Украинцы России: помнить vs забыть

Пятница, 19 марта 2021, 11:00

9 березня 2021 року Лідію Демай, голову Громади українців на Уралі, викликали до міграційної служби в Єкатеринбурзі, закрили на замок у кабінеті разом із працівниками міграційної служби та ФСБ і тримали там 3 години 40 хвилин.

Вимагали від неї показати усі свої контакти та листування у смартфоні, надати всю інформацію про її родичів, які мешкають за кордоном РФ, усі контакти із закордонними українцями. Вимагали доносити про громадську діяльність інших українців Росії, які підтримують Україну.

А ще — погрожували видворити з РФ її 15-річну доньку нібито за те, що Лідія не надала у міграційну службу звіт. Наприкінці вручили їй протокол про адміністративне порушення і квитанції для сплати штрафів.

Про це повідомив Сергій Винник — регіональний віцепрезидент Світового Конгресу Українців у Російській Федерації та Центральній і Західній Азії, який сам упродовж тривалого часу зазнає утисків і переслідувань.

Це далеко не поодинокий випадок, але українці Росії рідко погоджуються на оприлюднення їхніх імен і фактів тиску на них з боку органів РФ.

Лідія Демай сама написала до СКУ:

"…прошу Вас надати міжнародного розголосу сфабрикованій проти мене справі працівниками УФМС Свердловської області. Завданням місцевих спецслужб, на мій погляд, є моя якнайшвидша депортація з Росії, аби не було моєї проукраїнської діяльності".

Це лише один невеликий приклад із сотень, а може й тисяч актів тиску і репресій, вчинених Російською Федерацією проти активістів українського руху в цій країні.

Ці методи, без сумніву, спрямовані на залякування та паралізацію здорових українських активних сил у РФ.

Упродовж останніх десятиліть у Росії вбили багатьох активістів української спільноти: листопад 2002 року, Іваново — жорстоке вбивство Володимира Підбурінного, бізнесмена і заступника голови Товариства культури "Мрія".

Квітень 2004 року, Владивосток — вбивство керівника українського хору "Горлиця", лікаря Анатолія Криля; грудень 2006 року, Тула — знищили Володимира Сенишина, голову Тульської організації українців "Батьківська стріха" та Тульського відділення Об’єднання українців Росії.

А влітку того ж року по-звірячому покалічили його дружину Наталю Ковальову (Медведюк) — заступницю голови цієї ж ГО.

Комісія людських і громадських прав Світового Конгресу Українців:

"в усіх наведених випадках вбивств і замахів на життя українців Росії вбачає спільні риси. Злочинці не цікавилися особистими речами жертви. Їхньою метою було вбивство.

Жодної справи органи міліції не розкрили, а в деяких випадках навіть не проводили слідство або швидко закривали справу, не розслідувавши її. 

Усі особи, які стали об’єктами нападу, були активістами українських громадських і релігійних організацій, займалися церковними справами, бізнесом, співпрацювали з українськими ЗМІ або підтримували демократичні перетворення в Україні". 

Після вчинених і нерозкритих цих та інших злочинів відбулися одна за одною чимало подій: закриття Бібліотеки української літератури у Москві, нищення і ліквідація Федеральної національно-культурної автономії українців та єдиної всеросійської української громадської організації "Об’єднання українців Росії" (ОУР).

У серпні 2020 року ми довідалися про ліквідацію регіональної української громадської організації "Сірий Клин". Натомість створювалися псевдоукраїнські підконтрольні РФ організації, такі як Федеральна національно-культурна автономія "Українці Росії" (ФНКА УР).

Навіть цей далеко не повний перелік дає підставу думати про сплановану і продуману політику руйнування українського руху в Росії, який постав з відновленням незалежності нашої держави.

Ці та інші події не могли не вплинути на посилення асиміляції, що призвело до різкого скорочення чисельності тих мешканців Росії, які ідентифікують себе з Україною: від 4 000 000 до 1 927 000 (за переписом 2010 року). 

Україна завжди дуже мляво реагувала на переслідування українців у Росії. А після Революції Гідності і початку війни, яку розгорнула РФ в Україні, таке враження, що мільйони українців Росії провалилися в чорну діру і зовсім перестали цікавити Україну. Для них настали по-новому важкі часи.

Частина активних українців втратила місце праці, частина залягла на дно, ще інші зреклися свого українства і зайняли агресивну антиукраїнську позицію. Але найгірше, як показує досвід спілкування з колишніми партнерами, знову з’явилися страх, недовіра і взаємна підозра, як і в сталінські часи.

