Нормандский формат "сливает" Украину: история повторяется

Понедельник, 18 января 2016, 14:58

"Нормандський формат", порушення кордонів балтійських країн, Мінські перемовини, залякування виведенням військ на кордон, концепт "Великої Росії" тощо – усе це вже відбувалося на українському геополітичному просторі.

Але – під іншими іменами та у віці європейських "Великих Держав" ХVII-XVIII століть.

Тому, у нинішніх діях Росії є історичний прецедент, за допомогою якого Володимир Путін може спрогнозувати реакцію Німеччини, Франції та Великої Британії на його дії в Україні. Недарма в Кремлі сидять політологи на кшталт Олександра Дугіна, засновника концепту відродження Великої Росії, які вивчають історію в цілях відновлення Російської імперії.

Поки РФ не переходить певну геополітичну межу, у неї від Європи є політичний картбланш.

Отже, щоб зрозуміти нормандську геополітику, у якій знаходиться Україна, потрібно проаналізувати геополітику класичних європейських Великих Держав.

З такого аналізу можна краще зрозуміти позицію Європи щодо України, коли європейські інтереси стикаються з російськими інтересами.

Історичний контекст для сучасних подій

У 1697 році Петро І гарантував саксонському Августу ІІ перемогу на виборах на польську корону – тим, що привів значну кількість своєї армії під самий Краків та підкупив шляхту. У такий спосіб, Петро І став гарантом влади в Польщі, а Август ІІ де-факто став васалом Петра І. Взагалі, це перетворило незалежну Польщу в сателіта Росії.

Подібним методом Путін домігся референдуму в Криму, "підігнавши" на кордон з Україною 50.000-ну армію, яка начебто проводила там воєнні навчання, а насправді була готова перейти в наступ у разі заборони референдуму.

Після цього, Петро І вступив у Північну війну проти Швеції на Балтиці. З 1702 року російська армія та флот періодично роблять рейди на шведську територію.

Точно так само, як і зараз російська військова авіація та підводні човни пересікають кордони скандинавських країн. Саме тому Балтійські країни переживають за долю України, бо знають, що після розправи з Україною, вони можуть стати наступними жертвами Росії.

Цікаво, що саме так і сталося після 1709 року, коли українські козаки на чолі з гетьманом Мазепою та з Карлом ХІІ отримали повну поразку під Полтавою. Ця поразка відкрила двері Петру І для взяття під контроль прибалтійських територій і ще більше затвердила контроль над Україною та Польщею.

В інтерв'ю за 24 вересня 2014 року в газеті Washington Post литовський президент Даля Грибаускайте зазначила, що після розправи з Україною, Путін може піти на Балтійські країни.

Повідомлення 2014-2015 років щодо пересікання балтийських кордонів російськими морськими силами, які перемежаються з періодичними заявами Путіна про відведення тисяч російських військових від кордону України – це явно сигнал Європі, мовляв "я відвожу війська, але я можу їх повернути у будь яку хвилину, де завгодно і де забажаю".

Це надалі символізує важливість Балтики для РФ, яку ще помітив сам Петро І.

Геополітичне ставлення та визнання Росії

У ХVІI столітті географічна зона Європи простягалася до ріці Дон. Саме по ній древні греки провели межу між Європою та Азією.

Московське князівство знаходилося в Азії. Воно не було центром культури, торгівлі, християнства тощо. І ніхто не думав про Москву як про суперсилу. Інтерес Європи до цієї частини світу закінчувався на Україні в складі Речі Посполитої – найбільшої європейської держави на той час.

Це тільки за часів Катерини ІІ уявний земельний кордон Європи був посунутий до Уральських гір – начебто до природнього бар'єру Європи з Азією.

Катерина ІІ штучно включила чим побільше азіатського "Москов'я" в Європу. Але політична Європа залишилася в своїх перворідних кордонах. Тому для Європи Україна є на маргінесі європейського континенту.

Росія почала заявляти Європі про себе тільки після успішної війни з Польщею у 1660-х роках, коли вона відвоювала Лівобережну Україну. Перемігши в 1709-му шведів під Полтавою, Петро І добився доступу до Балтійського моря.

Ця перемога катапультувала Росію в європейську політику і зарекомендувала Росію як нову Велику Державу та геополітичного арбітра східної Європи.

Росія показала, що вона може діяти незалежно та окремо від інших держав в царині міжнародної політики – а це і є знак модерної та сучасної суперсили. Неоспорюванні азіатські кордони Росії надавали їй велику геополітичну перевагу, яку не мали інші держави. Лише Велика Британія, а згодом і США, могли би похвалитися подібною геополітичною ситуацією.

