Какого коня следует запрячь в украинскую телегу?

Межу між першими двома десятками років третього тисячоліття українці перетинають у дивний спосіб.

Усі ми – наче на возі, до кінця не змайстрованому, але вже вщент розбитому, у який нашвидкуруч та незграбно запряжено здичавілу кобилу на ймення "Демократія". А правлять тим возом, поганяючи перелякану й галопуючу коняку та вириваючи один у одного з рук віжки, сп'янілі від уседозволеності візники. Міркувати про те, куди й навіщо вони мчать, їм нема коли й немає як.

Не знають, куди їх везуть, і люди, яких трясе й підкидає в тому возі…

Скопіювавши на початку незалежності нашої держави "демократичні досягнення" інших народів та зробивши з них взірець для українців, наші державотворці не просіяли ці "досягнення" через українське решето.

Процес просіювання, якби такий відбувся, врахував би особливості нашого менталітету, критичні та болісні точки пострадянського стану суспільства, власне бачення майбутнього, через призму знов-таки своїх національних рис. Це забезпечило б об'єктивну оцінку тодішньої реальності й дало би змогу побачити перспективи стабільного розвитку молодої держави.

Правда, на момент отримання незалежності ще не було одностайного й близького до істини погляду на наш менталітет. Бо ми не знали справжньої своєї історії, а, значить, і психології своїх предків, яка генетично передалася нам, теперішнім, їхніх цивілізаційних здобутків та місця у всесвітній історії.

Стан же суспільства після розпаду СРСР – невизначений та хиткий – виявився "зірковим часом" для тих, хто мріяв про мільйонні та мільярдні прибутки. Він подарував найбільш підприємливим можновладцям чудову нагоду в процесі роздержавлення бувшої соціалістичної власності отримати неабиякий первинний приватний капітал. Про шляхи його походження можна судити з факту відмови державців від проведення люстрації.

Та привласнивши цей капітал, і визначивши в такий спосіб близькі й далекі перспективи особисто для себе, наші керманичі так і не спромоглися окреслити ці перспективи для інших – власне українського народу.

Досі ми не маємо ані національної ідеї, ані стратегії нашого розвитку, ані бачення майбутнього. Дальше, ніж "входження в Європу", погляд наших державників не сягає.

Але ж ми із самих початків і є тією Європою!

Соромно – за владу, болісно – за наш такий терплячий народ (особливо селян), тривожно – за майбутнє.

Заколисуючи український люд нескінченими обіцянками "високих європейських стандартів", можновладці, які вже давно й надовго забезпечили такими стандартами себе й своїх близьких, ніяк не можуть розпочати реально виконувати ці свої обіцянки.

Поки що ми всі є свідками лише того, як "європейських ознак" набувають ціни – при мізерних українських зарплатах та пенсіях; пенсійний вік – при значній різниці між європейськими й українським демографічними показниками та рівнем медичного обслуговування; плата за набуття знань – при нерівних доходах європейця західного та європейця українського...

Ось такими "високими стандартами" закриваються дірки в бюджеті – "вміло" й безклопітно.

А щоби ми не дуже замислювалися над фактом міфічності того, про що співається в колисанках-обіцянках, практикується програмування українців на бездумне споживання низькопробної культмасової продукції "від кращих її виробників". Вєрки-сердючки, "пающіє труси" та безліч інших горе-митців, котрі пропагують беззмістовність, брутальність та аморальність, годують нас отруйним "харчем" зі сцен, радіоприймачів, телеекранів.

Та й для тих, хто ще не розучився читати книжки, також вибір небагатий – книжковий ринок заповнений, як і радіо- і телеефір, примітивною, а то й шкідливою продукцією, особливо російськомовною. Книги з тематикою нашої правдивої історії й духовності, твори, які мають розвивати людину, а не зхудоблювати її, – це поодинокі перлини в суцільній багнюці друкованого непотребу.

Та чи багато людей читають такі книги-перлини? Принаймні, із числа тих, хто повинен це робити, тобто із числа наших державників, цікавляться подібною літературою лише одиниці. Більшість же наших теперішніх "візників" не спроможна не тільки осмислити зміст таких книг, і, головне, зробити належні висновки, а бодай зазирнути в ті книжки.

Прикро, бо саме вони, наші державотворці, мають знати історію й психологію свого народу, мислячи категоріями вічності.

