Фейс-контроль как выборы президента

П'ятим президентом України буде людина без ідеології, твердих переконань і реального плану дій. Саме із цим прийшли до фінішу всі головні конкуренти.

Отже, за яким принципом визначаються українці для вибору гаранта Конституції – нині важко сказати. Одне зрозуміло, що таке визначення передбачає відсутність партійних, ідеологічних та світоглядних ознак. Як не дивно визнавати, але в переважної більшості це буде щось на зразок фейс-контролю з дуже пом'якшеними моральними критеріями.

Несподіване лідерство на останньому етапі відомого бізнесмена й олігарха Петра Порошенка досі підтверджує ірраціональність українського виборця.

Майбутній вірогідний президент фактично є самовисуванцем, і у своїх передвиборних промовах воліє не акцентувати на жодних цінностях крім сімейних, і на жодних політичних симпатіях крім боротьби за мир і європейського вектору розвитку.

На даному етапі українцям цього було досить для визнання його кращим кандидатом у президенти.

Юлія Тимошенко, котра довгий час була лідером народних симпатій і кілька останніх років, навіть перебуваючи у в'язниці, формувала порядок денний у державі й не сходила з перших шпальт світових ЗМІ, – отримавши волю, виявилася абсолютно не готовою до спілкування з новою постмайданною країною.

Войовнича риторика на адресу своїх конкурентів насторожила прихильників пані Юлії. Від неї чекали нового образу, свіжих ідей, реальних і радикальних планів. А вона натомість абсолютно помилково побудувала стратегію своєї передвиборчої компанії на нещадній критиці своїх учорашніх соратників, котрі насмілилися сьогодні їй опонувати.

І левову долю свого войовничого запалу ця без сумніву пасіонарна особистість зосередила на лідеру президентської гонитви – Петру Порошенку.

І це вже була не помилка. Це був провал. Пана Петра нема за що було критикувати. Просто нізащо й усе. Він ніде не зробив грубих помилок.

Представляє суперуспішний бізнес. Його фірма виробляє продукцію досить високої якості. Із пристойним рівнем доданої вартості. Має власні торгові марки й відправляє продукцію в десятки країн світу. А якщо раптом хтось десь не те поклав до шоколадок чи тортів, то за це персональну відповідальність несе тато Петра Олексійовича, який власне й започаткував солодкий родинний бізнес і виявився надзвичайно талановитим бізнесменом-технологом.

А молодший Порошенко, отримавши освіту дипломата, зумів налагодити гарне прикриття в Києві успішній справі в буремні часи українського первісного накопичення капіталів.

Немає за що критикувати лідера президентських перегонів і за його роботу на державній службі. Хоча б тому, що він там нічим не відзначився. І не наробив великих помилок.

Може, тому що не дуже робив і не дуже висувався. Просто займав посаду. За що ж його критикувати, якщо не має помилок? За те, що олігарх?

Ну, який же з пана Петра олігарх, коли він удень і вночі підтримує демократичний рух і європейський вектор?! А його 5-ий канал справді був чи не єдиним осередком інформаційного опору вже на двох Майданах. І це справді так. Роль 5-го каналу важко переоцінити. Як, врешті, і його власника, котрий зумів захистити й залишити на плаву головний рупор українського опору.

Ну, може, усе ж Петро Олексійович і справді трохи олігарх, бо володіє системним бізнесом у якому не останню роль грають і власні мас-медіа.

Але Порошенко не найстрашніший для країни олігарх. Мало платить своїм працівникам? А хто з олігархів платить найманим робітникам багато? І звідки б вони кошти брали б на олігархічні мільярдні статки?

Як зізнається сам пан Петро у вузькому колі, йому вдалося назбирати в трудах праведних усього лиш десь 4,5 мільярди доларів США. Та це ж на двох із батьком. Хіба це можна порівняти із двома десятками мільярдів Ахметова. І тільки на нього одного!

А якщо вже пані Юлія так наполягає на цих злих дефініціях про визначення бізнесового статусу своїх конкурентів – то що вона особисто зробила, перебуваючи на посаді й прем'єр-міністра, і депутата ВР, і лідера однієї з найбільших фракцій, щодо приведення українського бізнесу в цивілізований стан і позбавлення країни від олігархічних порядків?

Які конкретно кроки вона здійснювала, щоб Україна перестала бути олігархатом? Чи, може, у неї є такі плани? Не гучні слова – а реальні, продумані й радикальні кроки на оздоровлення економіки й соціальної політики?

Одним словом, українська політика – справа темна й дуже заплутана. Як темні й заплутані люди, котру роблять нині цю політику й робитимуть, схоже, і далі.

Проте, не все так песимістично.

По-перше, кого б нині не обрали на посаду президента – уже добре, що оберуть, бо це буде легітимна особа, яку визнає світ, і яка буде однозначно демократичного спрямування.

По-друге, якщо новому президенту дуже закортить стати знову диктатором, то в нього нічого із цього не вийде. Хоча б тому, що в парламенті він не має достатньої підтримки для проведення диктаторських законів. А нова Конституція не передбачає аж надто суттєвих повноважень президента.

По-третє, усі потенційні претенденти – відверто європейського спрямування. Тобто, найшвидше 27 червня вони-таки підпишуть економічну частину асоціації з ЄС. І змушені будуть виконувати всі зобов'язання, що взяла на себе країна.

Їм просто ніхто не дозволить не виконувати те, за що так мужньо відстояв Євромайдан.

По-четверте, лідери ЄС і США серйозно взяли курс на сприяння створенню на базі України зразково-показової країни для всього пострадянського простору. Судячи з тих коштів, які виділяються нині на її стабілізацію й потенційну модернізацію, то це досить серйозні наміри.

Здійсненню яких може завадити лише невмирущий радянський совок, позбавлений почуття національної відповідальності й моральних засад.

Немає підстав стверджувати, що нині ці засади з'явилися в наших провідних лідерах. Але є підстави сподіватися, що страх втрати "всього у важких трудах здобутого", примусить українських лідерів слухатися порад розумних людей і приводити український олігархат у стан цивілізованого розвитку.

А що б усе це збулося, треба, щоб Захід не стільки коштів давав Україні, як надав спеціалістів із правом контролю за витрачанням цих коштів.

У кожне міністерство хоча б із десяток. І саме ці спеціалісти мали б формувати порядок денний у даних галузях. Такий досвід мали багато країн.

До речі, післявоєнна Японія й Німеччина є прикладом саме такого практично зовнішнього управління спеціалістами США. Спочатку було трохи незвично... І японцям, і німцям. Але результат національного розвитку все поставив на місце. І результат цей на їхньому фейсі.

Здається, і Україна не має іншого вибору, як повторити цей досвід.

Ну не на Порошенка й Тимошенко ж нині сподіватися?!..

Віктор Мороз, спеціально для УП