Песочница с характерным аммиачным запахом

Ще минулого року я замовила святому Миколаю "під подушку" звільнення Юлії Тимошенко. Не те, щоб я її сильно любила чи хотіла бачити президентом…

Ми не вміємо виховувати хлопчиків. Гарні і сильні жінки приводять у світ таких самих гарних і сильних жінок, а своїх синів ми залюблюємо і розпещуємо.

На синів ми часто навішуємо ярлик свого ідеального чоловіка, принць – він і на Троєщині принць. До доньок ми критичні, з малечку вчимо їх давати собі раду в усьому – від пришивання ґудзиків до поєднання кар’єри і домашнього огнища.

Мабуть, тому що в якийсь глибинний підсвідомий спосіб з доньками конкуруємо – "вона мусить вміти те, що й я". З синами - яка конкуренція?! Їх ми ховаємо за свою спину від життєвих вітрів, їм віддаємо найсмачніші шматки і найзручніші крісла.

Нещодавно, не дочекавшись більш-менш вільної маршрутки, я з дітьми сіла в тролейбус - люблю просторі київські "троліки". Всі сидячі місця були зайняті, прохід повністю вільний.

На сидіннях серед бабусь затесалось чимало в-розквіті-сил чоловіків. Я їх називаю заручниками бога Морфея, бо за першої ж загрози втрати сидячого місяця вони засинають. На пізніх місяцях вагітності мене ця тенденція регулярно доводила до сліз, зате тепер вже я маю імунітет - навіть коли мої діти літають туди-сюди над головами сонного царства – витримка й іронія не покидають мене. А діти звикли не претендувати на місце, тому дуже дивуються, коли хтось таки підривається і намагається їх всадовити.

Так от, в тролейбусі звільнилось місце. Я відразу запропонувала сісти бабусі, що єдина стояла поряд з нами. Вона відмовилась, бо під’їжджала до своєї зупинки.

Тоді я взялась за свого тоді ще шестирічного Марка як найменшого у нашій трійці. Марко впирався: "Мамочко, краще, ти!" Я дотискала "Марко, сідай вже – мені так буде спокійніше!". Цієї миті бабуся нахилилась до мене зі словами "Воспитывайте мужчину!"

Мене прям’ осінило. З почуттям глибокої вдячності за пораду, я сіла. Сина мотлошило навколо поруччя не по-дитячому, але він сяяв від гордості. Йому так сподобалось бути великим і шляхетним, що тепер він звільняє місце регулярно і не лише мені.

Мій чоловік – представник кращої, втім, не переважної частини укр.чоловіцтва - у дні Євро-2012 познайомився з британською знімальною групою. Разом вони їздили в Донецьк.

Бритоси, нагулявшись вулицями і надивившись на розклади в українському суспільстві, все дивувалися: "How can all these beautiful women produce all those men?"

Наші жінки, скільки на них не навантаж, усе потягнуть. Поєднають роботу і сім’ю без права на депресію і творчу кризу - бо ж нема на це часу. Зароблять в Італії, поглиблюючи процес перетворення своїх чоловіків у трутнів, які живуть з італійських траншів і ще й хизуються одне поперед одним купленими за жінчині гроші мобілами.

Колись таксист, розповідаючи про мізерні прибутки сім’ї, підсумував: "Ладно я! Одні штани, одну куртку роками можу носити. Але вона! Чому вона не дбає, щоб знайти кращу роботу і краще вдягатися? Вона ж - жінка!"

А коли є гроші, великі гроші – брак виховання стає ще помітнішим.

Небажання поважати у жінці Жінку коштуватиме нам Асоціації.

Оця ось категорія принців державної годівниці мене вражає найбільше - повною ігнорацією хлоп’ячих законів дитинства!

Дівчаток не б’ють. Чому – немає значення, це аксіома і все. Юлія Тимошенко – "дівчинка", і не треба про те, що політика – поза статтю. Дівчинку не гоже бити, ще й так довго і показово.

Чим тоді ті "хлопчики" відрізняються від своїх незахищених владою однодумців?

Ми ж типу засуджуємо врадіївських ґвалтівників, хоч свідчення Ірини Крашкової суперечать одне одному.

Ми засуджуємо убивць Оксани Макар, не дорікаючи їй за легку поведінку.

А тут купа хлопчиків в костюмах і з дорогими машинками – обзивають дівчинку і знущаються з неї, а ми – поки що – на це дивимось.

Чому інші – виховані - хлопчики всіх нас мають пускати у велику, дружню і - головне – незасцяну пісочницю Євросоюзу?!