"Не вірте тим, хто прикривається проукраїнськими гаслами, це агенти ФСБ", "Не вірте українцям, які виходять на одиночні пікети", — часто чуємо від них.

Суспільство Росії занурилося в атмосферу страху і тотальної недовіри. На українців Росії ліг подвійний тягар небезпеки — і тому, що вони громадяни країни-агресора, і тому, що вони українці. Вони ніколи не були пріоритетом української зовнішньої політики, а зараз — і зовсім відторгнуті Україною. 

Тривалий час МІОК (Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою) був єдиною організацією в Україні, яка працювала системно з Українцями Росії. Ми намагалися активно підтримувати всіх, кому була потрібна наша допомога.

Перелік громад, наших партнерів величезний, вони приїздили до нас, ми їздили до Москви, Татарстану, Башкортостану, Карелії, Сургута, добралися до Хантимансійського округу, започатковували спільні проєкти, організовували презентації, писали статті, звернення, артикулювали проблему на парламентських слуханнях…

Чи цього достатньо? Однозначно — ні. Занадто наш інститут маленький, аби рухати таку справу самотужки. Не було у країні політичної волі заступитися за тих, хто так потребував нашого голосу.

Не вистачило ні в державних мужів, ні серед громадськості розуміння важливості підтримки громад, які лише ставали на ноги, а потім зазнали жорстких переслідувань. 

Після такого обвалу українського громадського руху, його фактичного знищення і знекровлення, практично неможливо повернутися до вихідних позицій початку 90-х, коли громадські організації у Росії народжувалися, як гриби після дощу.

Що з цим всім робити? Ігнорувати? Підтримувати? Якщо так, то кого? Як відрізнити українських активістів від ФСБ-шних провокаторів? Як не дати згаснути тим невеликим вогникам українства?

Чи є у нас воля підтримати тих, хто ще ідентифікує себе якимось чином з Україною, дати відчути, що Україна не забула про них? 

На моє глибоке переконання, Україна мусить повернутися обличчям до українців Росії. Мовчання лише підкреслює нашу слабкість. Краще пізно, ніж ніколи.

Треба регулярно робити політичні заяви, блискавично реагувати на кожен акт тиску, репресій і переслідувань, інформувати міжнародну спільноту про порушення прав українців у РФ, залучати міжнародні організації, зрештою, вдаватися до дзеркальних дій: закрили одну організацію в Росії — ми закриваємо російську в Україні.

Але найважливіше — необхідно розробити урядові програми повернення українців з Росії: можливості для працевлаштування, придбання житла, отримання громадянства. Своїх людей кидати в біді не можна. 

Насамкінець — кілька слів про шлях українця з Киргизстану, який захотів повернутися на свою історичну Батьківщину. Це Ілля Лукаш, з яким ми познайомилися в МІОКу на Міжнародній літній школі україністики "Крок до України" у 2014 році. Ілля приїхав до нас вивчати українську мову. 

На своїй сторінці у ФБ він пише:

"Сім років тому в цей день я зійшов з літака в Борисполі, аби з однією валізою в 27 років з нуля розпочати нове життя в Україні. Так завершилося історичне коло моїх пращурів, які тікали і яких висилали з батьківщини совєти. Тому для мене 9 березня — назавжди другий день народження.

Попереду була … безмежна емпатія і допомога всіх, хто так чи інакше долучився до процесу натуралізації українського мігранта в третьому поколінні; попереду — отримання українського громадянства після 5 років поневірянь.

Станом на зараз не маю сумнівів, що попереду — ціле життя українця, який повернувся додому".

Чи готові українці, яких у Росії тримають різні причини, зокрема родинні зобов’язання (діти, батьки, робота), пройти шлях "поневірянь" тривалістю у 5 років? Це питання, на яке ми маємо дати собі відповідь. 

Ірина Ключковська, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.



powered by lun.ua

Утром страхования рисков — вечером инвестиции

Кто будет распоряжаться 123 млрд на украинскую медицину? Новый конкурс от Степанова

"Байконур. Вторжение": кино как идеальная провокация и форма самопознания

Наш общий вызов: как Украина может помочь побороть диктатуру Лукашенко

Когнитивная гибкость – основной навык эпохи пандемии

КГБ УССР о визите принца Филиппа в Киев