Будет ли "Труба", или Судьба антикоррупционной реформы в руках ГБР

1066 просмотров
Пятница, 17 августа 2018, 12:00
Олег Петровец
политический эксперт

Кілька років тому Україна прийняла для себе доленосне рішення – змінитися раз і назавжди, аби стати кращою, аби перестати бути частиною Європи лише в географічному сенсі, але й наповнити таку єдність ціннісним та практичним змістом.

Головний бар’єр, який нам потрібно подолати на цьому шляху, – всепоглинаюча корупція, яка в’їлася у всі сфери суспільного життя настільки глибоко, що просто-на-просто стала загрозою для самої нашої державності.

На новостворені антикорупційні інституції, як-то НАЗК, НАБУ та САП, покладалися неабиякі надії, підтримка та довіра суспільства до цих інституцій певний час була рекордно високою.

Проте сьогодні, на жаль, все розвертається практично на 180 градусів.

Відсутність практичних результатів діяльності антикорупціонерів у вигляді каральних судових вироків на фоні гучних кампаній із затримання одіозних підозрюваних, а також постійна "гризня" в самих антикорупційних лавах постійно підвищують рівень розчарування їхньою роботою та антикорупційною реформою загалом. І це надзвичайна небезпека для України, рівень якої критично недооцінюють.

10 серпня під час брифінгу керівник НАБУ Артем Ситник відзвітував про роботу очолюваного ним відомства за останні півроку. І, якщо чесно, цього разу особливих приводів для радості очільник антикорупційного органу вже традиційно не дав.

Та й загалом при відвідуванні сайту НАБУ, де на найбільш видному місці відображена статистика стосовно роботи органу, картина вимальовується вельми сумна – за увесь час свого функціонування Бюро може похвалитися лише 21 судовим вироком.

А скільки з цих вироків обвинувальні? Скільки топ-посадовців серед фігурантів цих вироків? Питання, на жаль, негативно-риторичні.

 

Звісно ж, судити – це компетенція суду, а не антикорупціонерів. У цьому контексті претензій до НАБУ та САП дійсно бути не може.

Цілком справедливо довіру викликають і заяви директора НАБУ про затягування та "заминання" корупційних злочинів в українських судах, через що левова частина роботи очолюваного ним органу зводиться нанівець.

Мало того, під час уже згадуваного брифінгу 10 серпня Артем Ситник розповів, що найбільше підозрюваних (кожен дев’ятий) у справах НАБУ – це представники судової влади.

Так-то воно так, але природа суспільної психології така, що причинно-наслідкові зв’язки, різного роду виправдання, навіть якщо вони й розумні, людям мало цікаві.

Поки що замість реальних результатів антикорупційної реформи українці бачать таку картину:

– екс-керівник ДФС Роман Насіров, який носить електронний браслет на нозі, подається в президенти;

– екс-очільника ДСНС Сергія Бочковського, якого затримали за підозрою в нанесенні державі мільйонних збитків прямо на засіданні Кабміну, суд у двох інстанціях поновив на посаді;

– попри, здавалося б, неспростовні відеодокази, суд визнав Борислава Розенблата потерпілим у справі, заведеній ГПУ, про нібито провокацію хабара в "бурштиновій справі".

І цей "список (анти)корупційного абсурду" можна продовжувати ще дуже довго.

Здавалося б, зрушити антикорупційну реформу з мертвої точки та відновити рівень довіри українців до антикорупційних органів допоможе такий вистражданий нещодавно створений в Україні Вищий антикорупційний суд, який, щоправда, поки не сформований.

Але, не говорячи вже про побоювання, які існують стосовно незалежності цієї інституції, потрібно визнати, що навіть за сценарію, при якому вони не виправдаються, один антикорупційний суд не може здолати величезного корупційного звіра.

Отже, його функціонування не може носити постійного характеру і вирішити проблему системно.