Пруссія, засновниця сучасної Німеччини, була змушена визнати нову силу Росії. Англія та династично пов'язаний з нею Ганновер (сучасна Німеччина) теж почали рахуватися з Росією на Балтиці. Пруссія також була зацікавлена у слабкішій Польщі, а отже у сильнішій Росії, бо Варшава відрізала в анклав велику частину прусських земель.

З цих часів починається складний танок Німеччини з Росією, де їм Росія і вигідна, і водночас загрозлива.

Не будучи балтійською країною, Франція не слідкувала за Північною війною. Франція була занурена в іншій паралельній Війні за Іспанську спадщину і навіть не допомагала Швеції як своєму єдиному союзнику на Балтиці. Традиційно Франція використовувала цей союз та інтерес в Польщі, щоб просувати власні інтереси по Рейну.

Різне геополітичне розташування європейських країн та їхні ролі в Північній або в Іспанській війні показує, що насправді є дві "старі" Європи з різними геополітичними інтересами, які або зацікавлені в Україні, або зовсім нейтральні до неї.

Якщо Англія та Німеччина мусять пильно слідкувати за Балтикою, то у Франції немає такої потреби. Навіть у Війні за польську корону 1733-го року, де у Франції були династичні претензії на престол Варшави в особі Станіслава Лещинського – Франція обміняла цю корону на герцогство Лотарингії, що знаходиться на ріці Рейн.

При тому Франція не допустила Англію до цього конфлікту та віддала Польщу російським військам, які підтримували сина Августа ІІ – Августа ІІІ. Звісно, Росія це зробила, щоб продовжити статус Польщі як свого сателіта.

Сьогодні теж ЄС не допускають США та Британію до розв'язання українського конфлікту.

Перша коаліція "Нормандського формату" по стриманню Росії

Маючи коридор до Європи в Балтійському морі, Петро І в 1711 році захопив німецьке Мекленбурське герцогство, що межувало з Данією та з Ганновером. В 1716 році він женив Мекленбургського дюка на своїй племінниці, що мало би зробити герцогство постійним сателітом Росії. Такий хід стривожив більшість європейських держав.

Мекленбург виявився тою геополітичною межею, за яку Європа дає картруж, а не картбланш.

Ганновер, Англія та Данія перші вступили в антиросійську коаліцію. Георгій І, король Англії, був готовий застосувати англійській флот у боротьбі з Росією. Пруссія, з іншої сторони, підтримувала окупацію Мекленбургу, бо, знаючи нову силу Росії, не бажала перечити Петру І.

У 1719 році Георгій І привів в коаліцію Августа ІІ, який збунтувався проти Петра І. Тоді ж у Відні офіційно підписано "Першу Віденську угоду" – воєнний договір між Ганновером, Англією, Австрією та Саксонією у боротьбі з Петром І. Данія та Франція надавали дипломатичну підтримку в ній. Це настільки стривожило Пруссію, що вона перейшла на бік коаліції.

Петро І настрашився і вирішив відмовитися від Мекленбурга, відвівши усі війська з нього, і навіть з Польщі.

Так, дипломатичним чином зазіхання Росії в західній Європи було припинено.

Однак коаліції не вдалося відсунути політичний вплив Росії на Варшаву, а лише її воєнну російську загрозу.

Адже хоча Цар і вивів свої війська з Польщі під тиском "Нормандської коаліції", він так само міг би повернути їх назад, бо продовжував політично заповняти вакуум влади, який створився у конфлікті між шляхтою та Августом ІІ – останній збунтувався, тому що Польський (Тихий) Сейм уже з 1717 року почав визнавати Петра І як гаранта конституційних прав шляхти та повноважень польського короля.

Звісно, Петро І використовував цей конфлікт собі на користь, щоб продовжити статус Польщі як свого сателіта.

Посередництво Росії

Посередництво Петра І у польському конфлікті нагадує Мінські перемовини. Вони роблять Путіна арбітром української політики. Це в його інтересах якнайдовше затягувати перемовини, щоб зломити Україну, змучити Європу або вибити інші уступки та компенсації від ЄС.

Залучення "незацікавленої" Франції та "настрашеної" Німеччини до Мінських переговорів – уже є перемога для РФ. РФ легше говорити з "беззубими" французами та німцями, ніж з Великою Британією або США, чиї геополітичні позиції подібні до російських.

