Реклама:

Неуникальная Украина

Пятница, 16 августа 2013, 15:18

Іпохондрія – це психічний розлад, при якому людина постійно вишукує в собі все нові й нові хвороби, незважаючи на всі зусилля лікарів переконати її, що вона здорова. Іпохондрія майже не лікується.

Про звичайних (соматичних) хворих медики кажуть: неможливо вилікувати людину, яка незважаючи на усі їхні зусилля, вперто повзе до могили. Так і в цьому разі – неможливо переконати в чомусь людину, якщо вона цього не хоче.

Щось подібне сталося з нами.

Ми всі хворіємо іпохондрією: наше становище найгірше, ми радіємо, що скочуємося все нижче й нижче в світових рейтингах, ми тішимося, що наша економіка падає і наш уряд настільки бездарний, що нездатний це виправити.

Це дає нам відчуття власної значимості. І змінюватися ми не хочемо, ні – нам так добре. За "поганих помаранчевих" бюджет зріс втричі, а середні зарплати по Україні – вчетверо.

І всі нили, як це погано – скаржилися на життя і проклинали ненависну їм владу. Хоча ціни тоді були набагато меншими, ніж зараз.

А за останні три роки правління "реформаторів" в рази зріс зовнішній борг країни, вдвічі-втричі – ціни на бензин, хліб, газ, комунальні послуги! І всі мовчать, всі раді.

Тож проти волі закрадається думка, що саме так мало було. Що саме цього ми й хотіли.

На думку австрійського психоаналітика Альфреда Адлера, за хворобою часто ховається прагнення до влади – так ми керуємо своїми близькими. Це, звичайно, не завжди так, але погодьтеся – щось в цьому є.

Кожен з нас стикався з подібними людьми, що насолоджуються своїми хворобами і викликаючи співчуття в оточуючих, маніпулюють ними. А в мегамасштабі – так іноді роблять цілі народи.

Не-розколена цивілізація

Ми унікальні, бо нам найгірше. І наші страждання цю унікальність нам лише підтверджують. Ще Чехов писав, що всі щасливі сім’ї однакові, а кожна нещасна – нещасна по своєму. Так буває і з окремими людьми, і з цілими народами.

Однак насправді люди не часто хочуть позбуватися своїх проблем – як же без них? Як тоді жити? Як в анекдоті: "Лікарю! От Ви мене вилікували – і що? Раніше я був Наполеоном! А тепер я хто!?".

Але все-таки – глянемо правді у вічі. Головним козирем прихильників української унікальності є те, що ні одна нація не зазнавала такого масового нищення. Або майже не одна.

І пов’язано це з тим, що ми знаходимося на кордоні цивілізацій, на межі між Сходом і Заходом. А тому й розділені навпіл і територіально, і ментально.

Скажіть будь-ласка, яка країна НЕ розколена? Росія, що не маючи власної віри, постійно зазіхає на українське православ’я? Ця "молода нація, що не має власної філософської традиції", як її означив Альбер Камю, ще й досі без України себе не мислить.

Чи може не такими є народи Кавказу, кожен з яких має іншу віру? Їх ми не вважаємо розколеними?

Особливо якщо пригадати недавній досвід Грузії, яка втративши частину території, тепер ризикує позбутися навіть тих надбань революції, в яких, здається, ще донедавна нас випереджала?

Чи може не розколені інші наші сусіди – болгари? Тюркська нація, що прийняла слов’янство? Чи поляки, які з "імперії від моря до моря" стали невеличкою країною  Євросоюзу, де усім тепер заправляють їхні далеко не найкращі "друзі" – німці?

А може не такими є угорці? Нація, що в прямому сенсі цього слова віднайшла свою батьківщину всього лишень тисячу років тому – дрібниця в історичному масштабі. Чи румуни, чия держава постала з колишньої римської провінції Дакії?

Єдине, що, правда, дійсно до певної міри є унікальним – так це те, що Україна часто знаходилася в самому центрі цих процесів. Але швидше була якраз острівцем стабільності, ніж нищення.

Саме тому тут на якийсь час знайшли прихисток мешканці казахських степів – половці – принаймні аж до знищення Києва в 1240-му році та їхнього заслання у Сирію та Єгипет.