Я б сказав, що ця інституція швидше покликана бути не панацеєю проти хабарництва, а певним поштовхом, каталізатором для зцілення від цієї недуги.

По-справжньому і кардинально очистити країну від корупції допоможе тільки одна річ – системна реформа всієї судової системи. І для цього однієї нормативної трансформації замало. Судді повинні відчувати як свій обов’язок, так і невідворотність покарання за його порушення.

І ось тут у гру вступає, чи невдовзі повинно вступити, ДБР, до повноважень якого належить розслідування суддівських злочинів.

 

Отже, тимчасовий антикорупційний симбіоз у вигляді одночасного функціонування Вищого антикорупційного суду, а також Державного бюро розслідувань повинен забезпечити результативність антикорупційної реформи.

Причому ефективність ця теоретично повинна постійно наростати, адже що більше судів (не без допомоги ДБР) у нашій країні будуть антикорупційними, то кращою буде якість боротьби з корупцією.

Але запрацювати така схема зможе тільки за однієї умови – абсолютній незалежності вищезгаданих органів. І якщо по нормативному забезпеченню їхньої роботи всі спірні питання нібито зняті, то що стосується практичних аспектів, проблеми виникли вже на етапі формування.

Так, 18 липня конкурсна комісія проголосувала за 27 кандидатів на керівні посади в ДБР. Проте голосування це не обійшлося без скандалу.

Напередодні засідання комісії у ЗМІ було опубліковано нібито "список переможців", за який у підсумку фактично й проголосували. А пізніше журналісти виявили численні факти непрозорості самого процесу.

Таким чином, підстав сподіватися на прозорість процесу та незалежність новоствореного органу небагато, хіба що вірити у збіги.

Тому наразі маємо Трубу, точніше надію на очільника ДБР Романа Трубу, за яким – прийняття остаточного рішення.

Виходячи з того, наскільки запеклий опір розгорнутий сьогодні антикорупційній боротьбі, не виникає практично жодного сумніву, що без скандалів не обійдеться й під час формування персонального складу Вищого антикорупційного суду.

І в умовах, коли довіряти не можна практично нікому, чи не головна надія – на пильність наших європейських партнерів та активність громадянського суспільства, яке повинно постійно тримати руку на пульсі.

Олег Петровець, спеціально для УП

powered by lun.ua
powered by lun.ua
Сага о налоге на выведенный капитал
История с НнВК не внесла ясности, так необходимой нашему бизнесу. Однако она пролила свет на позиции, в которых Украина вынуждена принимать решения. (укр.)
Дневник Майдана. О чем мы тогда думали
"Вначале было слово". Революция Достоинства началась "взмахом крыла бабочки". Бабочкой стал украинский журналист Мустафа Найем. (укр.)
Новая возможность для защиты: как решение ВТО может помочь Украине
Решение ВТО по спору Турции и Марокко открывает новые возможности для Украины. Созданный прецедент может существенно помочь в неконкурентной борьбе с российским импортом (укр.)
5 мифов о предвыборной кампании в Facebook
В больших городах, где избиратель уже сыт билбордами и сити-лайтами, Фейсбук может стать недорогим и результативным средством предвыборной кампании. (укр.)
Путешествия со смыслом, или Как будет трансформироваться туристический рынок
Кардинальная трансформация туристического рынка – это уже неминуемая реальность, которую нужно немедленно учитывать во всех бизнес-процессах. (укр.)
Конституционные права в пламени праворадикального огня
Национальная полиция должна провести работу над ошибками и проанализировать, что же пошло не так во время акции за права трансгендеров в Киеве, и как предотвращать такие ошибки в будущем. (укр.)
Политика безопасности ЕС: возможен ли компромисс между Парижем и Берлином
Различие подходов Парижа и Берлина во многом объясняется их геополитическим положением. Для Парижа основной источник угроз скорее на Юге, а для Берлина – на Востоке.