Також Франція та Німеччина можуть брати пасивну позицію, особливо коли вони знають, що частка Донбасу підтримує РФ.

Так само, як першій коаліції не вдалося відсунити політичний вплив Москви через неодностайність поляків – так само зараз Європа може не впоратись через неодностайність українців.

Якщо українські політики не впровадитимуть європейські реформи, вони не позбудуться впливу Москви.

ЄС дає безвізовий режим та робить зону вільної торгівлі з Україною, щоб замінити російський вплив, бо без цих кроків Україна впаде під впливом РФ. Також, це є ті важелі Європи, якими вона може показати свою силу, адже вони є зразками сили повоєнної Європи.

Головні висновки

 Захоплення Балтики – майже так само важливо, як захоплення України.

Різниця в тому, що Україна є масштабнішим лакомим шматком і більше важливіша в геополітичному розумінні як перший майданчик для наступу на Європу. Балтійській регіон – інший коридор в Європу, який ближче розташований до "Мекленбургської межі".

У ті часи України як держави не існувало, проте її території відігравали важливу роль. Усе, що робив Петро І у Польщі, Путін тепер робить в Україні. Як і Петро І, Путін хоче побудувати "Велику Росію".

Тому війна в Україні – це засіб заявити Європі про Велику Росію та зупинити розширення ЄС.

Анексуючи Крим та розвиваючи війну на Донбасі, РФ діє як класична Велика Держава. Путін на половину досягнув своїх цілей, бо Європа по-новому рахується з РФ. Лишилося лише зупинити ЄС.

Для РФ це перш за все європейський конфлікт, а не український, бо під час Революції гідності ЄС підійшов до кордонів РФ. Для російського ведмедя Україна не противник.

Отже, для Франції та Німеччини – це війна за утримання ЄС, де вони відіграють ключові ролі, а не за Україну. Тобто, це є оборонний конфлікт їхніх позицій в Європі.

А відколи Франція відмовилася надати "Містралі" РФ, Великій Британії нема за що переживати, бо баланс сил суттєво не зміниться на Балтійському морі. Можливо, була домовленість між Парижем та Лондоном про те, що Париж не віддає "Містралі", а Лондон не втручається у нормандський формат.

Рекомендації та закінчення

Україні потрібно залучати Велику Британію до Нормандського формату. Вона разом з США – а не Франція чи Німеччина – є первинними підписантами Будапештського меморандуму.

Франція підписала паралельну, але слабшу "Будапештську" угоду, а Німеччина ніколи її не підписувала. Отже, Німеччина не є аж на стільки важлива для української безпеки.

Велику Британію треба переконати підтримати ЄС в царині міжнародної політики. Коли Британія співпрацює з Францією, вона може взяти на себе лідерство відсунути російську загрозу поза межі політичної Європи, або відстояти честь Польщі, оголосивши війну нацистській Німеччині.

У геополітичному розумінні Україна є новою Річчю Посполитою, за вплив на яку боролися Європа і Російська імперія декілька століть назад.

Канада, як "м'яка сила", може бути лобістом України в Лондоні. Канадський міністр закордонних справ Стефан Діон представляє Канаду як активного дипломатичного посередника у декільком гарячих зонах – чому б не задіяти тоді Канаду в українському конфлікті?

Європу потрібно переконувати, що Україна не є маргінес континентальної Європи, а навпаки – її початок. Україна є новим геополітичним кордоном Європи.

Путін майже досягнув усіх своїх цілей, окрім припинення ідеї розширення ЄС. Але якщо Європа відступить, це буде кінець України.

Також позиції Франції та Німеччині в ЄС стануть хибкими. Відступ Європи остаточно символізуватиме кінець проекту ЄС та означитиме повернення до ери "Великих Держав".

А це не вміщається в європейські поствоєнні рамки.

Тому конфлікт в Україні буде затяжний і не матиме конкретної розв'язки, прийнятної для України, Європи та РФ.

Володимир Паславський, спеціаліст з питань державного управління та міжнародної політики, Торонто, Канада, для УП



powered by lun.ua

"Европейская правда" меняется. Помогите определить, как именно

Как правильно выходить замуж? 5 советов адвоката семейной практики

ОГХК: в шаге от приватизации

Рынок труда Украины, гендерное неравенство и трудовая миграция: опыт карантина

Записки из Луганска: привычка быть виноватыми внутри "республики"

Нужно уметь "продавать" реформы и иметь настойчивость доводить их до конца

Подпишитесь на наши уведомления!