Я не прощаю!

36 просмотров
Пятница, 11 февраля 2011, 16:01
Валерий Семиволос
свободный журналист, село Губаривка, Харьковская область, Общество "Малого Круга"

Декілька років тому я сподобився бовкнути необережну сентенцію, мовляв, "за впертість, з якою Ющенко домагається і в Україні, і на міжнародній арені визнання Голодомору як геноциду мого народу, я готовий вибачити йому якщо не все, то багато чого".

Звичайно ж слово не горобець, але відповідальна людина ще й господар мовленого. І мусить або ж за слово відповідати, або ж, якщо на це маються причини, дезавуювати сказане. Так от змушений свої слова забрати назад.

Вікторе Андрійовичу, я тобі нічого не вибачаю, бо ти не лише "проср…в" все, що можна було "проср…ти", але й спробував здійснити це фізіологічне дійство із тим, із чим його зробити неможливо – із пам’яттю народною про ті жахливі часи та мільйони жертв.

Тут мені через плече зазирнула дружина і зауважила, мовляв, не можна ж так із най і колишнім, але все ж таки всенароднообраним. Дісталось і дружині…

Нагадав, що в козацькі часи такого роду обраних вже через рік на Колі палицями до смерті били або ж шаблями на капусту шинкували, а не те що просто лаяли.

А що стосується використання займенників "ти" і "ви", то традиційно українці поміж собою незалежно від віку, статі та соціального стану демократично "тикали". А на "ви" зверталися виключно до тата, мами та інших близьких і старших за віком родичів (дід, бабця, дядько, тітка).

Робилось ще одне виключення – на "ви" могли звертатися до якихось надзвичайно поважних і знаних в певній місцині чи сфері діяльності, шанованих людей: від сільського коваля чи баби-повитухи, наприклад, і до священиків чи кобзарів.

А так прості козак чи козачка могли "тикнути" хоч кому: хоч гетьману, хоч його дружині. І це вважалось нормою, а не моветоном.

І це колишньому гаранту, як великому шанувальнику традицій, мусить бути відомо. Тим паче, що він мені і не тато, і не мамця, і не родич, і не поважний. Най, ковтає…

Виливши свій гнів на ні в чому невинну дружину я трохи заспокоївся, намагаючись розібратися у своїх почуттях. Гнів накопичувався поступово.

Спочатку мене трохи роздратував Окара.

Нещодавно Андрія, стурбованого питанням, що спільного у нащадків тих, хто пережив Голодомор?, занесло у високі теологічні емпірії. Мовляв, нас, отих самих нащадків, предки котрих пухли від Голодухи, об’єднує якась "трудноосязаемая Божия благодать" сприйняття життя як чуда.

Хоча я і не великий філософ, а тим паче богослов, але мені завжди видавалось, що взагалі-то постулат отієї самої Божої благодаті усвідомлення людиною життя як чуда – є одним із наріжних каменів багатьох філософій та теологічних течій.

Та й взагалі, будь-яка віруюча притомна і незбочена людина апріорі сприймає життя як чудо незалежно від того, які катаклізми пережили або ж не пережили її предки.

І тому такий підхід видається дещо спрощеним і до певної міри нівелюючим, а мені одному із отих самих нащадків навіть дещо образливим. Бо позбавляє мене та інших нащадків голодоморного люду права на унікальне, екзистенціальне сприйняття українського Голодомору.

Мало того, подібна нівеляція якраз і дає можливість отим самим, за висловом того ж таки Окари, "на которых шапка горит", стверджувати, "что "голодали все", а поэтому чего о том вспоминать?".

Та, втім. В мене, як і у Андрія, мається свій погляд на об’єднавчий чинник українців, предки котрих пережили Голодомор. Це пам'ять. Причому чинник цей як об’єднавчий, так одночасно і роз’єднавчий. Поясню.

Є пам'ять тих, предки котрих боролись, пухли, вимирали, виживали. А є пам'ять тих, предки котрих організовували або ж руками яких здійснювався Голодомор.

Відповідно у перших і других своє трактування як самого факту, так і причин, масштабів, наслідків, історичної ролі для українців та світу Голодомору.

І до тих пір поки перші не запропонують другим покаятись за своїх предків, а другі цього не зроблять, пам'ять буде роз’єднавчим фактором.

Звичайно другі можуть запропонувати першим (і намагаються це зробити) забути про Голодомор, і якщо таке трапиться – то й не буде самого предмета суперечки. Бо безпам’ятство річ теж об’єднавча.

Зрозуміло, що є цілий пласт людей, предки котрих з тих чи інших причин трагедії уникли, є люди, котрі мало що знають, а є такі, котрі й знати не хочуть. Але мова сьогодні не про них. А про тих, хто пам’ятає.

Мені вже якось доводилось писати, що кожен має свою історію Голодомору. Бо свій власний погляд на історію мають право мати і мають не лише народи чи держави, або ж професійні історики, які, як їм здається, цю історичну думку формують, але й кожна окремо взята людина.

І вона, ця особиста історична думка кожного формується не лише на ґрунті знань, отриманих в школі чи із різноманітних історично-літературних творів, а то й просто із інформаційних джерел масового вжитку, але й завдяки людській пам’яті, яка краще усього зберігається у родині.

