Электоральные технологии: современный опыт Молдовы и Приднестровья

До парламентських виборів в Україні залишилося майже півроку, але де-факто виборча кампанія вже почалася. Водночас, на південних кордонах України – в сусідніх Молдові та невизнаному Придністров'ї – цьогорічні електоральні цикли завершилися появою нових лідерів та нових політичних розкладів.

Якщо подивитися на відповідні процеси, то може виявитися, що події, які відбувалися там, цілком релевантні й для України. Наприклад, нагадати українцям їх призабуту пасіонарність і те, як багато може змінювати в безальтернативній реальності вільне волевиявлення людей.

Придністровська груднева весна

25 грудня 2011 завершилася епоха авторитарного президента невизнаної Придністровської Молдавської Республіки Ігоря Смирнова. Чотири попередні президентські терміни надихнули його балотуватися в п'ятий раз. Однак удача відвернулася від нього.

У червні та жовтні 2010-го року на зустрічах Меркель-Медведєв і Саркозі придністровське питання порушувалося в контексті створення Комітету Росія-ЄС з питань зовнішньої політики і політики безпеки. Відмова Смирнова відновлювати переговорний формат "5+2" влітку 2011-го викликала крайнє невдоволення Кремля.

Відсутність російської підтримки, соціально-економічна деградація регіону, і найголовніше – поява реального конкурента –сприяло розгромному програшу Смирнова і політичному зльоту Євгена Шевчука.

Їх антагоністичний тандем був розбавлений так званим "кремлівським" кандидатом Анатолієм Камінським, який раніше перебував на посаді заступника Шевчука в придністровському парламенті.

Стратегії кандидатів, технології та висновки

Невигадана конкуренція, чорні піар-технології, непрогнозованість результатів – подібних президентських виборів у Придністров’ї ще не знали. Справа криється не тільки в політичній ізольованості регіону, як зазвичай прийнято вважати, хоча і цей фактор відіграє не останню роль.

Провідним чинником стала саме персона Смирнова, його стиль правління, яким консервувалися політичні та громадські процеси у невизнаній республіці.

У той же час його авторитарний стиль правління помилково трактували як тоталітарний. "Чи можливі при тоталітарному режимі демократичні вибори, при яких молодий незалежний кандидат переміг двох суперників по виборчих перегонах, один з яких мав серйозний адміністративний ресурс, інший – фінансову підтримку місцевих і зарубіжних економічних еліт ... а протягом двох тижнів була проведена мирна передача влади – без мітингів, демонстрацій?", – резюмувала ситуацію офіційний представник Придністров'я Ніна Штанскі.

Після гучного відходу з посади спікера придністровського парламенту, Євгеній Шевчук практично на 2 роки взагалі позбувся будь-якого медійного ресурсу. Водночас, значна частина придністровців щиро вважали його "народним заступником", що потерпає за правду.

Ефект його відходу від влади, сміливість називати речі своїми іменами стали свого роду тригером впізнаваності для електорату і фактором для найбільшої популярності в період виборчої кампанії.

Крім того, команда Шевчука почала безпосередньо спілкуватися через соціальні мережі з молодими і небайдужими людьми, з тими, кого колишня влада, та й інші політсили, не вважали серйозним "ресурсом", покладаючись, в основному, на дисциплінованих пенсіонерів.

Ще одним сприятливим чинником його перемоги став фактор місця і часу. Він висунув свою кандидатуру саме тоді, коли народ остаточно втомився від політики ізоляціонізму і хотів змін.

Але провідною й найефективнішою технологією виявилися прямі, неформальні зустрічі Шевчука з виборцями. Натомість інші політики майже не приділяли уваги відповідному формату.

Приклад електорального успіху Шевчука актуальний саме для мажоритарників. Він демонструє, як, навіть у доволі скрутних умовах, можна домогтися перемоги, не вдаючись до дорогих технологій, і як позитивне враження від безпосереднього спілкування з людьми здатне дезавуювати найбрудніший піар.

Всі свої роки правління Придністров'ям Ігор Смирнов безсоромно експлуатував соціальні стереотипи політичного конфлікту, серед яких тема "фортеці, на яку нападають" була домінуючою.

Тема зовнішньої загрози залишилася центральною і під час його останньої виборчої кампанії. Проте, на тлі сюжетів федеральних російських телеканалів про розкрадання членами його сім'ї російської гуманітарної допомоги, головний слоган: "Батьківщина не продається", – звучав для багатьох як знущання.

До того ж безперервне погіршення соціально-економічних умов всередині регіону та електоральна втома від його фігури стали критичною масою для недовіри та пошуку нового лідера.

Замість того, щоб гідно піти, Смирнов все ж не зміг подолати спокусу влади і вплутався в програшну кампанію, розтративши даремно навіть значний капітал адмінресурсу.

До речі, "адмін" і в Україні потужно використовує нинішні партія влади, але з недавніх придністровських уроків слід зрозуміти просту істину – при критичній масі невдоволення громади – адмінресурс не працює як інструмент тиску, він перетворюється на дратівливий чинник для виборців.

Кандидат Анатолій Камінський був висуванцем місцевого великого капіталу, представленого в Придністров'ї фірмою "Шериф". Незважаючи на те, що в останні роки Камінський очолював найбільш структуровану партію "Оновлення" ("Обновление"), він був малопомітним політиком, не прагнув до спілкування з пресою і публічних виступів.

З самого початку рішення фірми висунути Камінського кандидатом в президенти викликало більше запитань ніж відповідей. Навіщо висувати політика, позбавленого мотивації і харизми?