Майбутні покоління при складанні уявлення про нинішнє суспільство не цікавитимуться показниками курсу долара, ціни на газ, кредитних ставок – так само, як і ми, теперішні, оцінюємо цивілізаційний рівень, приміром, шумерів або древніх єгиптян не за економічними показниками, а за рівнем їхньої культури.

А ось те, що відбувається в колах сучасної "еліти", ця наша, уже зафіксована історією, ганьба, і буде основною характеристикою українського суспільства періоду перших десяти років третього тисячоліття.

Та чи замислився над цим хто-небудь із представників верхівки влади? Чи "після нас – хоч потоп"?

Окреслити наше майбутнє – це значить визначити сенс життя країни, народу, кожної української сім'ї та кожного її члена.

Навіщо ми живимо? Невже лише для того, щоби їсти, плодитись, отримувати задоволення й, шукаючи легких шляхів життя, продовжувати знущатися із природи та виснажувати планету?

Схоже, що саме по такій кривій та тьмяній дорозі, яка не має ані мети ані сенсу, і веде в глухий кут цивілізації, усі ми, трясучись та підскакуючи, їдемо в тому зробленому абияк возі, що тягне невідомо куди запозичена в сусідів і здичавіла в наших руках кобила Демократія.

А чи потрібно було нам позичати чужого коня, коли маємо свого – спокійного, послушного, досвідченого?

Кінь цей, виплеканий нашими пращурами, але забутий у перебігах життя та відсунений на узбіччя історичного шляху, має прекрасне й милозвучне українське ім'я – Лад. А головне – він сам знає дорогу, по якій здатен вивезти не лише українців, а й увесь світ на прямий та рівний шлях подальшого розвитку цивілізації.

Разом із тим, політологи та суспільствознавці вперто продовжують усіх запевняти, що краще демократії людство нічого не винайшло.

Не винайшло, тому що забуло про таке поняття як Лад. Перевівши слово "лад" у нижчу категорію й надавши йому узагальненого, неконкретного, здебільше побутового змісту, люди забули, що колись, у давнину, багато століть поспіль у праукраїнській державі успішно жив і працював наш рідний світоглядний та всеохоплюючий закон – Лад.

Цей закон був ефективним, бо всі нагальні питання вирішувало Віче, прообраз референдуму, а належний рівень духовності народу підтримували та направляли в практичне річище повсякденного життя країни наймудріші представники української людності – провідники-брахмани та волхви. У сучасних умовах це могла б бути двопалатна Рада – палата науковців, які мають повністю замінити неефективний теперішній політикум, і палата старійшин – мудрих та досвідчених представників з усіх регіонів країни.

Недарма слово "влада" має глибоку суть і означає "жити в ладі" – тобто дотримуватися закону, ладу.

Сам Бог указує на те, що ми маємо скористатися цим досвідом, розвинувши й оновивши його на основі досягнень думки людської та вдалих результатів її втілення в державотворчих цивілізаційних процесах.

Яким чином Він нам вказує?

Ознаками цього є два явища в нашому житті – відкриття інформації про наших предків, яка була недосяжною понад тисячу років і стала відомою лише тепер, і той ганебний стан суспільства, що спричинений сліпим наслідуванням чужих моделей держави й влади.

Саме це безтямне копіювання чужих "досягнень" загнало всіх нас у глухий кут. Вихід звідти безуспішно шукають державотворці, опустившись до тваринних методів вияснення стосунків між собою – гризнею та бійками.

Невже це не є очевидними ознаками того, що треба докорінно змінювати підходи до державотворення? І шляхи оновлення маємо – досвід наших предків!

Навчімося, нарешті, розуміти Творця! Прислухаймося до голосу наших світлочолих та мудрих пращурів, які із глибин далекої минувшини закликають нас пробудитися від духовної сплячки та з відповідальністю поглянути на своє життя як складову цеглину будівлі майбутнього.

Тож пробудімося, українці, подивімося на Сонце, що сходить, та заходімося майструвати нового воза – міцного, зручного та надійного! Бо коник – наш, розумний та лагідний – застоявся в очікуванні проявів уваги з боку тих, чиї прадіди приручили й зростили його, і в передчутті майбутньої подорожі нетерпеливо б'є копитом.

Він уже готовий бути впряженим у воза та вивезти всіх нас на новий шлях.

І шлях цей буде широким та світлим, бо його осяє Сонце, благословлять наші предки, і освятить сам Бог.

Любов Чуб, Хмельницький, спеціально для УП