Политика на флагах

В Україні, де немає морального табу на публічні дебати про суперечливі моменти минулого країни, політикам із різних таборів легко будь-коли витягнути "історичну карту" і маніпулювати нею. Особистості й символи стають фактично невичерпним ресурсом для політичних спекуляцій. Не потребуючи від спікера ґрунтовних історичних знань, символи апелюють до емоційно-чуттєвої сфери людей.

І таким чином мобілізують маси.

Загалом так думають політики та члени їх команд. А можновладцям здається, що хоча б у такий спосіб влада, не роблячи дієвих соціально-економічних кроків, у регіональному зрізі відображає інтереси тих, хто за неї проголосував на виборах та активно виборює кредит довіри електорату. Проте це не зовсім так.

Але давайте по порядку.

У сценаріях політичних ток-шоу Шустера й Кисельова після останніх виборів "мовне питання" потрохи відійшло на другорядний план. У гуманітарному блоці обговорень актуалізувались суперечки навколо спірних постатей та подій української історії.

Естафету підхопили місцеві органи влади. Сценарій політичної перепалки навколо надання російській мові статусу регіональної – тепер фактично один в один повторюється щодо питання повернення до використання символіки СРСР.

Минуло не так багато часу, відколи ряд органів місцевого самоврядування прийняли офіційні рішення святкувати 9 травня під копіями червоних Прапорів Перемоги в Житомирській області, Одесі та Севастополі.

Прийшла черга для відповіді Заходу країни.

14 квітня Івано-Франківська міськрада фактично одностайно ухвалила рішення про заборону вивішувати радянські прапори на державних установах і рекомендацію громадянам не використовувати їх. Такий проект ухвали на розгляд сесії вніс міський голова Віктор Анушкевичус. Як заявив мер під час виступу на сесії, він поважає й буде шанувати ветеранів-фронтовиків, які воювали під стягами СРСР, але ніколи не схилить голови перед працівниками КДБ чи НКВС – вони також ішли під червоними знаменами з нанесеним серпом і молотом. Більше того, мер у своєму спічі назвав дане рішення міськради першим кроком до заборони КПУ.

Наступного дня міську раду підтримала Івано-Франківська облрада. Депутати облради запропонували ВР та президенту взагалі скасувати закон "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років" і визнати 9 травня Днем пам'яті за мільйонами безневинно загиблих українців у Другій світовій війні.

Депутати Львівської обласної і Тернопільської міської рад своєю чергою прийняли схожі рішення.

Але з тернопільською облрадою стався конфуз. Ініціативу "Свободи" щодо заборони державним і комунальним закладам та установам області використовувати радянську символіку не підтримали депутати від Партії регіонів, ЄЦ та Блоку Литвина, чим фактично заблокували рішення.

Звичайно, ми чудово усвідомлюємо, що будь-яка влада прагне здатися більш патріотичною, ніж вона є насправді. А виходячи з різної начинки поняття патріотизму в Україні, маємо дихотомічні рішення.

Але треба розуміти, що патріотом на словах може бути будь-хто, особливо це стосується нинішніх політиків. Легко шельмувати червоні прапори в незалежній державі.

А чи були б такі рішення, якби депутати знали, що повернеться час, коли за самі декларації роки проведуть у тюрмах? Взірців вистачає. Як приклад, Левко Лук'яненко чи В'ячеслав Чорновіл. За умов функціонуваня радянського режиму ці люди не побоялися висловлюватись й діяти задля досягнення власних ідеалів, та розплатилися власною свободою на довгі роки.

Щодо депутатів з іншого табору – чи захищали б вони так настирно червоні стяги, якби в Кримінальному кодексі України була передбачена цілком реальна стаття за використання символіки СРСР, як це свого часу зробили Прибалтійські держави? Думаю, і ті й інші сиділи б тихенько.

Місцеві депутати є лідерами суспільної думки, бо отримали голоси на виборах. Але аж ніяк не елітою. Еліта веде за собою. Отже, вона здатна не лише займатись популізмом, але й діяти.

Чому б, наприклад, депутатам одеської міськради, які освятили вивішування червоних стягів Перемоги над адмінбудівлями поряд із національними, 9 травня не приїхати, скажімо, на Львівщину й пояснити людям нормальною мовою, чому так варто чинити? І навпаки, депутатам Львівської облради – здійснити вояж на Одещину.

Згоден – це була б велика політична авантюра. Але депутати на ділі б захистили свій патріотизм.

А ставлення людей до історії не зміниться від наперед відомих рішень муніципалітетів.

Коли ж громадяни зрозуміють, що переливання з пустого в порожнє не захищає їхні інтереси, тоді прийдуть та запитають – для чого виділяти бюджетні кошти на популістичні сесії й навіщо потрібна імітація патріотизму? Я щиро вірю, що цей час настане.

Тим часом Івано-Франківські комуністи вже заявили, що бойкотуватимуть рішення міськради, та в разі заборони проведення мітингу 9 травня під червоними прапорами, звернуться в прокуратуру. Протестуватимуть праві партії в областях, де ухвалено офіційно вивішувати червоні прапори поряд із державними.

Тож святкування 9 травня цього року видасться особливо веселим.

А тепер, давайте глянемо, які реальні наслідки "гуманітарних рішень". На перший погляд, може здатися, що таким чином поглиблюється розкол України та ускладнюється завдання провладних політтехнологів зліпити з Януковича "універсального кандидата-2015", тому це не вигідно ПР. Але лише на перший погляд.

Почалася історія з того, що група народних депутатів на чолі зі членом Компартії Петром Цибенком запропонувала Верховній Раді ухвалити зміни до згаданого закону "Про увічнення Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років", який передбачає "офіційний підйом у День Перемоги копій Прапора Перемоги на будинках поряд із Державним прапором України".

Ініціатива йде згори.

А місцеві ради, декларативно відстоюючи регіональний патріотизм, стали фігурами в багатоходовій комбінації. Важливо навіть не те, чи будуть ухвалені зміни. Має значення саме подання законопроекту до ВР.

Навіщо таке потрібно Януковичу, який прагне здобути більшу електоральну популярність на захід від Києва?

Технологія – штучне розпалювання пристрастей. Врешті Янукович вийде в якості "батька нації" – імідж, який зараз активно розробляється – та всіх миритиме. Інструмент – всеукраїнський гуманітарний проект, який можуть покласти на той же реорганізований Інституту національної пам'яті, що завжди був кон'юнктурною інституцією при владі.

По-перше, це удар по опозиції, яку ставлять у незручне становище, а по-друге – додаткові електоральні бали, насамперед із боку тих людей, які не схвалюють культурну політику влади, уособлену Табачником.

Головне – чекаючи слушного моменту й далі штучно розпалювати пристрасті, але не перегинати палицю та зберігати баланс сил.

А після президентських виборів цю карту можна буде знову обережно покласти в колоду.

Василь Кедик, політолог, Івано-Франківськ, спеціально для УП