Ставити питання: "куди дивилася Москва, підтримуючи Камінського?", – не доводилося, усвідомлюючи вже зараз неефективність ведення подібних кампаній з боку уповноваженого московського чиновника в адміністрації президента РФ в інших регіонах пострадянського простору, наприклад в Південній Осетії.

Але не одна тільки персоналія Камінського зумовила його поразку. Як людина "Шерифа" він сприймався суспільством частиною корупційної системи влади Смирнова, тому її викриття на федеральних російських каналах бонусів Камінському не додало. В результаті – програш у другому турі з величезним розривом.

Молдова – довгоочікувана стабільність, або нова глава в протистоянні еліт?

У 2009 році, коли депресія та стагнація в невизнаному Придністров'ї, здавалося, не досягла ще свого дна, на правому березі Дністра в Кишиневі, в результаті парламентських виборів, перемогу здобув Альянс "За європейську інтеграцію".

Щоправда, парламент майже три роки не міг обрати президента через те, що жоден кандидат не набирав необхідний для цього 61 голос з 101. Через це парламент двічі був розпущений і в країні відбулися повторні вибори.

Щоб вийти з глухого кута, Альянс спробував переформатувати формулу президентури за допомогою референдуму, але вона провалилася через занадто низьку явку виборців.

Люди на референдум не прийшли, втомившись від нескінченних електоральних циклів. Нинішньому скликанню парламенту також погрожували чергові перевибори, але ситуацію вдалося врятувати трьома голосами депутатів-соціалістів, що відкололися від ПКРМ.

Таким чином, конституційна криза, що тривала майже 900 днів завершилася обранням непублічного і раніше маловідомого в молдавській політиці Николає Тимофті.

Але вибори президента вирішили суто технічну задачу – збереження існуючої конфігурації влади, яку як ковдру по-черзі тягнуть на себе то лідер Ліберал-демократичної партії, прем'єр-міністр Влад Філат, то віце-спікер парламенту Володимир Плахотнюк, який фінансує як мінімум Демократичну партію.

Фігура Николає Тимофті залишається компромісною і великих змін в молдавській політиці не обіцяє, тим більше, що інституційно Молдова – парламентська республіка. Від Николає Тимофті молдавське експертне співтовариство не чекає самостійних вчинків і рішень.

Відомий молдавський експерт Богдан Цирдя сумнівається, чи вдасться президенту "...нав'язати власний порядок денний, оскільки партії, що входять до Альянсу, просто-напросто обмежили його повноваження".

Технології та фактори внутрішньої політики в Молдові

Поки з 2009 року йшли процеси становлення нового політичного ландшафту Молдови, очолюваний прем'єром Владом Філатом уряд щедро обіцяв своєму електорату безвізовий режим з країнами ЄС до кінця 2012 року і в подальшому – вступ до Євросоюзу.

Громадянам Молдови не пояснювали, на чому ґрунтується оптимізм прем'єра. Але з часом, людям, які відчувають відсутність покращення життя вже сьогодні, набридли відповідні обіцянки.

За останнім соцопитуванням, проведеним в січні 2012, кількість жителів правобережної Молдови, які підтримують вступ до ЄС, знизилася до 44%, це на 17% менше в порівнянні з 2011.

Зменшується зацікавленість у головному електоральному слогані правлячого Альянсу і завдяки відкритому і безперервному внутрішньополітичному конфлікту всередині нього – лідери двох великих партій, олігархи Філат і Плахотнюк, ведуть безперервну виснажливу боротьбу за сфери впливу.

Наявність двох приблизно рівних за силами полюсів в одному політичному альянсі обумовлює дисфункцію інститутів влади. Причому це відбувається не закулісно, а цілком публічно.

Зрозуміло, що відповідні події можуть призвести до втрати авторитету Альянсу і погіршення іміджу влади, а також розчарування в європерспективі Молдови загалом. Вони все більше асоціюються у громадян з дисфункціональним Альянсом, ніж з обіцяним поліпшенням соціально-економічної ситуації.

Після послідовного погіршення електоральних результатів на виборах, починаючи з 2009 року і виходу з партії комуністів ключових фігур, ПКРМ, тим не менш, на сьогоднішній день показує зростання популярності.

Згідно з даними опитування IRI, більше 40% населення в січні 2012 були прихильниками Партії комуністів. 37% громадян однозначно проголосували б за ПКРМ, а ще 5% готові переглянути свої сьогоднішні уподобання на користь ПКРМ. А в серпні 2011 за ПКРМ були готові голосувати лише 23% населення, а 4% – переглянути свої переваги.

Популярність ПКРМ зростає завдяки протестним настроям. Цікаво те, що фактори протесту залишаються тими ж, що і в переддень виборів 2009 року, на яких комуністи втратили владу, – бідність серед населення і корумпованість владних еліт, що гальмує економічний розвиток.

Тоді цей протест був спрямований проти комуністів. Сьогодні, його вміло каналізує ПКРМ, всерйоз маючи намір взяти реванш і добитися відставки уряду Альянсу.

Отже, все це разом – чим не уроки для України – й стосовно застосування адміністративного ресурсу з боку влади під час електоральних кампаній, "прокремлівської підтримки", яка мало що вирішує у підсумку, й того, як відсутність поступу в євроінтеграційних ідеях може негативно відбитися на здатності суспільства їх сприймати.

Вікторія Гладковська, експерт УНЦПД, для УП