Вокруг - одни "фашисты"?

Наприкінці жовтня Україною прокотилася хвиля різноманітних святкувань 70-ї річниці визволення Києва та країни від "фашистських загарбників; відбулися доволі масштабні мітинги під орудою Партії регіонів, зрозуміло, на яких учасники клялися боротися з "фашизмом" в країні й усіляко засуджувати його.

На одному такому мітингу виступив навіть голова Верховної Ради Володимир Рибак, і в такий спосіб було продемонстровано, що звинувачення "фашизму" йде від самих верхів.

Попри всю театральність цих акцій, їхній шаблонний характер – для всіх було зрозуміло, що вони мають, по-перше, конкретну політичну мету, а по-друге, їхній настрій віддавав і совковою ностальгією, і явно недержавницькою та недемократичною ідеологічністю. До цього явища можна поставитися як до непотрібного маскараду людей, які, ідучи вперед, чомусь весь час дивляться в минуле, і відвернутися.

Однак у цій акції є й такі моменти, які можуть принести в наше суспільство цілком небажані, "розривні" результати.

Саме це й пропоную проаналізувати й подумати про небезпечні тенденції.

Перше. Не секрет, що ідеологію епохи сталінізму про "священну боротьбу з вічним злом – фашизмом" ПР запозичила зі сфери російських політтехнологій ще в епоху "пізнього Кучми" і за допомогою неї зуміла мобілізувати совєтизований електорат Донбасу передусім, а за ним – і південного сходу України.

Спочатку "фашистами" стали якісь абстрактні вороги трудового шахтарського люду, потім Ющенко, далі – усі "помаранчеві", згодом НАТО, абстрактний американський імперіалізм тощо. Усі ці "нечисті" сили хотіли начебто відібрати в "простого народу" його "Велику перемогу", "посварити із братньою Росією" і "заборонити російську мову".

Отже, на власні очі ми в 2000-і роки побачили величезний цинізм, маніпуляції дуже вагомими поняттями, ідеалами, фактами.

І, що найгірше, українське суспільство почало до цього цинізму звикати.

Друге. Покращивши життя "вже сьогодні", "нагнувши" країну під себе й паралельно втративши будь-яке бажання сіпатися в бік соціально-економічних ініціатив, владна партія вже в 2010-і роки вирішила повторно осідлати "фашистського коня", щоб знову мобілізовувати свій електорат – бо ж більше його мобілізовувати нічим.

Тепер, на щастя, і нагода для використання цього коня підвернулася: в українському суспільстві посилюється запит на національну ідею, зростає патріотична й державницька свідомість, у парламенті з'явилася націоналістична партія.

І ось усю країну вкрили бігборди із привітаннями до 70-ї річниці визволення країни від фашизму й масові мітинги... У цій проросійській акції насторожує вже агресивний аморалізм. Адже "фашистами" збираються проголосити ледь чи не півкраїни – тобто всіх тих, хто має розуміння історичної ролі УПА, потреби державницького підходу до воєнної проблематики, загалом має тверді українські патріотичні переконання.

Те, що такі псевдосвяткування перемог над "фашизмом" ведуть країну до розколу – це відомо. Однак вони несуть у собі ще кілька "підводних мін".

Про це – у тезах політтехнологів:

1. Систематичне запозичення з російського політтехнологічного "арсеналу" ідеологій, прийомів політичної боротьби, самої стилістики політичного "опрацювання" суспільства неухильно веде Україну до неототалітаризму, яким так хворіє сучасна Росія.

2. Цинічне й перекручене використання тем із Другої світової війни при вирішенні корисливих політичних завдань певними політгрупами веде до спрощення подвигу й героїки, до реального деформування правди в розмові про війну, у котрій, як твердять історики, було насправді дві поразки й дві перемоги.

3. Нерозбірливе, фальшиве, підступне звинувачення у "фашизмі" всіх, хто чимось не сподобався провладним середовищам або відзначається чіткою національно-державницькою позицією, підштовхує нашу країну до принципів вмотивованої нетерпимості й ненависті, які відомо чим загрожують.

4. Сам факт звинувачення якихось політичних груп, осіб у "фашизмі" – чи, коректніше, у нацизмі – є справою дуже серйозною й відповідальною. Цим звинуваченням не можна розкидатися наліво й направо.

У цивілізованому світі такі звинувачення несуть у собі певну політологічну, правову й моральну складові. Тобто, усе суспільство повинно знати, за які саме ідеї та погляди засуджується особа, наприклад, як фашист, на яких юридичних підставах це засудження ґрунтується, і з яких моральних позицій ведеться засудження.

У теперішній Україні вийшло так, що звинувачують передусім на підставах певної ігнорації законності як такої й із моральних позицій людей, які шанують тільки безлад і силу.

Іншими словами, справжні фашисти – бо фашизм чи, точніше, націонал-соціалізм це насамперед тоталітарність та імперськість мислення – уже судять видуманих "фашистів".

І останнє узагальнення.

Перед патріотами України стоїть одне велике стратегічне завдання: витягнути нашу країну з ментально-цивілізаційного простору Росії, у який ми поступово втягнулися ще від 17 століття.

Тема перемоги СРСР над нацистською Німеччиною настільки глибоко, до фанатизму, увійшла в російську національну свідомість, російську державну пропаганду, у російську культурну парадигму, що мимоволі, зачепивши цю тему, ми запозичуємо російську систему мислення й оцінювання світу, історії.

Тому будь-які святкування, за московським зразком, ювілеїв радянського "визволення", як би шляхетно вони не виглядали, завжди будуть черговими втягуваннями української нації в російську систему координат, у російську національну свідомість, у російську державну пропаганду.

Чи можуть такі акції формувати українську державницьку свідомість?

Ось над цим варто замислитися.

Роман Ілик, народний депутат України, спеціально для УП