Вторник, 19 июля 2016, 15:33

Чому останнім часом усе менше подобається гра "Динамо" Київ і все більше симпатій викликає донецький "Шахтар".

Зрослий рівень українського футболу в останні роки, помітна його конкурентоздатність, що дружно відзначали й міжнародні рейтинги – чи не єдина втіха для всіх без винятку українців. Але за гарною картинкою підйому вітчизняного футболу останнім часом виявилася повна відсутність фундаментальних підстав для подальшого розвитку. А – відповідно – й успіхів українських команд.

Жахливий виступ збірної на Євро-2016 розтрощив усі надії українських уболівальників. І футбол – як пісня, поезія, наснага й гордість українця в його досить безрадісному житті – практично втрачає свою цінність.

Остання гра за суперкубок минулої суботи 16 липня між "Динамо" й "Шахтарем" – двома українськими зірками – остаточно розвіяла будь-які надії на швидке одужання й сподівання на успіхи на міжнародній арені.

І не варто себе тішити домінуванням захисних тенденцій у світовому футболі, що продемонстрував чемпіонат Європи. Світовий футбол і захищається досить видовищно й осмислено, і при цьому ще умудряється гостро атакувати й забивати. Чого не скажеш про українську команду – убоге, ганебне й сумне видовище.

Найбільше претензій до київського "Динамо" – адже там групу атаки визначають власне українські гравці, котрі й становлять основу збірної й, урешті, визначають рівень і результат гри.

Так, є думка, що великі гроші, котрі закачані нині у великий футбол, вщент розбалували наших хлопців і знищили в них мотивацію до серйозної гри. Що ж, на фоні всезагальної убогості українського люду надзвичайно великі гроші, котрі ще донедавна ходили в українськім футболі, мабуть не сприяли подальшому зростанні майстерності гравців і фаховому рівню тренерів.

Але хіба в Іспанії, Англії, Німеччині менші гроші ходять у футболі? Чи там менше платять гравцям і тренерам?

Та й до чого, врешті, гроші, коли 10 талановитих хлопців на полі не знають, куди бігти й куди давати пас. У дитячих спортшколах вчать нападників не стояти й не приймати м’яч спиною до чужих воріт і віддавати пас виключно на хід.

То чому кияни це не роблять? Не можуть?

А чому від них м’яч відскакує на прийомі на кілька метрів? Чому ніхто пас не може в розріз гострий віддати, а лише в ноги гравцю, який стоїть спиною до чужих воріт?

Я не футбольний експерт і давно вже не граю футбол. Але, як переважна більшість українських чоловіків, віддав цій грі чимало часу й емоцій.

Мені дуже подобалась гра Сергія Реброва, навіть більше ніж Андрія Шевченка. Він був надзвичайно талановитим і розумним гравцем із чудовим ударом і тонким пасом. І відомо, що тренерську кар’єру розпочинав серйозно займаючись тактикою і прагнув вчитись на кращих зразках світового футболу. Але я значно більше чекав від Реброва як тренера.

Слід визнати, що за два роки його "Динамо" не здобуло власного обличчя. Йому не вдалося поставити гру і всій команді, і кожному з гравців.

Нині видається, що Сергій Станіславович розгубився. Він випускає з команди дуже талановитого нападника Артема Кравця, який за збірну у відбірковому євроциклі чудово відіграв і чи не найбільше забив у серйозних і драматичних міжнародних матчах, а в "Динамо" переважно залишався на лавці запасних у внутрішньому чемпіонаті, або віддавався в сумнівну оренду.

Натомість Ребров запрошує гравців надзвичайно середнього рівня з дуже посередньою швидкістю й ударними можливостями – але вперто ставить їх в основу, сподіваючись на диво вже готового матеріалу. Але дива не відбувається, хоч тренер і дає новому гравцю розігратися. Чого практично був чомусь позбавлений Кравець, футбольні дані якого давали можливість виростити нападника європейського рівня.

Ребров має в своєму розпорядженні чудових півзахисників з потенційно гарними можливостями.

Денис Гармаш колись був надзвичайно націлений на чужі ворота й прекрасно розкидав паси. Нині він уже й не розкидає і не б’є (як, врешті, й інші півзахисники), і не знає що робити, з’являючись на полі.

Таку ж розгубленість, особливо в міжнародних матчах із іменитими суперниками, демонструють й інші гравці команди. Створюється враження, що вони ховаються на полі й тікають від м’яча, боячись відповідальності. Тому й м’яч від них відскакує на три метри, і паси вони дають дуже неточні, і практично не б’ють по воротах супротивника.

У результаті цілеспрямований, впертий, наполегливий і добре технічно оснащений Гармаш не демонструє своїх можливостей, як не демонструє гарної гри в півзахисті жоден динамівський гравець, включаючи й суперталановитого Андрія Ярмоленка.

Тренер не організував роботу всередині поля. І нині в киян просто відсутній ефективний півзахист – основа нинішнього футболу, який все більше набирає інтелектуальних ознак.

Може це не вина, а біда ще зовсім молодого тренера, що він має справу з молодими людьми з ментальністю пострадянської людини – внутрішньо невпевненої, трохи розгубленої, трохи полохливої? При всьому тому, що він, на відміну від багатьох інших молодих тренерів, справді прагнув вчитися. І теоретично, і практично.

Але в жодній книзі немає, як із гарного хлопця з чудовими футбольними даними, але внутрішньо ментально слабкого, – сформувати пасіонарного футбольного генія, бійця і переможця, переконаного, що він найкращий.

Як остаточний вияв розгубленості футбольних керівників країни, стало призначення легенди українського футболу Андрія Шевченка головним тренером збірної України.

Чим керувалися функціонери української федерації, призначаючи людину, котра ніколи в житті й дворовою командою не управляла – залишається загадкою.

Чому Андрій Шевченко вдався до такої авантюри зі своїм легендарним футбольним багажем – теж лишається загадкою. Може, він має щось серйозне запропонувати українському футболу, який нині перебуває в розібраному стані?..

У нас залишаються лише нічим не підкріплені й необґрунтовані сподівання на якусь містичну удачу. Такого в принципі в житті не буває. Ще рідше таке буває у футболі, де досвід і тренерський талант, формований десятиліттями практики, врешті дає результати. І всі успішні футбольні збірні в Європі очолюють дуже досвідчені тренери.

Ні, ми можемо кого завгодно шапками закидати з бездумних голів! Значно гірше нам це вдається м’ячами...

Віктор Мороз, політичний оглядач, публіцист, спеціально для УП



powered by lun.ua

Служебная халатность на миллиарды

Власть навязывает бюджетную петлю на политику памяти

Студенчество стремится стать рупором Министерства образования и науки?

Дело MH17 дошло до сути: чем завершилось досудебное следствие

Суд над Достоинством и Свободой

Вакцина от COVID-19: миссия возможна, но есть нюансы

Подпишитесь на наши уведомления!