Так, ця степова частина України і справді до певної міри унікальна – колонізована всього лишень якихось 200 років тому, вона ще й досі містить найбільшу в Європі пустелею та біосферний заповідник, земель якого ніколи не торкався плуг.

Але навряд чи її з повним правом можна вважати "диким полем", як це твердила нам радянська історіографія. Цей степ завжди був достатньо обжитим, тож швидше був котлом для творення нових традицій та оберегом колишніх вольностей, ніж джерелом  руйнації.

Ось про це можна говорити, так! Але навряд чи про розкол між Сходом і Заходом, який деякі з наших сусідів переживали набагато трагічніше за нас. І якого Україна колись не знала, бо як і в казахських степах, терпимість до чужого світогляду була тоді у неї в крові.

Штучна держава?

Однак, як це часто буває, не все так просто. Ми не тільки тому боїмося відмовитися від своїх страждань, що прагнемо кимось маніпулювати – ми іноді просто не знаємо, як жити інакше.

Бо як тільки українці вирішать стати звичайною європейською нацією, як тут же почуються голоси наших "друзів", ідеологів "Русскоґо міра": України не існує, це штучно створена німцями держава, всі ці території подаровані російським царем та грузином Сталіним. Нехай віддадуть все назад!

Так, ніби бувають держави не-штучні. Кожна держава в тій чи іншій мірі є штучним утворенням на тілі нормальних людських відносин.

От тільки це утворення може бути або наслідком суспільного договору усіх громадян, або наслідком маніпулювання ними невеликою цинічною меншістю. Останнє – переважно з використанням ідеї "божественного" походження правителя, поставленого керувати ними самим Богом.

І якщо вказуючи на штучність походження України ці ідеологи мали на увазі, що такою природною державою є Росія, то остання швидше підпадає якраз під другу категорію – тих країн, де вже століттями громадянами маніпулюють ідеєю божественної вибраності їхнього правителя.

…чи все-таки унікальна?

Однак не така страшна унікальність, як її малюють. Так, на шляху нашого дорослішання нам часто доводиться від неї відмовлятися, позбуватися своїх нарцисичних комплексів.

Але й повна її відсутність теж не є добре.

Дитина повинна відчувати свою унікальність, інакше не стане повноцінною особистістю. Тільки дитині легше – свою винятковість вона усвідомлює через любов батька – що йому подобається, а що – ні.

Народ же такої можливості не має – комусь там сподобатися. Хіба що придумає собі такого батька сам – у вигляді свого Бога. Так зробили нацистські ідеологи – створивши для "службового використання" зовсім іншу релігію, ніж для мас.

Однак це не той шлях, який варто наслідувати. Свою унікальність ми повинні відшукати самі. Через осмислення своєї історичної долі, через пошук своєї місії.

Не плакати і скаржитися, як інфантильна дитина, що намагається "виторгувати" щось для себе. А самим знайти те, що нам подобається, але що може бути корисним й іншим – щоб нормально співіснувати з ними. Так, як це роблять дорослі.

Тому доля України не в поділі цивілізацій і не в тузі за тим, якою поділеною є вона сама, а в здатності до поєднання протиріч – в духовному творенні, а не в деструктивності.

Як народ, що стояв на шляху Османської імперії до християнської Європи, ми маємо звести докупи певні морально-ідеологічні засади. Центр розколу, а фактично – серце Європи, унікальний степ, де ще 200 років тому не було міст і де знаходиться найбільша пустеля Європи, має стати новим епіцентром націотворення.

Це для нас не ново – тут вже проходила слов’янська експансія. Тут жили печеніги і половці, тут пройшлися болгари і угорці, тут існувало українське козацтво. Тож з точки зору метафізики історії людської цивілізації, свою унікальну долю Україна, звичайно, має.

Втім, як і будь-яка інша держава, як і будь-яка інша нація.

Ігор Лубківськийдля УП

powered by lun.ua

Что нужно знать об установке виниров: виды, преимущества и недостатки

Какие нововведения предлагает законопроект о реформе в сфере градостроительства?

Как вернуть себе свою жизнь: 5 главных правил делегирования

Месть системе. Почему Зеленскому не интересна реформа государственного управления?

Сталинская "борьба с бандитизмом". Раунд первый: 1944

Гендерное неравенство: когда женщины будут руководить спортом?