити ту кляту собачу говірку. Він що, дурніший від діточок отієї райкомівсько-єврейської шелупоні? Сам справиться!".

Тут до цієї тиради потрібен деякий пояснювальний відступ. Мій, нині вже нажаль покійний батько, Віталій Михайлович, народжений лихого 33-го в самому епіцентрі Голодомору - в селі Василівка (нині Гоголеве - батьківщина Гоголя), вижив чудом - їх з моєю бабусею Марією (до речі, дай їй Бог здоров'я, ще живою) в останній момент спромігся вивезти мій прадід Данило.

Термін "Голодомор" в часи, про які йде мова не вживався. Та й взагалі про геноцидний період згадувати остерігались, а коли вже й згадували, то використовували означення Голод, Великий Голод, або ж як мій тато - Голодуха.

Батько не лише з відзнакою закінчив Харківський університет, але й був одним із улюблених учнів всесвітньовідомого академіка Олексія Васильовича Погорєлова та професора, член-кора, згодом ректора ХДУ Володимира Гнатовича Хоткевича (сина відомого письменника).

І саме за їх рекомендації та підтримки батько на початку 60-тих очолив будівництво, а згодом і сам (перший в Харкові і один з найперших в Україні) Обліковий Центр при ХДУ. І саме через це він, будучи відряджений на 1,5 роки стажування і навчання до Англії , вивчив самотужки англійську буквально за 2 місяці перед від'їздом до туманного Альбіону.

Як я згадував, 27-ма фізмат школа вважалась елітною через високий рівень викладання та наявність одних із найкращих в місті педагогів. Тому туди намагалися влаштувати своїх нащадків різна номенклатурна публіка. Також в школі спостерігався надзвичайно високий відсоток єврейства - це пояснювалось не лише прагненням до знань, але й тим, що випускники цієї школи мали певні преференції при вступі на мехмат, фізтех чи філфак ХДУ.

В ті часи, як відомо, при вступі до вишів щодо єврейства діяла негласна інструкція, яка обмежувала певним мізерним процентом їх вступ до ВУЗів.

Я справився - тато елементарно зіграв на юнацькому честолюбстві. Мову російську опанував досить швидко і через відкриття для себе Чехова, Купріна, Достоєвського, Толстого та інших класиків, а також таких сучасників, як Астаф'єв, Распутін, Биков, Стругацьких, напівпідпільних Булгакова та Бабеля, Некрасова і навіть Солженіцина, роман-газетного Іван Денисовича котрого вже трохи згодом на канікулах відшукав випадково у діда на горищі.

Втім, ту ж таки геометрію я вчив за знаменитим підручником Погорєлова, писаним між іншим, українською. (Сам Погорєлов будучи родом зі Слобідської Курщини чудово володів українською, читав нею лекції і не втомлювався повторювати, що "у школі два головні предмети - рідна мова й геометрія. Одна вчить людину грамотно викладати думки, друга - дедуктивному мисленню").

А ще я зачитувався в українському перекладі творами Екзюпері, Хема, Ремарка, Мопассана, Жуль Верна, О"Генрі тощо - в ті часи, до речі, так звану дефіцитну літературу легше було дістати саме в україномовному варіанті.

З тих пір в мене почалось двомовне життя-буття. Школа, вулиця, згодом університет, студентське середовище - переважно російськомовне, інформаційні потоки (в першу чергу книжкові) - двомовні, а домашнє чи родинне спілкування - україномовне. Ну, а другу чверть я тоді завершив пристойно. Та й згодом навчався непогано, принаймні математику вчив на "відмінно".

Ну, а в десятому класі трапилась перша проба пера. Я накатав якийсь, як мені тоді здавалось, надзвичайно смішний фейлетон та невеличке оповіданнячко. Фейлетон я послав до харківського часопису "Прапор" і його несподівано опублікували. А от оповідання я, не без таємного бажання похизуватися, дав спочатку почитати одній знайомій.

Їй моя творчість не сподобалась. Повертаючи мого опусу, вона зневажливо прокоментувала, мовляв, нічого не зрозуміла, бо написано селюцькою мовою. "На нем уже никто не пишет и не читает - это мертвый язик", - з презирством підсумувала знайома.

І я, бовдур, замість того, щоби послати ту подругу якнайдалі, певно під впливом бісиків юнацьких грайливих гормонів, сів перекладати оповідання на "общепонятний", аби ублажити перебірливу критикесу.

От за цим заняттям батько мене і застукав. З'ясувавши чим я переймаюсь, він весело розреготався. А потім посерйознішав і відчитав мене, намагаючись пояснити, що дівка просто комизиться і вестися на її примхи не варто.