І саме завдяки родинним переказам, а особливо спогадам старших за віком рідних і близьких про той чи інший відтинок нашої нещодавньої і такої бурхливої історії, свідками та безпосередніми учасниками (а, значить, і творцями) котрої вони були, в першу чергу, і кристалізують історичні погляди та оцінки тієї чи іншої історичної події кожного із нас.

А ще, як на мене, пам'ять така річ, котра чим далі людина в часі перебуває від події, тим більше потребує символізації останньої. А тому у кожного, хто хоче пам’ятати про Голодомор, мається певний власний символ цієї трагедії.

Наприклад, для моєї 20-річної хресниці Марійки символом Голодомору стала якась маленька дівчинка, яка чи то знесилена чи то вже мертва сидить під віконцем похиленої стіни мазанки на землі із заплющеними очима. Звідки цей образ взявся вона пояснити не може. Можливо, це якийсь кадр кінохроніки, який запав у її пам’ять.

А для одного мого знайомого художника символом Голодомору є маленька, майже прозора дитяча долонька із декількома пустими колосками в ній.

Інший мій знайомий розповідає, що в день Пам’яті поминальні свічки на вікна ставить в мушлі перловиці, бо завдяки цьому ставковому молюску його родина вижила у лихі роки.

Мається такий символ і в мене. Мало того до останнього часу цей символ був цілком матеріальним. Його можна було побачити, торкнутися і навіть обережно походити по ньому.

І оте рублівське поле якраз і було до останнього часу матеріальним символом моєї пам’яті про Голодомор.

Рідні краї я відвідував в останнє років із п’ять тому, а от мама моя їздить туди на могилу батьків майже кожного року. Нещодавно в її присутності я згадав про поле, а воно несподівано зауважила, що поле років зо три тому як зорали.

Я був шокований – і не лише самим фактом, що поля з горбочками вже не існує, але й тим що трапилось це в самий розпал ющенкового правління…

І в цьому мається щось знакове: поле моєї пам’яті, що з’явилося за Сталіна, пережило Хрущова, Брежнєва, Горбачова, Кравчука, Кучму було зоране саме за Ющенка.

Мені можуть зауважити, мовляв, яке відношення має Ющенко до твого поля? Він про те поле і відати не відав, а зорали його якісь місцеві невігласи.

Але я не вірю у випадковості, тим паче такого сакрального штибу.

Справа в тому, що у нашого екс-президента, великого любителя поговорити про моральність та фарисейство, малась унікальна здатність: про що б він позитивне чи ціннісне не говорив, згодом (а інколи відразу ж) воно набувало негативного або ж знеціненого вигляду.

Якої б теми він не торкався – вона тут таки паплюжилась. Яку б серйозну проблему він не підіймав, вона відразу ж ставала сміховинною. Так трапилось і з Голодомором.

Піднявши голодоморну тему на найвищому державному і навіть міжнародному рівнях, Ющенко тут таки повністю віддав її на відкуп чиновництву, котре здатне спаплюжити, забюрократизувати і формалізувати будь-що святе, причому по всій вертикалі влади.

Згадайте оті усі урочисті засідання пам’яті, котрі більш нагадували святкові вечори (недаремно ж Черновецький якось поздоровив киян із святом Голодомору), покладання квітів і траурні молебні під телевізійні камери, і слова, слова, слова – багато, правильних, але не від душі…

І при цьому якось забулося, що справжня скорбота – це справа особиста, інтимна, її на показ не виставляють, на ній піаритися великий гріх.

У дні Великої Скорботи треба мовчати. Причому мовчати так, аби замовкали і інші, котрі до предмету скорботи прямого відношення не мають. Як замовкають люди, котрі випадково потрапляють на чиїсь поминки.

І кажу я про це сьогодні, цілком випадкового дня, а не приурочую сказане до якоїсь кимось визначеної (цікаво ким саме?) скорботної дати, бо накотило велике невибачення. Через спаплюжене Поле моєї пам’яті…

Валерій Семиволос, вільний журналіст, Харківська область, село Губарівка, Товариство "Малого Кола", для УП

 



powered by lun.ua
Словесный стриптиз онкопациенткы: рак, предубеждения и стереотипы
Нам всем нужно, чтобы нас обнимали, чтобы нам говорили комплименты и нами восхищались. Это потребность всех без исключения людей. (укр.)
Лига дебильных шуток. О нагнетании страха через медиа
Манипулирование страхами народа любых команд – хоть Порошенко, хоть Зеленского, хоть шариив – никогда не приведут к выздоровлению и миру. Жаль, что ведутся на технологии и становятся их официальными лицами узнаваемые журналисты. (укр.)
Плохие кредиты – способ повысить ВВП. Нет, это не шутка
Верховная Рада должна запустить прозрачную продажа плохих кредитов государственных банков. (укр.)
Пока НАТО не ждет: почему Украине нужен военный альянс с США
Членство в НАТО может быть панацеей, но что делать до того момента, как мы вступим в НАТО? Ключевой целью нашей политики должно стать получение статуса основного союзника США вне НАТО. (укр.)
Дизайн политического интеллекта: от шрапнели к победе
Что такое дизайн политического интеллекта и возможные его варианты отечественного образца. (укр.)
Школьные реалии Донбасса: национализация, украинский язык, "сдайте на телевизор"
Контингент учителей сейчас довольно странный. Очень много пенсионеров – самого благополучного слоя "республиканцев".
Как воспитать ребенка будущего
Мы живем во время, когда каждые три года можно менять профессию. Одни только учебные заведения не научат детей быстро менять свои навыки. (укр.)