Що ж стосується "...ніхто не пише, ніхто не читає...", то батько із суто математичною логікою порадив затямити просту істину: "Чим більше ти напишеш російською, тим менше прочитають українською!". А потім розповів одну історію, свідком котрої йому пощастило бути.

Якось на дружній вечірці університетської професури і кандидатури, з приводу успішного захисту докторської котрогось із колег до Володимира Гнатовича Хоткевича, із питанням щодо його репресованого і розстріляного батька, відомого письменника Гната Хоткевича, звернувся якийсь обкомівський чинуша.

Питаннячко зводилось до того, а чому, мовляв, Гнат Мартинович деякі свої твори писав на малозрозумілому для чинуші гуцульському діалекті (мабуть, малась на увазі так і не видана за життя Гната Хоткевича повість "Довбуш", в якій і дійсно рясно присутній східнокарпатський говір. - автор), через що цей партійний бонза зробив висновок, аби письменник писав більш зрозумілою російською, то його, можливо б, і не репресували, і не розстріляли.

Натяк в словах партфункціонера був більш ніж прозорий. Володимир Хоткевич на той час вже перебував на посаді ректора ХДУ і, будучи відповідальним за переведення викладання  з української на російську, як міг саботував цей процес.

Але Хоткевич зробив вигляд, що натяку не зрозумів. А на питаннячко відповів, аби його батько був російським письменником, то він би і писав російською з використанням у своїй творчості вологодських, астраханських чи костромських діалектизмів, що, втім, саме по собі навряд чи убезпечило б від репресій. Але позаяк Гнат Хоткевич був українським письменником, то і писав відповідно українською.

А щодо приховано-погрозливої рекомендації ширше використовувати російську на противагу український, то син видатного батька відреагував буквально наступними словами: "Для українця рідна мова - це душа, а душею, як відомо. не гендлюють, - після чого Хоткевич зробив паузу і додав, - а інші мови для нього, в тому числі і російська, - мусять бути лише комунікативним інструментом".

Втім, Харків на той час, як і всю Україну, накрила потужна хвиля русифікації. Столиця українського відродження 20-30-тих років, котра ще наприкінці 50-тих була переважно україномовною (викладання в більшості шкіл та найскладніших предметів в багатьох вишах, видання книжок, журналів і газет, мова установ і вулиці), в середині 70-тих перетворилась на типовий совковий обласний центр із домінуючою російською міжнаціонального спілкування, так званої спільноти совєцьких чєловєков.

А за усього лише демонстративне публічне вживання української і взагалі можна було загуркотіти  на довгі роки до мордовських політичних концтаборів, як це трапилось, наприклад, із відомим харківським дисидентом Ігорем Кравцівим.

Що ж стосується мого друга Олександра, то він висловив досить цікаву думку. Для нього особисто його опозиційність до діючої системи влади віднині полягатиме не лише в критиці дій останньої, участі в певних акціях протесту, навчанні власних дітей в українській школі чи меценатській допомозі патріотичним або ж просто опозиційним організаціям, але й в демонстративному переході у спілкуванні виключно на українську мову.

Бо на сьогодні, схоже, для існуючого режиму все українське, як і в згадані мною совєцькі часи, стає апріорі опозиційним.

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП



powered by lun.ua
Психологический анализ публичных заявлений Зеленского о США: страх или стратегия? 
Зеленский старается угодить всем – и США, и ЕС, поэтому использует ряд манипулятивных приемов и хорошо продуманную стратегию.
Что общего у Тома Круза и Валерия Хорошковского?
Если Хорошковский сотрудничает с Банковой и Зеленским как разработчик или консультант - это тревожный сигнал. (укр.)
5 книг, которые помогут вам настроить свои информационные фильтры
С переходом к цифровой эпохе поток информации, который мы ежедневно перевариваем, вырос в разы. (укр.)
Марафон Зеленского как Зе!технология
14-часовым марафоном 10-го октября Зеленский и Ко достигли основной цели - рейтинг не просядет до весны. А там - местные выборы, и заберут всю власть. (укр.)
Формула Артаферна. Дипломатическая ошибка, которая изменила ход греческой истории
В Древней Греции тоже был восточный сосед. Большой и вооруженный до зубов. С которым легко было договориться о поддержке. Но какой ценой? (укр.)
Пресс-марафон от Зе: показуха или необходимость?
Зе!команда успела сформировать определенное отношение к неудобным вопросам. И это совсем не эффективна тенденция, которая, разумеется, не добавляет плюсов к образу президента Зеленского как уверенной и открытой персоны. (укр.)
Российская мертвая петля с крутым пике в энергетике Украины
Верховная Рада открыла импорт электроэнергии из России. Это разрушительное решение для энергетической безопасности Украины. (укр.)